27 серпня відзначаємо 158-му річницю від дня уродин українського Мойсея. Здавалося б, відомо про нього, якщо не геть усе, то достатньо. Писано-переписано статей, монографій, виголошено доповідей та досліджень. Мені, в цьому контексті, в 2007 році вдалося видати невеличку розвідку про перебування Франка на наших теренах, а торік розповісти в кількох публікаціях на нашому сайті про нові моменти, що в’яжуть його з Ходорівщиною. Та все ж, скільки б не писали про титана духу, він ще довго залишатиметься не до кінця вивчений.
Сьогодні хочу повести мову про особистість, яка має певний стосунок до нашого міста, хоча не народилася в ньому, не вчилася і не працювала тут. Проте розпочнімо все ж таки зі знимки, про яку сповіщає заголовок.
18 травня 2008 року, в день, коли відзначається Міжнародний день музеїв, професор Львівського національного медичного університету ім. Д. Галицького, академік Академії наук Вищої школи України, дійсний член Нью-Йоркської академії наук, член Європейського товариства дослідження раку, дійсний член НТШ Борис Білинський (походить з родини лікарів, початок яким дав Володимир Білинський, народжений 1869 року в селі Стрілиська – тепер Нові Стрілища неподалік від Ходорова) подарував Львівському національному літературно-меморіальному музею Івана Франка невідому фотографію з Каменярем, яка спричинила сенсацію серед музейників. По-перше, виявилося, що вона не зафіксована у франкознавстві. По-друге, через її посередництво оприлюднено невідомий факт про перебування Франка в місті Збараж біля Тернополя восени 1911 року у відомого галицького пасічника Євгена Білинського.
Власне, до нього і буде прикута наша увага. Євген народився 1870 року в родині отця Омеляна й Емілії Білинських. Крім нього священиче подружжя виховувало ще десять дітей. П’ятеро померли в юному віці, а інші «вийшли в люди», зуміли отримати вищу освіту за винятком наймолодшого Ґеня. Обставини склалися так, що після смерті батька в 1904 році на його плечі звалилася матеріальна опіка сім’ї. Зокрема, він допомагав близьким найстаршого брата Ізидора, який помер 1915 року, залишивши вдову Броніславу та двох синів. Старший з них Олександр студіював медицину в австрійському Ґраці, а згодом став відомим лікарем у Ходорові. Одначе до нього ми повернимося дещо пізніше.
А тим часом Євген Білинський виявив неабияку кмітливість і прекрасні організаторські здібності та доплюсовуючи до них ще й величезну працелюбність став відомим на всю Галичину пасічником. Про це можна судити бодай з розмірів пасіки, найбільшої на території тодішньої Польщі, в якій лише у Збаражі налічувалось 300 вуликів. Решта 1100 були порозкидані деінде. На кожній з них працював найманий робітник, який добре знав справу. Господар за це гідно оплачував працю кожного. Розказували, що за три-чотири роки робітник нкопичував кошти на будівництво власної хати.
Під час літніх вакацій до Є. Білинського приїжджали племінники, яких він утримував на студіях. Намагалися хоча б частково відробити гроші, потрачені на них. Працювали на пасіці, збирали мед, ремонтували та робили нові вулики, знімали рої та закладали нові бджолині сім’ї. Мед з пасіки експортувався на всю Галичину, і з того надходили чималі прибутки. Незважаючи на те, що серед мешканців Збаража пан Євген зажив слави людини, що намарно жодної копійчини не пустить, багато грошей він скеровував на розвиток «Просвіти», чим викликав немале здивування. Між іншим, його неодноразово обирали головою або ж членом ревізійної комісії.
Є. Білинському належить одне з чільних місць у створенні в тих краях українського господарського товариства «Сільський господар». Незабаром при ньому виникла окрема секція під назвою «Пасічна спілка», в функції якої входило займатися збутом меду та бджолиного воску, а також закуповувати цукор для зимівлі бджіл. До цього дану справу провадили спритні єврейські ділки. Енергійна діяльність на цьому поприщі Євгена Білинського витіснила їх з ринку. Він, як добрий ґазда, дбав про якість свого товару. Мед упковували в спеціальну бляшану тару, дуже чисто вимиту й старанно висушену. Проте при великій партії продукції могли не догледіти за «проколами». Якось промисловець дістав листа від свого постійного клієнта ксьондза (священика) з Польщі, в якому ішлося: «Дуже дякую за мед. Наступного разу, коли будете посилати, то прошу о такий, щоби скоро скінчився. Бо той, що є, росте і його чим раз більше». Євген не розізлився, не образився, а дуже довго тішився з дотепного послання. Більше того: відразу ж безкоштовно вислав повнісіньку тару меду, відшкодовуючи неякісний товар. Ясно ж: добрий господар повинен бути ґоноровим.
Крім цього підприємець володів ще й плантацією цукрового буряка поруч зі станцією в Збаражі. Буряки також давали великий дохід. Вкладав кошти і у розвиток українських промислів, зокрема, у виробництво цигаркових тутків (паперових циліндрів) «Калина». Таким чином, Білинський був повністю незалежний матеріально. До цього спричинилася і його ощадність. Улюблена його приказка про те, що «від булки з маслом в носі свище», свідчила про те, що він не визнавав надмірної розкоші. Однак, рахуючи копійчину та володіючи немалими статками, не шкодував коштів на народні цілі, розвиток школи.
Цікавими видаються родинні перекази про одруження Є. Білинського. Обрав за супутницю життя свою служницю Ольгу, яка рано осиротіла. Вона запала в Євгенове серце через свою господарність та ощадність.
Ще перед тим, як побратися, обоє йшли за фірою. Коли з неї впав жмут сіна, Ольга нахилилась, підняла і поклала на віз. А ще вона ніколи не викидала ані кусочка шнура, зв’язуючи їх докупи. Чи не цими якостями змогла підкорити серце Ґеня?.. Пізніше народила йому трьох дітей. «Не була щасливою, – пише родичка пасічника, донька ходорівського лікаря Олександра Білинського Зиновія Служинська, у своїй монографії «Рід Білинських», – Євген, як і всі Білинські, був вимогливий, впертий і накидав свою волю. Мав добре серце, помагав сиротам свого брата, але в побуті був дуже важким, безкомпромісним. Мав свої засади, яких усі домашні мусили дотримуватись». Важка праця спричинилася до скорої кончини його дружини 16 березня 1934 року.
А зараз знову повернемося до світлини, з якої починали цей допис. Її, як безцінний скарб, зберігав герой нашої розповіді ще з тих пір, коли у нього в 1911 році гостив сам Іван Франко. Хоча запросив його в Збараж гімназіяльний і університетський приятель поета, а в той час парох тутешньої церкви отець О. Заячківський. Франко зрадів запрошенню і поїхав. У Білинських на нього вже чекав розкішний стіл. З такої оказії господар повитягав з пивниці найкращі настояні меди. Згодом він передаватиме їх Каменяреві до Львова. Зібралася тоді у них вся управа «Сільського господаря». А Євген з Тернополя запросив ще й фотографа, який і зробив знимку, збережену ним до кінця життя і спрезентовану музеєві його родичем Борисом Білинським.
Зараз це фото у фондах музею має № 24475. На ньому 33 особи. Зважаючи на одяг, серед присутніх восьмеро священиків, а також три світських інтелігенти, гімназисти та селяни. Євген Білинський сидить першим справа в другому ряду поруч з дружиною Ольгою, в котрої на колінах дочка Марія. Поруч стоять їхні діти: дочка Наталка та син Омелян. Вдалось з’ясувати, що праворуч від І. Франка сидить отець Олексій Заячківський. Зберігся також кусник паперу, де зазначено, що на фотографії філія «Сільського господаря» у Збаражі. Й дата: 10 вересня 1911 року. Зроблено світлину біля сходів будинку Є. Білинського.
Уже давно з’ясовано, що І. Франко останній раз побував на Тернопіллі наприкінці 1911 року, коли читав у «Міщанському братстві» поему «Мойсей». А перед цим він приїжджав сюди ще в 1902 році. Тому знимка і внесла деяку плутанину у вже відомі факти каменяревої біографії. Ще більше сумнівів викликала і сама постать українського Мойсея. Його вигляд дуже відрізняється від тих зображень на світлинах, відзнятих приблизно у той час, коли велично відзначали 40-літній ювілей письменницької та громадської діяльності титана духу. На них він постійно пригнічений. А в Збаражі дещо інакший. Навіть франкова зачіска відрізняється. Крім цього на «фотці» він у модному плащі з модного смугастого матеріалу. В руках тримає книжку. Вся тодішня література, як і спогади сучасників, свідчать, що Франко руками не володів, опускаючи їх, загнутими досередини, уздовж тіла. Уважно придивившись до знимки, помітно, що руки в нього скорчені. Впадає в око і те, що книжку йому в руки вставили.
Щоб розвіяти сумніви, світлину вирішили дослідити в Київському
науково-дослідному інституті судових експертиз Міністерства юстиції України. Звідти отримали висновок, що на ній не хто інший, як Іван Франко.
Зберігаючи в себе фотографію, на схилі життя Євген Білинський повідатиме також про своє перебування в Тернополі, коли Франко в уже згадуваному «Міщанському братстві» читав «Мойсея». Тоді підпрємця заполонили особливі враження. Хотів приаймні чимось допомогти хворому письменнику. Чув, що зарадити таким болячкам може бджолина отрута. Ось тільки бджоли повинні бути не робочі, а так звані «воїни», що бережуть вулики від ворогів. Мало хто може витримати п’ять їхніх укусів, а тим, хто нездужає на ревматизм, вони дуже помічні.
А тим часом, з приходом совітської влади в 1939 році всі промисли Є. Білинського були націоналізовані. Спочатку його призначили начальником над його ж пасікою, а відтак відсторонили від роботи. Як виявилось, у нього не було відповідного документа про освіту, який дозволяв би працювати на радянській пасіці. Потім її роздали по колгоспах, де вона швидко пропала. Ясна річ, що Євген не міг з цим змиритися. Крім цього почалися дивні справи. Людей арештовували, господарям, які нажили добра своєю працею, пришивали тавро експлуататорів, ворогів народу, конфісковували продукцію. Племінник Олександр, зауваживши, що над стрийком нависли грозові хмари, тобто можливі репресії стали реальністю, запропонував приїхати до Ходорова. Приставши на цю пораду, Євгенові все ж не подобалася політика більшовиків що до знищення невинних людей, націоналізація та конфіскація приватної власності. Він мав свої погляди, тому набравшись їді, вирішив про власні біди написати «таваріщу» Сталіну. Був переконаний, що коли такий «мудрий» чоловік прочитає добру раду, то мусить виправити помилки своїх підлеглих. Ніхто не міг переконати пасічника, що ті листи тільки зашкодять йому самому. І племінник Олександр, і його рідні навіть замикали фіртку на ключ, щоб їхній дорогий дядечко не дременув на пошту. Але Євген таки перешмигнув через паркан і тишком-нишком виконав свій задум. Потім неодноразово виходив до брами, даремно сподіваючись на відповідь тирана.
Згодом одне «визволення» змінилося іншим, коли прийшли німецькі окупанти. Євген носив довгу бороду, то ж німці сприйняли його за жида. Пізніше він з гумором розказуватиме, що в поїзді зі Збаража до Ходорова його спіймали, бо не мав легітимації (посвідчення особи), зсадили і хотіли розстріляти. Як вдалося переконати «фріців», що він українець, – промовчав. Ситуація зовсім не була смішною, але ходорівський гість тішився, що пощив «німаків» у дурні.
Після війни Євген залишився сам-самісінький у Збаражі. Невдовзі «другі совіти» націоналізували в нього й хату, залишивши всього одну кімнатку. Прийшли старість, неміч і нужда. Писав, що ходить на заробітки і часом за день заробить п’ять рублів. Помагала йому Меланія, дружина покійного племінника Олександра, щомісячно висилаючи частину своєї платні. І це, незважаючи на те, що сама утримувала двох малих дітей. Старенький Білинський ходив рубати дрова, або «дротувати» тарілки, себто скріплював черепки дротиками. Умів це робити майстерно. В хаті було зимно, то ж застудився й 1955 року упокоївся в Бозі.
Ось така проза життя: усе, що заробив своїм розумом і працею своїх рук – втратив. Після його смерті у Львівському історичному музеї відкрили виставку про українських експлуататорів, капіталістів і куркулів. Деякі експонати присвятили і Є. Білинському.
А поховали його у Збаражі в родинному гробівці, збудуваному ним таки, коли померла дружина Ольга. Аби люди знали, що він знаний пасічник, за кам’яним хрестом встановив (що б ви думали?)… вулик. У цьому ж останньому притулку крім нього та дружини знайшли вічний спочинок його брат Ісидор із синами Стефаном і Олександром – лікарем у Ходорові. Влітку гробівець з вуликом оповивають невтомні трудівниці-бджілки, тому тут завжди цвітуть квіти-медоноси. Комахи генетично пам’ятають про славетного пасічника. Ми ж не те, що забули, ми просто про нього не знаємо…
Любомир КАЛИНЕЦЬ.
(За матеріалами дослідження Романа Горака «Подільськими дорогами Івана Франка» та монографії Зиновії Служинської «Рід Білинських»).