Вже минув рік після кривавих подій на Майдані. Вже рік відтоді як вся Україна зі сльозами ховала Героїв Небесної Сотні. В цей день ми вкотре згадуватимемо імена загиблих, серед яких і наш краянин Роман Точин.
Для ходорівчанина Романа Тітика ці події назавжди залишаться раною на серці. 20 лютого він втратив друга дитинства й мало не загинув сам.
Про ті події йому важко згадувати й сьогодні.
– Коли побили студентів, було відчуття, що так далі не може продовжуватися, але тоді не їхав. Роман Точин поїхав одразу. Я ж 11 грудня поїхав вперше, ненадовго на 2-3 дні. Наступного разу поїхав це вже було 22 січня, згодом з дружиною відсвяткували Новий рік на Майдані.
З середини січня на Майдані перебував тижнями. З Романом Андрешківим ходили на нічну варту, а Точин змінював нас удень. Виглядало так, що Майдан вичахав. Ніхто не передчував, що чекають такі важкі випробування.
Останнього разу приїхав 17 лютого. Мав приїхати раніше, але через хворобу, спізнився на чотири дні. Коли приїхав почали барикаду розбирати. Було неприємне відчуття. З наших ніхто не розбирав, не міг. Одночасно почали будувати іншу барикаду з мішків наповнених піском, але робили це без особливого ентузіазму. Тож та барикада була швидше бутафорією аніж справжнім захистом.
Те що відбувались наступних днів ніхто навіть уявити не міг.
18 лютого. Все починалось мирно
Мітингувальники величезною колоною до 10 тис осіб рушили до Верховної Ради з вимогами – повернення до Конституції 2004 року та покарання винних у знущаннях та смертях активістів Євромайдану.
Урядовий квартал повністю перекритий силовиками. Вулиці загороджені вантажівками і автобусами. Спочатку мітингувальники намагались пройти до Верховної Ради через вулицю Шовковичну, міліція та силовики їх не пустили. Проти демонстрантів бійці спецпідрозділу Беркут застосували світло шумові гранати та помпові рушниці. У відповідь учасники мітингу кидали у правоохоронців каміння та петарди. Також протестувальники підпалили дві вантажівки, що блокували прохід.
Сутички між силовиками та євромайданівцями відбулися також у Маріїнському парку, з боку станції метро «Арсенальна».
Близько 13 години «Беркут» почав відтісняти майданівців по вулиці Інституцькій у бік Майдану Незалежності. У свою чергу протестувальники розпочали спорудження барикад на перехресті вулиць Інститутської і Банкової з бруківки та у Маріїнському парку з підручних матеріалів.
Штурм майдану Незалежності
Близько 17 години міліція відтіснила протестувальників до Жовтневого палацу поблизу Майдану Незалежності. Кілька сотень «беркутівців» зібралося на Європейській площі та вулиці Трьохсвятительській, оточили Український дім.
МВС та СБУ висунули мітингувальникам вимогу до 18 години припинити протистояння. Крім того, у міліції повідомили про проведення антитерористичної операції на майдані Незалежності.
Близько 20 години у ході антитерористичної операції з усіх боків на Майдан Незалежності розпочався наступ силовиків. Проти демонстрантів були застосовані водомети, БТРи.
Близько 22 години загорівся Будинок профспілок. У ході гасіння пожежі вдалося врятувати 30 осіб (за іншими даними – 41 особу).
Події 19 лютого
За повідомленням координатора медичної допомоги на Майдані Ольги Богомолець, серед протестувальників є сотні важко поранених й тисячі легко поранених.
Після бурхливої ночі люди розгрібали згарище Будинку профспілок та укріплювали барикади.
У Верховній Раді сім народних депутатів, що пройшли до парламенту за мажоритарними округами, підписали петицію про перехід на бік народу і заявили про те, що влада остаточно себе дискредитувала.
Одинадцять народних депутатів заявили, що покидають фракцію Партії регіонів.
У цей день з’явились повідомлення, що найбільш одіозні представники Партії регіонів залишили Україну. Депутат-регіонал Олег Царьов в ефірі російського каналу повідомив, що Майдан буде зачищено до 18-ї години.
20 лютого
20-го лютого на вулиці Інститутській загинуло майже сто людей, чотири сотні поранених потрапили до лікарень. Основною зброєю протестувальників були щити, палиці, коктейлі Молотова.
Як все це відбувалося, добре пам’ятає Роман Тітик. Він разом з іншими відбивали як могли наступ беркутівців, внутрішніх військ на Майдан Незалежності. Протестувальників і силовиків відділяла лише палаюча барикада. Відчайдухи, озброївшись щитами, палицями, коктейлями Молотова, петардами, куснями бруківки, з останніх сил стримували натиск. Силовикам не допомагали ні водомети, ні БТРи.
– На Майдані Незалежності від пам’ятника засновників все горіло, – згадує Роман Тітик. – Людей було мало, ніякого керівництва не було. Сотники пішли радитись і пропали. Бачив лише одного Точина. Керували вже самі собою. Від беркутівців і майданівців відділяла палаюча барикада. в яку кидали все, що потрапляло під руки. Нас поливали з водометів. Я мав щит, і вода не стільки дошкуляла, а Роман Точин геть чисто був мокрий. Лише зранку я відчув, що мокрий. Щоправда, кияни принесли сухий одяг, я зміг переодягтися.
Виходу не було. Думаю, якщо б беркутівці наважились піти напролом, то змели б оборону. Але, напевно, теж боялися. Проте вночі, коли перед тобою з вогню виходить беркутівець і показує рукою по шиї, ставало не пособі.
20 лютого. Смерть на Інститутській
– У ніч з 19 на 20 лютого дочекався брата, це десь була година друга ночі, – продовжує розповідь Роман. – Андрешківа теж брат приїхав. О шостій ранку 20 січня прийшли Роман Точин, Володимир Жеребний (майданівець із с. Вишні Городоцького району, загинув на Інститутській 20 лютого. – Авт). Переодягнулися, Роман взяв свою каску, ліпше б він її не брав. Планували робити барикаду. Аж бачимо, люди формують коридори, несли перших поранених.
Всі побігли до Інститутської вгору. Точина вже не бачив, брата теж з очей загубив, нікого з наших не бачив.
Точина і Жеребного зустрів на «Львівській брамі». Разом зібралися піти до готелю «Україна», бо хтось з наших казав, що бачив там снайпера. Ми піднімались сходами. Та що ми могли зробити зі щитами, Жеребний взагалі був з дерев’яним щитом. Дивимось, колона хлопців, десь 15 осіб піднімається, ми до них приєдналися.
Почули, побачили постріли. В той момент ніхто навіть не міг подумати, що стрілятимуть по людях. Коли побачили – один впав, другий… Почали кликати на допомогу. Старалися щитами прикривати себе, сподіваючись, що ними захистимось від кулі. Наївні… Кумедно виглядав Жеребний з тим дерев’яним щитом. Та що там дерев’яний, деякі хлопці взагалі мали кришки від пральної машини. Ми, ховаючись за дерева, рухалися вперед, правда, гарячі голови пробували вириватися вперед, але ми їх стримували. Брат казав, що у моєму щиті було три отвори від куль. Я тоді того не знав. Паралельно до нас рухалась колона по вул. Жовтневій. Серед них помітний був хлопчина в голубій касці (це був 20-річний Устим Голоднюк із Тернопільщини. – Авт). Роман Точин став біля одного дерева, я сховався за іншим. Дивлюся, хтось справа махає. Бачу, що поранений, один сидить, другий лежить. Прикриваючись щитом (у той час було відомо, що стріляють з боку готелю «Україна»), підбіг до них, питаю: «Що сталося?» Поранений в ногу чи руку. Я мав сумку з протигазом, дав йому шнурок, щоб перемотав руку. Питаю, що з іншим, а він махнув, що все. Я приклав до шиї пальці, відчув, що ще пульсувало. До нас підбіг ще один, і ми разом почали відтягувати пораненого до іншого дерева.
Хлопчина, що до нас підбіг на допомогу й помагав відтягувати пораненого, впав першим. Впав так, що аж відкотився на інший край дороги. Я ж звалився на місці. Болю не відчував, чув спину (подумалось тоді, що тільки-но вилікував спину, а тут на тобі), ноги правої не відчував. Бачив Точина, здається, навіть крикнув йому: «Романе, я ранений». Почав відповзати, відштовхуючись вцілілою ногою. Старався відповзти в безпечне місце. Бачив Точина, який, здається, ще мене накривав. Відповз десь метрів п’ять, побачив кров на землі… Я лежав, а поруч ще один поранений. Я йому дав сумку і номер телефону «Майдан SOS». Було багато побитих іпоранених.
У мене вцілило дві кулі, одна навиліт, інша застрягла. Підбіг медик. Сказав, що мені пощастило, щоб я молився. Завжди молюся, а тоді мав молитовник зі собою у правій кишені.
Мене хлопці витягнули в парк. Щит (підібрав ще 18 лютого) весь час тримав у руках, хапався за нього як потопаючий за соломинку. Ще попросив когось подивитись, чи Роман живий. Хоча бачив кров, а на мої крики: «Романе, Романе» він не відкликнувся.
Хто мене витягнув, досі не знаю, одного з них у той момент було поранено в руку. Занесли в готель «Україна». Я подзвонив Теодоровичу (мер Ходорова Олег Коцовський), видзвонив брата. Священик підійшов, дав поцілувати хрест. Пізніше мене занесли в приміщення міської ради. Там медики витягнули кулю, її я віддав братові. Брата просив, щоб дізнався, що з Точином. Від нього взнав, що, крім Точина, ще й Жеребний загинув…
Опісля на Романа Тітика чекало довге й виснажливе лікування у Польщі, Італії, а згодом у львівських Винниках. Сьогодні він майже одужав. Як і обіцяв лікуючий лікар, ще зможе бігати. Хоч жаги до життя Романові не бракувало, проте своєму швидкому одужанню завдячує величезній підтримці рідних, односельчан з Бортник, сусідів, ходорівчан, друзів, жителів району, зовсім незнайомих людей і з України, і з-за кордону.
Від держави Роман Тітик отримав лише пенсію з інвалідності. Хоча найбільше чекав і досі чекає справедливого суду над тими, хто віддавав накази на розстріл мирних демонстрантів, а також покарання для виконавців.
Оксана ФРАНКІВ.
