ЗАЛІЗНИЧНИЙ ВОКЗАЛ – ГОЛОВНА БРАМА ДО МІСТА
Мандруючи нещодавно «нетрями» інтернету, натрапив на інформацію з районного центру Збараж Тернопільської області. Виявляється, на стіні тамтешнього залізничного вокзалу встановлено меморіальну дошку, яка повідомляє, що і вокзал, і містечко свого часу вшанував присутністю Симон Петлюра. І, знаєте, чомусь сумно стало. Адже цей визначний політичний діяч бував і в нашому рідному Ходорові. Про це я вже писав нещодавно.
На превеликий жаль, цей факт поки що пройшов повз увагу нашої влади, громадських організацій. Доводилось чути деякі думки з цього приводу, які лунали з провладного табору. Коли ішлося про меморіальну дошку на будівлі тепершньої «третьої» школи, то заявляли щось на зразок такого: мовляв, наради з місією Антанти нічого доброго не принесли Україні в той час. Українсько-польське протистояння 1919-1920 років не припинилося. Більше того, зазнаючи поразки за поразкою, українські війська відкотилися в глиб наших територій. Як вислід цього: Галичина та Ходорів зокрема опинилися під польським пануванням аж до 1939 року.
А ось той аргумент, що наше містечко в лютому 1919 року перебувало в епіцентрі світових подій, і що на нього були звернені погляди чи не усіх впливових друкованих видань, що тут перебували Симон Петлюра, Євген Петрушевич (буквально 3 червня у Львові відбулися урочисті заходи з нагоди 150-ї річниці від дня народження Президента ЗУНР, в яких наскрізною ниткою пройшла думка: ми горді, що він народився і жив на Львівщині), Михайло Омелянович-Павленко та інші тогочасні політичні та військові достойники, не враховувався.
То ж може, варто нарешті виправляти ситуацію?..
І ще одна заувага щодо вокзалу. Оскільки наша залізнична станція віддавна є важливим транспортним вузлом, то через неї мандрує багато подорожнього люду. А чи не доречно було б розмістити якщо не пам’ятну таблицю на фасаді вокзалу, то бодай кілька стендів у середині приміщення, які повідомляли б про події 1919-го? Зрештою і про відомих ходорівських уродженців не зашкодило б розповісти подорожуючим. Які будуть міркування, шановні?..
ДО ПИТАННЯ ПРО ДАТУ СПОРУДЖЕННЯ ПОВІТОВОГО СУДУ
Про те, що за урядування австрійської цісарської влади наприкінці XIX століття у Ходорові звели просторе трьохповерхове приміщення, в якому розмістився повітовий суд, уже повідомлялося. При цьому точної дати побудови не вказувалося, оскільки вона не відома. Одначе не так давно, черговий раз гортаючи свої архіви, надибав на дуже цікаву інформацію, яка проливає більше світла на час будівництва об’єкта нашого зацікавлення.
Як свідчить виданий 1872 року у Львові «Шематизм королівства Галичини та Володимирії з великим князівством Краківським…» (Szematyzm krolestwa Galicyi i Lodomeryi z wielkim ksiestwem Krakowskiem na rok 1872) в Ходорові вже функціонував повітовий суд. Він підпорядковувався суду в Бібрці. І в ньому працювали суддя Йозеф Ленчовський, ад’юнкт Микола Зарицький (тобто помічник), канцелярист Кароль Енлайн і двоє возних (урядовців)
На жаль, «Шематизму…» за більш ранні роки я не надибав. Тому, знову ж таки, про точну дату побудови приміщення повітового суду важко щось казати ствердно. Єдине, про що можна твердити на 90 відсотків: у 1872 році він уже працював. Десять відсотків відведемо на сумніви.
Який ще висновок напрошується? У 1860-х роках через Ходорів пролягла залізнична вітка зі Львова на Чернівці. Відтоді містечко почало розвиватися швидкими темпами. Очевидно, це спричинило зростання як економічне, так і кількості міського населення. Відповідно, виникла потреба в такій інституції, як суд. На мою думку, його побудували між 1865-1870 роками. Але, щоб точніше визначити дату, треба ще покопатися в архівах.
Гадаю, що викличе зацікавлення інформація про тих, хто на початках і пізніше працював у Ходорівському суді. Безумовно, всіх не перелічиш за браком площі, але декого варто відзначити, оскільки серед них є знані особистості. Найперших я уже назвав. Серед них фігурує Микола Зарицький. Про нього нічого не відомо, за винятком його прізвища – добре знаного в Галичині. Чи він доводиться родичем професорові математики Львівського університету Миронові Зарицькому, батькові видатної діячки ОУН-УПА Катерини Зарицької, – загадка.
У 1880 році суддею стає Костянтин Старосольський. На цій посаді він протримався не так довго, оскільки в 1884 році в «Шематизмі…» вже зазначений Генріх Топольницький. Цікаво, що прізвище Старосольський було на слуху в ті часи. Зокрема добре відомий у Галичині український громадсько-політичний діяч, соціал-демократ, голова Української соціал-демократичної партії у 1937–1939 роках, в. о. міністра закордонних справ УНР у 1919–1920 роках, соціолог, правник, адвокат, професор, дійсний член НТШ (з 1923 р.), автор «Теорії нації» Володимир Старосольський (1878–1942). А може їх єднають родинні узи з ходорівським суддею?..
1901 року в суді з’являється новий працівник, а саме Теодор Рожанковський, котрий займав посаду ад’юнкта включно до 1904 року. Про нього варто розповісти дещо детальніше. Народився 1875 року в місті Сокалі на Львівщині. Закінчив Львівський університет. Короткочасно працював у Ходорові. Після цього до 1914 року – суддя в місті Турка й організатор народного життя Турківщини, її посол до галицького сейму (з 1913 р.) від Української Національної Демократичної Партії.
Був членом Бойової Управи і першим комендантом Легіону Українських Січових Стрільців (у серпні 1914 р.). Виступив проти рішення командування австрійської армії перекинути невишколених стрільців проти наступу російських військ, за що був усунутий від командування Легіоном.
Від жовтня 1914-го до листопада 1918 року – комендант і заступник коменданта Коша УСС. Згодом отаман Української Галицької Армії та комендант військової округи «Станіславів» (1918-1919), член Української Національної Ради ЗУНР, військовий аташе місії УНР у Празі (1919-1920). За Польщі – адвокат у Львові. Помер у Вігокені (Нью-Джерсі, США).
На жаль, зазначимо, що ця заслужена в історії українських визвольних змагань фігура ніяким чином не пошанована в нашому містечку. Більше того, про неї, очевидно, у нас ніхто ніколи не чув. Тому, ясна річ, приємно усвідомлювати, що вдалося «розкопати» відомості про особу, що тісно пов’язана з Ходоровом. Тепер ще б донести їх до нашої громадськості.
Наступна постать – Володимир Федак. Він працював у судовій установі з 1903 по 1909 роки. Детальними відомостями про нього не володію. Проте знаним у Галичині був чи то його родич, чи однофамілець Степан Федак (1861-1937), який працював у суміжній з Володимиром сфері. Про нього відомо значно більше. Це – визначний громадський діяч, філантроп, за фахом адвокат. У1918 році державний секретар харчових справ уряду ЗУНР, активний діяч ряду громадських організацій в Західній Україні, організатор Комітету допомоги політичним в’язням, який очолював до кінця життя. Примітно, що його доньками були Ольга (дружина Євгена Коновальця) та Софія (вийшла заміж за Андрія Мельника).
Ще одне прізвище працівника суду співзвучне з відомими особистостями. Маю на увазі Івана Нижанківського, котрий працював у 1910-1913 роках. Мені він відразу ж нагадало про священика УГКЦ, композитора, диригента, громадського діяча на Стрийщині Остапа Нижанківського, а також його рідного брата – українського оперного та концертного співака Олександра.
За дивним збігом обставин у міському суді протягом короткого часу працювали особи, фамілії яких згодом мали вчителі «Рідної школи», що розгорнула свою освітню роботу серед дітей українського населення міста в 1930-их роках. Зокрема лише рік (1884-ий) протримався у Ходорові суддівський асистент Володимир Яницький. Натомість дещо згодом (1929 р.) першою вчителькою «Рідної школи» була Антонія Яницька. 1895 року в списках значиться Владислав Гошовський. Цікаво, що останнім директором освітнього закладу був Пилип Гошовський. І ще одне прізвище зустрічається в обидвох закладах – Косович.
Зауважив також, що в колишній повітовій судовій установі деякі її працівники носили ті ж самі прізвища, що й теперішні мешканці. Веду мову про нотаріуса Владислава Микуша (займав цю посаду в 1880-1884 рр.), офіцерів податкової служби Йосифа Яроша (1892-1913) та Станіслава Білика (1908-1913). Чи то їхні нащадки, чи однофамільці живуть зараз треба уточнювати.
Наважуся стверджувати, що одна фамілія з плином часу трансформувалася в дещо іншу. Про що ідеться? Урядником податкової служби в 1892-1913 роках працював Антон Шмер. Таке ж прізвище я зустрічав у «Списі парохіян греко-католицької церкви в Ходорові та прилучених до неї Вовчатич» (починаючи від 1800-их рр.), знайденому мною на горищі храму святих безсрібників Косми та Дам’яна. Власне, у ті далекі 1800-ті Шмер також згадується. А ось пізніше ця фамілія перетворюється на Чмир. Тих, хто зараз носить це прізвище, у місті чимало.
Якщо не помиляюся, то під час Другої світової війни в Ходорові оселилося сімейство Абрагамовичів (тепер дуже відома у Львові лікарська династія, котру на початку 1990-их рр. визнали у місті Лева родиною року), яке мешкало у нас до початку 1960-их років. Згадую їх неспроста, оскільки посаду судді в 1892-1897 роках обіймав Євген Абрагамович. Які узи в’язали його з більш пізнішими наступниками достеменно невідомо.
Не можна випустити з поля зору ще одну заслужену постать, яка в 1908-1913 роках перебувала на посаді асистента податкової служби. Мова йде про Івана Мостиського. Саме він у ті часи активно підтримував громадське життя в містечку. Його ім’я та прізвище зокрема фігурують серед засновників читальні «Просвіта» в 1910 році. Саме йому доручили почесну місію на установчих зборах 2 квітня 1911 року: виступити з привітальним словом і розповісти про розвій товариства «Просвіта». Тоді ж його обрали членом управи. А через рік, 4 лютого 1912 року, доручили опікуватися касою. Не знаю як склалася його доля пізніше. Та й фамілія така не спостерігається.
Насамкінець варто пару слів замовити про Рудницьких, на прізвище яких я не натрапив серед працівників повітового суду в Ходорові. Хоча є дані, що особа з таким прізвищем працювала нотаріусом. З чого випливає такий висновок? 22 квітня 1896 року в Ходорові народився видатний український журналіст, публіцист, активний учасник визвольних змагань, громадський діяч серед української діаспори Іван Рудницький, більш знаний у засобах масової інформації як Іван Кедрин. Зі слів котрого відомо, що його батько трудився у нашому містечку на посаді нотаріуса (нотара, як тоді їх кликали). Помер на 51-му році життя, а мати Ольга залишилася вдовою з п’ятьма дітьми: Михайлом (згодом відомим українським письменником і літературознавцем), Міленою – політичною та суспільно-громадською діячкою, педагогом, ідеологом українського жіночого руху, Володимиром (нотаріусом за професією, а в США – власником ферми, багатолітнім головою літературно-мистецького клубу в Філадельфії), Іваном і наймолодшим Антоном – відомим композитором, піаністом і диригентом.
На цьому ставлю крапку в даному дописі. Хоча тема «третьої» школи не вичерпується. Незабаром побалакаємо про «пташенят з її гнізда», тобто про випускників. І тут також багато цікавенького та інтригуючого можна почерпнути.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.