Вирішив поділитися деякими своїми думками з нагоди Спаса. Вони, звісно, не претендують на істину в останній інстанції. Надіюся, що не стануть і нудним моралізаторством. Не збираюся нікому читати нотації, проте зробити деякі висновки, розставити акценти хотілося б.
На ці роздуми мене наштовхнули події, свідком яких став, перебуваючи у відпустці в рідних краях кілька років тому. Як не дивно, трапилися вони в один день – 19 серпня…
Саме у світле свято Преображення Господнього керівництво Львівської залізниці запланувало провести ремонтні роботи на відрізку Львів-Ходорів. З цією метою упродовж усього дня призупинили рух потягів. Таким чином дуже багато вірних не змогли потрапити до села Бориничі, де традиційно відбувається проща до чудотворного місця – джерела з цілющою водою та каплички. Можна лише здогадуватися, скільки людей не приїхало зі Львова та інших місцин через «подарунок» залізничників.
Дехто схильний твердити, що це було зроблено спеціально. Аби переконатися, зателефонував до «колійового» управління. Звідтіля повідомили, що ремонт планували завчасно і жодного злого умислу не мали. Прикро, але не знайшлося нікого, хто б нагадав, що на цей день припадає велике релігійне свято, і ремонт вартувало б перенести. Словом, не догледіли, забули. Хоча, якби вчащали постійно до храму, то навряд чи таке б вилетіло з голови. Доводиться робити невтішний висновок про невисокий рівень духовності в цілому та керівництва конкретної організації зокрема. Щоб подібне не повторювалось, мабуть, варто церковним структурам завчасно повідомляти відповідні органи. Хоча, видається, що церковний календар не так вже важко й дорого придбати. Було б бажання…
Знову ж таки хтось може буркнути, що дуже вже багато у нас свят. Якщо всі відзначати, то й працювати ніколи. Не закликаю припиняти роботу. Найнеобхідніші для забезпечення життєдіяльності служби повинні нести вахту. Але оскільки від праці залізничників залежало, чи потраплять прочани до Боринич, то цей фактор потрібно було врахувати.
А тепер перенесімося до села Пирятина Жовківського району на Львівщині. Сюди, до каплиці Преображення Господнього, також прийшло багацько люду, щоб згадати страшну подію 60-літньої давності. Тоді енкаведисти спалили село дотла. Проте воно воскресло і нині щороку згадує в молитвах ту жахливу трагедію.
Відрадно, що тепер будуються чи відновлюються каплиці на історичних місцях, виростають хрести, встановлюються меморіальні дошки на честь відомих церковних і громадських діячів. Таким чином повертається пам’ять про наших славних героїв, поступово відроджується віра. Не слухаймо тих, хто торочить буцімто витрачаються шалені кошти на всі ці пам’ятники, каплички, хрести, коли кінці з кінцями важко звести. Не зважаймо на них, бо не відають, що чинять. Згадаймо мудрі слова про те, що без минулого немає майбутнього.
Попри незабутні враження від побаченого і почутого, Пирятин навіяв і сумні роздуми. Ще не розпочалась Служба Божа, а підприємливі особи розгорнули намети, встановили імпровізовані прилавки. Словом, закипіла жвава торгівля жуйками, цукерками, напоями та іншим крамом. Поки тривало Богослужіння чимало дорослих і дітлахів знаходились не біля каплиці, а поряд з торговцями. З цього приводу адміністратор храму Благовіщення Пресвятої Богородиці села Равське Рава-Руського деканату отець Василь Момоход зауважив: «Силувана молитва Богу не конче потрібна… Здавалося б, щоразу, коли приходить 19 серпня, людина повинна все ближче доступати до цього святого місця. Нині дехто прийшов молитися, і таких, напевно 30 відсотків, а решта «окупувала» кіоски. Я не знаю чи доводилося вам бувати в недалекій польській Кальварії. Там, коли збираються на Богослужіння паломники різних національностей, ніщо стороннє не відволікає від молитви. У нас же одні вештаються, інші їздять на «крутих» автівках, треті теревенять – кожний має свою потребу. Про що це свідчить? На жаль, про низький духовний рівень».
Закономірно напрошується запитання: а чи не варто роботу всіх цих закладів розпочинати після літургії? Віддаймо належне Господові, помолімося щиро до Нього, подякуймо за Його ласку, а потім можна й цукерками поласувати. Як на мене, в таких випадках повинні бути воєдино сконцентровані сили місцевої влади, душпастирів, церковних братств. Мусить виноситися спільне рішення про заборону торгівлі під час відправ. А відповідні особи мають стежити за дотриманням таких рішень.
Про ще один випадок, що мав місце цього ж дня, повів декан Яворівський – отець Іван Галишич. Після Служби Божої він зустрів молодого чоловіка, котрий був депутатом у перші роки після відновлення української незалежності. Тоді він, прикриваючись національною ідеєю, намагався в надто категоричній і різкій формі впроваджувати в життя свої погляди. Не терпів, коли висловлювалась інша позиція, коли хтось не бажав виконувати його вказівки. А ось тепер на Спаса отець Іван побачив цього молодика… у шортах. Не довго роздумуючи, підійшов до нього і мовив: «Невже в таке велике свято та ще й під час Богослуження личить ходити у такому одязі, добродію? А ще недавно ви мало не щодня у вишиванці щиголяли, високопарні фрази з високих трибун виголошували, били себе в груди, що є патріотом і побожною людиною…»
На превеликий жаль, двоїстість душі – характерна ознака наших сучасників. Ідемо до церкви, намагаючись продемонструвати свою побожність. Але чи щире наше прагнення відкрити серце Христові? Чи не даниною моді є перебування в храмі лише тому, що так усі чинять?.. Або ж чи не видається дивним той факт, коли під час Богослуження жіночки обговорюють зовнішній вигляд інших? Подібних прикладів чимало.
У цьому ракурсі не можу промовчати про «чорну» заздрість. Заздрить той, хто не своїм життям живе. Якщо ти живеш своїм життям, якщо робиш те, для чого тебе Бог створив, – ти ніколи заздрити не будеш. Урешті-решт кожен заповнює той простір, в якому бажає жити. Важливо одначе, щоб у ньому завжди переважало розумне та добре. І ще одне: хочеш змінити когось, світ, країну – почни з себе!
Зрозуміло: духовність за один день не піднімеш. Це надто довготривалий процес, тим паче після довгих років безбожницького засилля. І все ж хотілося б закликати усіх співставляти кожен свій крок з Всевишнім, навчитися визначати свою вартість в Божих очах, відчувати любов до Господа. Найгірший ворог людини – це вона сама, коли замикається в собі та перестає любити ближнього і Спасителя.
І насамкінець про назву свята. Преображення, тобто зміна, зміщення точок відліку. Ясна річ, у кращу сторону. А ще переосмислення. Саме воно – одне з ознак здорово мислячої людини. Безперечно, цей процес народжується в сумнівах, а сумніви – це поступ, рух. Нехай і подекуди повільний, але предметний і усвідомлений.
Отож, відкриваймо свої серця для Христа!
Юліан КОМАРНИЦЬКИЙ.