У розпалі літа 1999 року я мешкав у мадридському гуртожитку Червоного Хреста. Цей заклад наші земляки чомусь нарекли поміж собою «бомжатником». І даремно, хочу зауважити: бомжами там і не пахло. Про цей притулок у мене залишилися приємні спогади. Ліжко для ночівлі на нижньому «поверсі» двоярусної «барикади», яка складалася з двох десятків однаковісіньких металевих пружинистих сіток з побічницями (щось на кшталт армійської казарми), сяке-таке харчування двічі на добу, десятиразовий талон для проїзду в метро раз на тиждень, душ, телевізор по вечорах упродовж трьох місяців я мав. До речі, все це «на халяву». До того ж зо три тижні мені накинули додатково за зразкову поведінку. Бо, як правило, ніхто більше норми тут не затримувався. Чого ще душі бажати на самому початку трудової біографії в незнайомій країні, коли наших співвітчизників не густо?..

Ясна річ, не все було так безхмарно і гладенько. Дещо дошкуляло. Строкатий національний склад: вірмени, грузини, молдовани, болгари, поляки, представники африканського континенту. Моїми сусідами по ліжку виявилися два нігерійці – Жак і Прінс. Мушу зізнатися: першу ніч практично не спав, збентежений таким сусідством. Але нічого: до всього швидко звикаєш. Тим більше, коли колір їхньої шкіри вночі розчиняється в темряві. А ось мій покійний тато, коли довідався про таке, то спромігся лише на запитання: «І як ти спав поміж тими «мавпами»?..»
У цьому розмаїтому середовищі доходило інколи до з’ясовування міжнаціональних стосунків. Ні-ні, жодної ворожнечі, бурхливих конфліктів на цьому ґрунті не виникало. Просто-напросто, побутові дрібнички могли спровокувати незначні суперечки між представниками різних родів-племен. Спалахи агресивності, якщо і траплялися, то їх швиденько гасили. Був, щоправда, один епізод, коли двох забіяк – грузина і негра, котрі вирішили навкулачки з’ясувати стосунки, – витурили на вулицю, щоб в зародку присікти подібні інциденти. Іноді також діставали черги в душові кабіни, несамовите хропіння ночами (в кімнаті спало 15-18 осіб), не надто приємні (і це легко сказано) запахи від шкарпеток і тому подібне. Але, зрештою, не про це мова…
Серед багатьох мешканців гуртожитку було кілька, з якими вдалося швиденько знайти спільну мову. В цю групу «особливо наближених» осіб потрапив і молдованин Микола – комунікабельний і доброзичливий чолов’яга. Проте шибайголова, яких світ не бачив. Якось він причалапав до гуртожитку явно не в гуморі. Неозброєним оком можна було розгледіти неабияку заклопотаність. «Пришвартувавшись» біля мене, він довірливо сповістив, що шукає трійку-четвірку мужиків, котрі б … знялися в рекламному ролику для телебачення. Я недовірливо вирячив очиці, не дуже «в’їжджаючи», а при чому тут Миколка. З цього приводу одна моя хороша знайома запитувала по-польськи: «Цо ма пєрнік до вєтрака, а фрак до камізельки?» Отож він розтовкмачив, що його приятель Оскар – кубинець, який ще не так давно навчався у Москві й працює зараз в одному з мадридських туристичних агентств, «хороводиться» з іспанським режисером Віктором. Саме перед останнім стояло завдання підготувати сюжет для одного з каналів центрального телебачення. Складність полягала в тому, що для зйомок знадобилися російськомовні персонажі. «Так де ж таких шукати, якщо не у нас? – запитував Микола. – Тільки кому запропонувати цю відповідальну місію – ніяк не збагну». Ще трішки «перетерши» мізками, він спідлоба зиркнув на мене і таким собі солодкаво-запопадливим тоном спитав, чи не погодився б я взяти участь у цій «авантюрі». Витримавши паузу, щоби дати мені можливість переварити почуте, він додав, що телевізійники гарантують накрити для учасників зйомок «шикарну поляну» та ще й в додачу заплатити п’ять тисяч песет (на старі гроші, що нині складає приблизно 80 євро).
Маючи за плечима солідний досвід виступів у художній самодіяльності, зокрема 15 років стажу в нашій рідній ходорівській «Наддністрянці» та півроку в ансамблі пісні й танцю «Черемош» Львівського національного університету імені І. Франка, відважився ризикнути. Та й самі розумієте, що не тільки творчий інтерес підігрівав. Хто б не хотів задарма поласувати іспанськими стравами? А крім цього ще й грошенятами запахло. Що це означає для непрацюючого заробітчанина, не варто й пояснювати.
Якщо зі мною в молдованина не виникло особливих труднощів, то надибати ще парочку майбутніх акторів виявилося справою неабиякою. Однак і наш приятель теж не в тім’я битий. Дар переконання, певно, він усмоктав з молоком матері. Та й матеріальну зацікавленість не варто скидати з рахунку. Адже, як признався він мені, за успішну пошукову та селекційну роботу, йому також мало щось капнути. Як би там не було він вмовив Василя з Коломиї та Сашка з Ковеля. Безперечно, на лаври телезірок вони не зазіхали, а ось шанс підзаробити копійчину вирішили не втрачати…
Нарешті настав час «ікс», і однієї днини після обіду ми вчотирьох вирушили на знімальний майданчик. Привезли нас у залізничне депо на станції Фуенкарраль, що в північних околицях Мадрида. А там уже було підготовлено пасажирський вагон, в якому мали відбуватися основні події. Поки телевізійники розгортали своє господарство, настроювали апаратуру і таке інше, ми з деякою пересторогою спостерігали за цими приготуваннями. Тут до нас підійшов режисер Віктор – імпозантного вигляду молодий іспанець, і через перекладача, а ним виявися не хто інший, як кубинець Оскар, почав роз’яснювати суть зйомок. Як з’ясувалося, найпопулярніша іспанська спортивна газета «Марка» замовила рекламний ролик. У ньому треба було представити телеглядачам нову книгу-альбом однойменного видавництва, випущену в світ з нагоди старту чергового турніру футбольної Ліги чемпіонів.
Потім Віктор коротко змалював сюжетну канву. Так ось: Росія, зима. У теплому вагоні подорожує молодий іспанець, котрий уважно розглядає нову книгу-альбом. Коли ж натрапляє на сторінку, де розміщено інформацію про наше київське «Динамо», що почергово розтрощило упродовж двох попередніх сезонів місцевих грандів «Реал» і «Барселону», то його попутник, побачивши в альбомі своїх, радісно вигукує російською мовою: «Динамо» Киев – прекрасная команда!» Що від нас вимагалося, так це зіграти роль попутника. Проте його спершу треба було визначити з-поміж трьох претендентів: мене, Василя та Сашка.
Однак ще до початку творчого конкурсу, ми, українці, висунули рішучий протест проти вигуку по-російськи. Почали навперебій доказувати: це ж наша команда, то й сповістити про неї треба українською. Режисер замислився, але потім категорично заявив, що в російський текст його співітчизники ще сяко-тако «врубаються», а в український не «в’їдуть» і поготів. Супроти таких аргументів не було сенсу рипатися.
Потім притарабанили одяг, в якому потрібно було зніматися. Від здивування я навіть писочок роззявив, коли уздрів зимові плащі з хутряними комірами, шапки-вушанки, довжелезні шалики, однопалькові рукавиці. Між іншим, плащі виявилися жіночими. Спочатку не скумекав для чого весь цей реквізит. Нам виважено роз’яснили: в асоціаціях іспанців Росія – це Сибір, де люта холоднеча з тріскучими морозами і снігом по коліна. А значить і вбрання повинно бути відповідне. Саме зимову атмосферу мала відтворити знімальна група в … середині серпня. На мої закиди, що це жіночий одяг, телевізійники не відреагували. Лише костюмерша пробубоніла, ніби відрізавши: «Інших просто нема».
Після цього кожен з кандидатів змушений був нап’ялити на себе акурат «до сезону» одежину та виголосити потрібну фразу. Вочевидь, все ж таки далася взнаки моя яка-не-яка творча підготовка, бо сеньйор Віктор пальму першості віддав мені. Але ще до початку головних подій мені довелося побувати в руках гримерші, яка майже півгодини вовтузилася над моїм зовнішнім виглядом.
… Важко полічити скільки разів повторювалася зйомка. Прискіпливий режисер, вочевидь, вирішив зігнати з мене не один кілограм смальцю. То йому не подобалося як я піднімаю великий палець стиснутої в кулак правої руки, то не дуже емоційним був вигук, то вушанка занадто налізала на очі. Чимало претензій адресувалося й іспанському акторові. Але йому було хоч не так душно, адже залишились на ньому лише футболка та джинси. Перепадало на горіхи і технічній службі за те, що «сніг» за вікном мете не дуже лапатий, що «мороз» надто мляво малює на шибці свої візерунки. Здавалося, кінця-краю не буде цьому затяжному й монотонному процесу. А голос панянки, яка вигукувала номер чергового дубля, вже у вухах дзень-дзеленькав. Коли ж зйомки цього епізоду завершились, то почував себе не інакше, як добряче вичавлений лимон.
Гадаєте, що на цьому було поставлено крапку? Дзуськи! Щоб надати майбутньому рекламному ролику більший російський колорит, Віктор вирішив, аби ми втрьох із Васьком і Сашком затягнули приспів з всесвітньо відомої «Калінки». Ось тут уже на провідні ролі виплили мої приятелі. Тим паче, що успівши прийняти «на душу» по кілька гранчаків вина, вже дійшли до портібної кондиції, аби розкуто почувати себе перед камерою. Правда, те, що ми «видали на-гора», співом назвати можна було з великою натяжкою. Швидше напівп’яним горланням. Але і таке якось зійшло з рук. Через дві-три спроби Віктор нарешті оголосив довгоочікуване: «Феніта ля комедія!»
Згодом ми вже сиділи за столом, що вгинався від різноманітних напоїв і наїдків. Гуляла знімальна група до другої ночі. Потім нас на таксівці відвезли до «рідної» домівки-гуртожитку, не удостоївшись повідомити, де і коли покажуть відзнятий матеріал. Добре, що хоч зароблені тяжким потом «кровні» не забули виплатити. Знесилено плюхнувшись в ліжко, я відразу ж «відрубався»…
Минуло тижнів зо три, і ми поступово почали забувати цю атракцію. Нічого конкретного не міг сповістити і Миколка-молдованин. Якось ми сиділи в просторій їдальні гуртожитку. Деякі його мешканці, наминаючи, що Бог послав, дивилися кінострічку, яку транслював перший канал іспанського телебачення. Я ж замислено нашкрябував додому листа. І раптом під час рекламної паузи стрепенувся від знайомої фрази: «Динамо» Киев – прекрасная команда!» Підвів очі й побачив власну персону. Вася з Коломиї, що «приземлився» на кріслі поряд, від несподіванки аж підскочив, очікуючи побачити на екрані й себе. Але «Калінка» в нашому виконанні так і не прозвучала. Не дуже переймаючись цим, Василь луснув мене по плечу і заявив, що з такої оказії мені годилося б на плящину розкошелитися.
… Пляшка-пляшкою, а за нашу державу приємно. Не часто ж наші краяни та й взагалі українська тематика потрапляють на блакитні екрани іспанських телевізорів. А тут – перший національний. Перший! Словом, знай наших!

Мадрид, вересень 1999 року.
Оновлено: Мадрид, листопад 2012 року.