З Бреслау через Ходорів у золоту Порту

Posted on Лис 6 2017 - 11:05am by Петро Нек

«…їхав я інкогніто, під фіктивним іменем».

Приблизно у пообіддя в суботу 14 березня 1722 року у містечко Розділ, що на той час належало воєводі Підляському, гетьману польному коронному пану Ржевуському, з боку с. Вербич у супроводі кількох вершників в’їхали карета вельможі та віз. Напевно, можемо передбачити, що місцеві посполиті, які випадково зустрічалися невідомим попри дорогу, віддавали приїжджим відповідний їхньому статусу пошанівок. Допускаємо, що управитель місцевого маєтку, як і покойові, зробили все від них залежне, щоб рідкісні такого стану (а це, очевидно, можна було пізнати і по одягу, і по супроводу) подорожуючі мали достатньо необхідного для тимчасового перепочинку, як і їхні потомлені дорогою коні. Звісно, за певну плату. Хоча, подорожуючі нерідко на нічліг вибирали і звичайні придорожні корчми.

Міркуємо, що приїжджі були з місцевим цікавим людом не вельми охочі до розмов на кшталт «хто такі будете, ласкаві панове?», «яке вас лихо вигнало у дорогу?», та ще й в таку непевну пору, коли зима ще не хоче позбуватися своїх прав, а весна вже стоїть на порозі – шляхи то геть розмерзають, то за ніч вбираються твердим груддям, по якому і коням нелегко йти, і мандрівникам незручно трястися у повозах.

Але якби таки хто розмовився з приїжджими, то, можливо, міг би почути від них дивні історії, які назбирали в дорозі з вигляду добрі та поважні гості: і про те, що мали нагоду бути у Жешуві та Ярославлі, і про родинну трагедію власників Ланцуту панів Любомирських, де молодий вельможа наклав на себе руки і був похований за наказом рідного брата без жодних релігійних церемоній, як собака («диявол душу взяв, нехай і тіло бере!») – в полі при дорозі, і про те, що цей морозцем скутий гостинець дається взнаки, бо в Любеню Великім аж довелось дещо затриматись у п’ятницю, щоб підкувати коней, і про те, що мандрівці у зв’язку з несподіваною хурделицею (як, зазвичай, це відбувається у дні, що межують зі святом Явдохи) збилися за Любенем з дороги і ледве вибрались з цієї оказії… Але не більше могли розповісти гості. Судячи з усього, приїжджі вміли тримати язик за зубами і надто цікавим, якщо щось і могли говорити, то лиш тільки ті порції інформації, які вважали за потрібними і які в сторонніх людей не могли викликати жодних підозр.

Бо, попри все, часи були вкрай непевними. Хоч після розгрому шведських військ під Полтавою минуло якихось тринадцять літ, але Польща ще не відійшла від «потопу». Ще водорозділ, як нині можна сказати, прозахідних і просхідних симпатій пролягав по серцях тих, хто вважав, що з допомогою шведів, іншими словами – прозахідної коаліції, яку підтримувала партія усунутого з престолу короля Станіслава Лєщинського, вбереже Польщу від нахрапистої експансії Росії, і тих, хто орієнтувався на Августа Саксонського, якого дієво підтримував цар Петро Перший. Як стверджує історик Д. Дорошенко, у той час країна «була зовсім безсила, й коли по упадку Карла знову засів на польському престолі Август Саксонський, цар Петро порядкував у Польщі, як у себе вдома».

Тому доводилось ретельно пильнувати, про що і з ким говориш… Інакше лиха не обберешся…

Тож все решта, що було скрито за сімома печатями, високого становища мандрівник, який їхав у кареті, лаконічно записував у подорожній щоденник, котрого в той час називали діаріушем і котрий, судячи з усього, не мав жодного права за жодних обставин потрапити у «чужі» руки, а тим паче – ворожі. Бо ж у нотатці від 11 березня зафіксовано: «…їхав я інкогніто, під фіктивним іменем». Такому повороту подій могла перешкодити хіба що смерть мандрівців, якій віддали б власне життя тільки після кровавого поєдинку. Але пани-мандрівники до такого крайнього заходу, як застосування зброї, не вдавалися, бо й викликів таких не було – все відбувалось достатньо гречно і з пошанівком, як, зрештою, і мало відбуватись з будь-якими іншими гостями чи послами, що нерідко мандрували цим гостинцем. Так, саме тим гостинцем, який найкоротшим шляхом з’єднував землі перемишльські воєводства Руського з так званою волоською дорогою, що пролягала з півночі, від Львова, на південь, аж до Буковини, а відтак – у Бессарабію, а розбившись в цих місцях на два напрямки, пролягла далі, одною віткою – на Молдову, на Поділля, у Крим, іншою – на Волощину, а відтак – далі, на Балкани, у Золоту Порту.

… Вже у неділю 15 березня віряни костелу отців кармелітів, що в Роздолі, бачили мандрівників на Богослужінні. Їх було восьмеро, в їхньому числі і хлопчина. А відтак, пообідавши, вони вирушили далі у дорогу. Подорожуючих у цей недільний день у післяобіддя могли бачити і деякі жителі населених пунктів, через які пролягав гостинець, як от – Берездівців, Станківців, Тужанівців, Піддністрян, Чорториї (нині – Кам’яного), як, можливо, і Городища Королівського, якщо у той час хоч якесь обійстя було зведено на так званих парцеляціях. (Принагідно зауважимо: існує твердження старожилів, що саме цей гостинець згодом, у 60-х роках минулого століття, став основою для прокладання, після відкриття геологами значних запасів сірки у Роздолі, залізничної вітки Ходорів-Новий Розділ, яку в наш час розібрали у зв’язку з припиненням існуванням сірчаного комбінату, як і вичерпаними запасами цієї сировини).

Тож у неділю тієї ж днини під вечір невідомі мандрівці прибули у Ходорів. Тут заночували. А найстарший з них записав у своєму діаріушу: «…зупинилися на ніч за три милі (від Роздолу, прим. наша) в містечку Ходорові, маєтності його милості пана Сенявського, гетьмана великого коронного».

Згодом, у понеділок, подорожуючі благополучно доїхали через Вовчатичі, Княгиничі, Конюхів до Бурштина.

А от у вівторок в Галичі, як записано у діаріуші, «місті колись славному столичному, де королі й князі руські резидували, а тепер він є простим і мізерним, де ледве могли знайти приміщення для з’їзду шляхти на суди», трапилася халепа: якийсь покойовий київського воєводи в Бендерах Скальковський, який перебував саме в містечку, впізнав подорожуючого:

– … Ваша милість є паном Орликом?

На що мандрівник відповів, що він є Менжицьким (напевно, і відповідні документи на це ім’я мав), і пан Скальковський, на жаль, сплутав його з кимось. Останній, ймовірно, був геть спантеличений: невже різні за прізвищами люди можуть бути такими подібними, мов дві краплі води? Але…

 

Це була чи не єдина халепа за всю подорож з Кракова до Хотина. Однак, маловідомий для нас покойовий київського воєводи аж ніяк не обізнався: бо зустрівся йому у Галичі саме Орлик. Так-так, Пилип Орлик, автор першої конституції-укладу майбутньої української держави, у відродження якої вірив до останнього подиху. І боровся за це, поклавши на вівтар свободи і незалежності України добробут родини, власне життя.

Як він опинився на цій дорозі з Кракова у Хотин, яка пролягала у той час і через окремі населені пункти нинішньої території Жидачівського району, в тому числі і через Ходорів? Куди він, права рука і продовжувач справи гетьмана Мазепи, мандрував у 50-літньому віці разом зі сином Михайлом, маючи у прислузі капітана Деклюара, прислужника Івана, покойового Кароля, кухаря Ситинського та двох кучерів: гетьманської карети – Івана та возу – козака-запорожця Рудого, присвятивши тій мандрівці понад місяць (з Кракова виїхали 17 лютого, а під Хотином були 27 березня 1722 року)?

Передусім слід нагадати, що після катастрофи під Полтавою Пилип Орлик, який поклявся у вірності гетьману Івану Мазепі на хресті і не зрадив присязі, опиняється з патроном та його найближчим оточенням і залишками козацьких підрозділів, як і зі шведським королем Карлом ХІІ у Бендерах (нині – Молдова), у тодішніх володіннях турецького султана. Там його і побачив покойовий київського воєводи, який, очевидно, був серед втікачів від Петрового гніву. Тож згаданий Скальковський не міг не запам’ятати Орлика вже хоча б тому, що після смерті гетьмана Мазепи саме до Орлика була прикута увага тодішньої української вимушеної еміграції, яка 5 квітня 1710 року у Бендерах його обирає гетьманом, тут же й проголошують «Конституцію прав і свобод Запорозького війська». Як і польської еміграції, котрі були прихильниками короля Станіслава Лєщинського та шведської потуги. Але згодом, після невдач у військових кампаніях коаліції зі звільнення України від настирливої північної сусідки Пилип Орлик разом з генеральною старшиною та шведським королем опинився у Швеції. Після смерті Карла ХІІ гетьман намагається знову створити коаліцію проти Росії у складі Швеції, Туреччини, Польщі та Криму. З цією метою у 1720 році він покидає Швецію, перебираючись ближче до Польщі.

Однак, не спить російська шпигунська агентура, нишпорить по Європі, виловлюючи мазепинських прихильників. У її сіті потрапив у Гамбурзі і небіж Мазепи Андрій Войнаровський, який згодом був запроторений в Якутськ, де й помер, і прихильник Мазепи полтавський наказний полковник та швагер Пилипа Орлика Григорій Герцик, якого підступно схопили у Варшаві і вивезли в Росію та ув’язнили у каземати Петропавловської фортеці… Пилип Орлик із родиною теж ледь не потрапляє у розставлені російською агентурою неводи у німецькому місті Бреслау (нині – польське м. Вроцлав), але завдяки близьким родичам по батьківській лінії вивтікує у Краків, де залишає на надійних людей дружину та молодших дітей у францисканському та бернардинському монастирях). А сам разом із сином та невеликою прислугою інкогніто їде у Порту, щоб там дипломатичними шляхами продовжувати боротьбу за незалежність Вітчизни… Авжеж, він їхав у краї, з яких якийсь десяток літ тому намагався з 16-тисячним козацьким військом та з польськими і татарськими допоміжними силами звільнити Україну, але це тоді йому не вдалося. І ось чергова спроба. Так, він тоді не міг знати, що кожен з учасників вищеназваної коаліції, знесилений війнами, зализуватиме рани і обійдеться тим, що мав на той час у руках, а, отже, його зусилля схилити сильних світу тодішнього проти Росії зазнали поразки. А через 17 років на вигнанні душа Пилипа Орлика перейде у кращі світи. Саме подорож з Кракова у Хотин (нині – районний центр Чернівецької області), що був підпорядкований тоді Османській імперії, і була відображена у його діаріуші (щоденнику).

Таким чином можемо з впевненістю сказати, зсилаючись на згаданий діаріуш, що саме Пилип Орлик був з найближчим оточенням у Ходорові у середині березня 1722 року, тобто 295 років тому. А, отже, пам’ятник козацькому гетьману, який встановлений у старій частині міста зі славною минувшиною, радше має всі підстави належати Пилипу Орлику, який тут був, навіть ночував, ніж Богдану Хмельницькому, якого навряд чи навіть нога коня тут ступала, не зважаючи на те, що свого часу не то в околицях міста, не то в самому місті знайшли буцімто плиту з написом: «Моїм милим козакам…» Але це вже інша тема, радше – інформація для роздумів тим, хто прагне дбати про збереження сторінок історії своєї малої вітчизни.

Ярослав ЛИЖНИК, член Національної спілки журналістів України. с. Городище.

Новий Час