Історія однієї світлини: ходорівські «соколи» – рік 1913-ий

Posted on Січ 20 2017 - 2:55pm by Любомир Калинець

Соколи

Фото, про яке хочу розповісти, знайдено мною приблизно в 1990-их роках, коли опитував старожилів Ходорова, а також тих, хто жив поза його межами, про старі часи,  про які вони ще могли бодай щось пригадати.

Однією з опитуваних стала донька колишнього ходорівського будівельника-архітектора Йосипа Геваницького, Ірина, котра мешкала на той час у Львові. До речі, в заміжжі її прізвище значилося як Слюзар, оскільки була дружиною уродженця Бортник Дмитра Слюзара – відомого діяча ОУН-УПА, крайового провідника ОУН Львівського краю. Так ось, саме пані Ірина спрямувала мене до помешкання Луцівих на вулицю Гончарова (тепер Кубійовича), зазначивши, що дружина Юрія Луціва пані Дарія є родичкою відомого на Ходорівщині та далеко за її межами дириґента Степана Прокоп’яка з Піддністрян. Це, звісно, мене дуже зацікавило, адже про останнього довелося чимало доброго почути від ходорівських старожилів. Тож довго не розмірковуючи, напросився в гості до нових знайомих.

Цікаво, що Дарія Володимирівна Луців (з роду Стефанишинів), яка народилася і виросла в Ходорові, доводилася дружині С.Прокоп’яка Ользі Данець рідною сестрою. І тоді працювала викладачем у Львівському музичному училищі ім. Станіслава Людкевича. А ось її чоловік, як з’ясувалося, в музичному світі – постать не просто дуже знана, а навіть видатна. Судіть самі.

З нашого досьє.Юрій Олексійович Луців

Юрій Олексійович Луців – український симфонічний і оперний дириґент, з 1960 року – заслужений діяч мистецтв УРСР, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1971 р.), народний артист України (1993 р.). Працював дириґентом у Львівській і Запорізькій філармоніях. З 1960 року викладає у Львівській консерваторії. У 1960-63 – дириґент, в 1963-73 рр. – головний дириґент 

Львівського театру опери та балету ім. Івана Франка. Професор Львівської державної музичної академії ім. Миколи Лисенка – завідуючий кафедри хорового та оперно-симфонічного дириґування. Зрежисував вистави: опери «Багряні зірниці» С.Жданова, «Золотий обруч» Б.Лятошинського, балети «Лускунчик» 

П.Чайковського, «Попелюшка», «Ромео і Джульєтта» С.Прокоф’єва. З грудня 2005 року входить до складу наглядової ради Львівського національного академічного театру опери та балету ім.Соломії Крушельницької.

Мій похід у гості до Луцівих виявився напрочуд удалим з кількох точок зору. По-перше, пані Дара показала мені, підготовлені Степаном Прокоп’яком до друку, дві унікальні його праці: про особистий творчий шлях і про розвиток хорового мистецтва на теренах Ходорівщини, Жидачівщини, Рогатинщини до 1939 року. За радянських часів такі розвідки було вкрай важко видати, зважаючи на їхній, як би тоді потрактували, «націоналізм». Тому трішки пізніше мені пощастило видрукувати їх в районній газеті (тоді в багатьох номерах подавали дві колонки з продовженням). Одначе в квартирі Луцівих на мене чекала ще одна приємна несподіванка.

Серед деяких світлин, які мені ні про що не говорили, як зрештою і господарі не могли нічого конкретного про них сказати, все ж одне фото викликало мій жвавий інтерес. Нічого особливого, лише дата на звороті – 1913 – і все. Попросив шановане подружжя взяти його зі собою, щоб показати старожилам. Мав на меті побувати ще в одній львівській квартирі (неподалік від трамвайної зупинки «Київська»), де мешкала на той час 90-річна пані Марія Кашинська (в дівоцтві Калинець), яка до того дуже багато розповідала про попередні покоління ходорівців. Сподівався, що вона впізнає бодай когось із сфотографованих.

Але я б не став брати фотографію зі собою, якби не побачив щось знайоме в одному з облич. Мою увагу прикував симпатичний мужчина з хвилястим чубом в центрі світлини, який стояв одразу ж над сидячими, розташувавшись поміж двох вродливих жіночок. Власне, цей нюанс мене і заінтригував. Пригадалося інше фото, яке бачив у своїх близьких родичів і яке дуже нагадувало мого діда Івана. На ньому його сфотографовано в австрійському мундирі, адже, як згадувала бабця, служив у цісарському війську.

Дідо Іван

Саме на цього мужчину в уніформі я і вказав першим пані Марії Кашинській, спитавши, чи це часом не мій дідо. І сивочола співрозмовниця, яка до цього напружено вдивлялась у фотографію, намагаючись розпізнати знайомі обличчя, радісно вигукнула: «Так, це Іванцьо! Точно він!» І згадала про ті родинні узи, які в’язали її і мого дідуся. При цьому зауважила, що її ходорів’яни кликали Маринцею. «Твого діда – Іванцьо, а мене Маринця», – додала вона. А після цього ще й почала впізнавати інших містян, наголосивши, що особи в гарних уніформах – це представники тогочасного товариства «Сокіл».

Згодом, побувавши ще в декого у Ходорові, встановив імена та прізвища багатьох інших, зображених на світлині. То ж дозвольте відрекомендувати їх. Сподіваюся, що коротенькі розповіді про них викличуть у вас неабияке зацікавлення. Можливо, дехто своїх рідних чи близьких упізнає.

Розпочнімо з нижнього ряду, ведучи перелік зліва направо. Першою сидить Ксеня Блюсович (можливо, з роду П’ясецьких, або вийшла заміж за когось із Блюсовичів). За нею – Олена Кашинська. Це – тета пані Люсі Білоус, яка мешкає на вулиці Франка в Ходорові, в тій її частині, яку колись називали Замкненою. Олена Кашинська, вийшовши заміж, опинилася згодом у Польщі, де й доживала віку. Третю та п’яту жіночок не вдалося встановити. А ось поміж ними сидить Коцовська, яка, згідно з припущеннями, в заміжжі носила прізвище Кавків.

Другий ряд, тобто ті, що також сидять. Перший ліворуч – Лозинський. Він, а також друга праворуч у цьому ж ряду жінка – це дідусь і бабуся професора Львівської політехніки Ореста Лозинського. Друга ліворуч – Тетяна Саляк, яка вийшла заміж за Грабовського. Після неї, ймовірно, Михайло Саляк. Останнім праворуч сидить Іван Калинець – рідний брат відомого письменника, поета, драматурга та громадського діяча серед української діаспори в Бразилії Сильвестра Калинця.

Перщим у третьому ряду стоїть Скорчинський. Відомо, що він пізніше воював у лавах дивізії «Галичина». Наступний хлопчина – невідомий, після якого – Євдокія Калинець (у заміжжі Дунець). Четвертий – швидше за все Іван Кабаровський, якого привели в Ходорів службові справи, оскільки він працював залізничним інженером. Шостою в ряду стоїть його дружина Северина, яку знали в нашому містечку як вчительку, громадську діячку, дописувачку до різних газет і журналів. Це вона разом з їмостю Стефанією Крвавич (дружиною отиневицького пароха) стала співзасновницею Українського педагогічного товариства «Рідна Школа» в Ходорові. А наприкінці грудня 1913 року очолювала делегацію ходорівців, які їздили до Львова вітати івана Франка з 40-річним ювілеєм творчої діяльності. Незважаючи на те, що подружжя Кабаровських пробуло в нашому місті два чи три роки, воно залишило яскравий слід у пам’яті містян.

Поміж сімейною парою Кабаровських бачимо невисоку на зріст Теклю Климкович. Старожили, хоч і сумніваючись, але повідають, що після того, як вона вийшла заміж за Вербовсього, то в їхній хаті один час знаходилася міська читальня «Просвіти». Сьомий у цьому ж ряду – Антін Сохан. Це батько трьох братів – Олега, Володимира й Ігоря – які згодом опинилися в США, а свій батьківський будинок подарували нашому місту. Власне, це та будівля, в якій розташована нині міська рада. Після нього – мій дідо Іван Калинець. А далі стоїть Коцовська, яка вийшла заміж за інженера горілчаних заводів австрійця Отто Штікса. Наступний – Антін Климкович, після якого бачимо Любинецького, Москаля, дружину залізничного службовця і власника ресторану в Ходорові Йосифа Копитка.

Єдиний на цій світлині священик, як це можна зрозуміти з його одягу, очевидно, отець Денис Теліщук. Народився у селі Завалів біля Підгайців на Тернопільщині. Був здібним, обдарованим хлопцем, на якого звернув увагу місцевий священик і переконав батьків віддати сина на навчання до Бережанської гімназії. Родина не була заможною і покрити всі витрати за навчання Дениса не могла, тому йому довелося змолоду заробляти, допомагаючи в науці відсталим учням. Закінчивши гімназію, Денис студіював теологію у Львівському університеті, відтак богословські науки в Львівській греко-католицькій духовній семінарії. Одружився з учителькою Марією Лопатинською. В 1911 році митрополит Андрей Шептицький рукоположив Дениса Теліщука на священика. Першою його парохією стали Підгайці, де він затримався всього один рік, після чого перенісся на парохію в сусідні з Ходоровом Отиневичі. Звідти у 1918 році подався капеланом в Українську галицьку армію. Подальша його душпастирська праця пов’язана зі селом Потік поряд з Рогатином. 13квітня 1945 року отця Дениса заарештували, висунувши звинувачення в націоналізмі. Пригадали все: і посвячення могил січових стрільців, і головування за німців у повітовій управі, і богослуження серед повстанців на Золотій поляні, і публікацію статті «Київ – мати України», і навіть те, що одного разу їхав на автомобілі з синьо-жовтим прапорцем. Станіславський суд 28 серпня 1945 року засудив о.Дениса Теліщука до десяти років неволі. Каторгу відбував у Мордовії в сумнозвісному «Дубровлагу» на станції Потьма. Від тяжкої, непосильної праці став інвалідом. 28 серпня 1952 року отець помер у неволі.

Продовжуємо перелік. Праворуч від душпастиря стоїть пишновусий Панько Румінський, а завершує ряд відомий не лише в нашому місті вчитель і громадський діяч Филимон Пеленський.

Нарешті у верхньому ряду зафіксовані Юлько Саляк (згодом знаний як міський п’яничка), Стефан Сохан (рідний брат Антона, про якого вже ішлося), Михайло Стирановський (працював листоношею), Семен (або Сень)  Ференчак (син якого Теофіль загинув у роки підпілля, псевдо «Труд), Михайло Ткачук, Лозинський (йому під час роботи на цукроварні відрізало руку, що дало містянам підставу твердити, буцімто це кара Всевишнього за те, що підняв руку на ходорівського пароха отця Якова Долгого), Олекса Юревич (відомий у місті як добрий кравець).

Якщо поглянути на інтер’єр кімнати, де зроблено фото, то можна зробити висновок, що це – фотосалон. У той час, як стверджували старожили, такий заклад мав у Ходорові лише німець за походженням фотограф Еміль Ґандт.

Ось, власне, все, що можу розповісти про цю світлину. Як бачите, за кожною особою, зафіксованою на ній, – історія не лише нашого містечка, а й усієї України. Тому не побоюся назвати це фото нашою спільною реліквією.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.