З когорти будителів / ПІД ДЕСНИЦЕЮ БОЖОЮ (ПЕРША ЧАСТИНА)

Posted on Жов 11 2013 - 7:29pm by Любомир Калинець

Коли він у черговий раз з’являється в Мадриді, життя тутешньої української громади має схильність мінятися. Безумовно, в кращу сторону. Воно починає швидше пульсувати, промінитися новими барвами, набуває динамізму, позбуваючись буденної сірості. Він, як ніхто інший, здатний викликати позитивні (в незначній мірі негативні, бо ж не ідеал людини) емоції, розбурхуючи приспане товариство. Змушує його мислити, діяти, дискутувати. Відомо ж бо: в дискусії народжується істина. Така вже, очевидно, в нього натура – неспокійна, наче гірський ручай, завзята, подекуди занадто імпульсивна. Хоча він і сам констатує той факт, що зайва емоційність, яка вряди-годи переростає навіть у вибуховість, завдає йому чимало клопотів. Але, що набагато важливіше, натура у нього все ж таки творча. І це, незважаючи на той факт, що йому нещодавно «стукнуло» 73. Про таких як він часто-густо кажуть: вони спроможні рухати історію вперед.

Ось і цього разу, коли він примандрував до іспанської столиці, відразу ж привніс новий струмінь в життя заробітчанської братії. Ще б пак, адже виніс на її суд відразу три нові свої творіння – історично-публіцистичні видання «Світанок слави і тавро бездержавності», «Підступи близнюків сіонізму і комунізму» та другу частину своєї книги «Пробудження. 1990-1992», які нещодавно вийшли друком у тернопільському ТзОВ «Терно-граф». Їхня презентація відбулася в актовому залі столичної української греко-католицької парохії Благовіщення 30 червня. Примітно, що цей захід співпав з днем святкування знаменної дати в новітній українській історії, а саме 72-ої роковини відновлення Державності України, що мала місце в 1941 році.

…Одначе пригальмуймо трішки. Мабуть, настав час «вивести з-за куліс» дійову особу, про яку іде мова. Для мешканців Тернопільщини, зрештою, як і для багатьох наших земляків, що отаборилися в країні кориди та фламенко, його особа вже добре відома. Він якось одномоментно увійшов у заробітчанське коло, змусивши заговорити про себе. Для ходорів’ян він менше знаний. Але цей пробіл ми поправимо.

Отож, це ніхто інший як Василь Квасновський, котрий занесений у книгу визначних і відомих людей Тернопільського краю…

Василь Квасновський

Василь Квасновський

Не будемо детально переповідати хід презентації. Зауважимо лише, що пройшла вона захоплююче, оскільки її організатори не обмежилися лише розповіддю про нові друковані надбання автора, але й перемережили захід поезіями та піснями, створеними ним раніше. Зокрема присутні в залі побачили відео-кліп, в якому прозвучала «Пісня про Тернопіль», слова до якої написав герой нашої розповіді. Між іншим, раніше цей твір лунав не будь де, а в Києві на сцені Палацу культури «Україна» під час творчого звіту мистецьких колективів Тернопільщини.

А щоб аргументувати тезу про популярність пана Василя за Піренеями, повідомимо, що вперше він придибав сюди 2005 року. І перетнув країну Дон Кіхота вздовж і впоперек, агітуючи наших краян за кандидатуру Віктора Ющенка, який балотувався на президента України. Тепер літератор щиро жалкує, що стільки часу віддав тоді за «возведення на владний олімп» колишнього банкіра, який, як не прикро свідчити, не виправдав покладених на нього сподівань. Проте, як мовиться, знав би на чому спатимеш, то й соломи підстелив би.

Потім письменник і поет запам’ятався багатьом двома своїми новими на той час віршами «Роздуми вголос» і «Стоїть у Каневі Тарас», що прозвучали в поетично-пісенній програмі «Великодні передзвони» за участю поетів-заробітчан іспанської столиці та її околиць, яка відбулася позаторік 6 травня в тому самому приміщенні, що й остання презентація. Мені чомусь закарбувалися ось такі поетичні рядочки з першої поезії:

Той щасливий, хто шукає
В мудрості пораду.
А не серденька питає,
Бо ж, буває, зрадить…
Любов золотом не купиш,
Не втамуєш спрагу.
Любов щирістю заслужиш,
Дружбу і повагу.
Не спокушуйся красою,
Яка на вітрині.
А перлини відкрий свої,
Ті, що в твоїй скрині.

Але не ці два віршовані твори стали родзинкою виступу тернополянина, а пісня «Чарівна мить», покладена на його слова. Її ж пан Василь натхненно та блискуче сам і виконав.

А вже буквально через тиждень після цього заходу В. Квасновський своїм полум’яним патріотичним виступом сколихнув присутніх на мітингу в Мадриді, зорганізований силами асоціації «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців» неподалік від центрального залізничного вокзалу «Аточа» з приводу невтішної ситуації в нашій державі.

Незважаючи на дистанційну «відірваність» від рідних теренів, погляди й думки українських трудових мігрантів буквально з усіх куточків планети прикуті до батьківського краю. Попри тугу за ним величезне занепокоєння викликають обурливі дії керівництва, спрямовані як на позбавлення нас, заробітчан, права голосу на майбутніх виборах до Верховної Ради зокрема (зважте, що ідеться про 2012 рік), так і наступ на свободу слова та інші засадничі моменти суспільно-політичного життя в Україні в цілому. Не можуть не хвилювати також і фальсифікація демократії та боротьби з корупцією, разючий дисбаланс між різних мастей олігархами та середніми верствами суспільства, вибіркове судочинство, спроби позбавити наш народ його історичної пам’яті й тому подібне. Власне, на цих та інших «больових» точках наголошував з трибуни публіцист й історик Василь Квасновський. Як і на тому, що на такому важливому заході присутні ледь більше 50 осіб. Чи то даються взнаки, як висловився виступаючий, рабська психологія, чи споконвічна наша традиція, що виражена у вислові «моя хата з краю», чи то організаційні прорахунки. А швидше за все – усі ці чинники вкупі.

Тоді ж, одразу після мітингу, я поцікавився у пана Василя, котрий взяв участь у ньому не стільки як письменник, а радше як особа, котра переймається теперішньою ситуацією, як він почувається на таких громадських заходах. Чи надихають вони його як творчу особистість, чи спричиняють якісь інші емоції? У відповідь почув: «Ясно, що подібні заходи надихають, бо відчуваєш поряд спільні плечі, спільні ідеї та погляди. Однак шокує мала кількість присутніх. Невже їм усе «по цимбалах»?..»

Зазначу також, що серед реальних практичних кроків подальшої нашої життєдіяльності в країні Сервантеса мені особисто заімпонувала пропозиція пана Квасновського про пікетування посольства України в Іспанії. Можливо, за таких умов наш голос про наболіле пролунав би відчутніше у «високих» кабінетах. Бо якщо сидіти, наче в рот води набравши, то можновладці й надалі творитимуть свої «чорні» справи. Проте до його поради так і не прислухалися.

Даруйте за особисте, проте хотів би скерувати свій погляд до події, яка вперше «перехрестила» мою життєву стежину з дорогою поета й історика. Саме з неї і розпочалося наше знайомство та спілкування. На початку, треба відверто зізнатися, не такі вже й безхмарні. Маю на увазі першу презентацію книг Василя Петровича, яка відбулася в колишньому Іспано-Українському центрі Мадрида (колишньому, бо його за браком фінансування зачинили) в 2010 році. Тоді публіцист представляв такі свої видання, як «Кліо України» та «Із мороку до світла».

Якщо першу поетичну збірку, в якій уміло передано настрій теперішньої доби на тлі героїчного минулого (показано зародження української держави та особливості формування нашої нації від східнослов’янськихплемен до сучасного народу) я сприйняв на «ура», то до другої речі (в дужках зазначалася ще й підназва – «Московсько-жидівський синдром українського голокосту») виникли суттєві зауваження. Їх якраз і спробував висловити під час обговорення. В свою чергу наразився на доволі різку та категоричну відповідь пана Василя. Якраз ця категоричність і спричинила моє несприйняття, що межувало з антипатією.

Про що ішлося? Як у книзі, так і під час презентації автор неодноразово наголошував на особливій місії української нації. Акцентував увагу на її грандіозній значущості в світі. Крім цього висловлював точку зору, в якій превалювала деяка наша вищість, на мій погляд, над іншими. Ось, власне, цей момент і спонукав мене не погодитись з літератором. Моя позиція передбачала інших підхід. Не «галалайкати» на весь світ про свою значущість, а практичними діями та вчинками досягати її. Копіткою працею, розумом, культурою та освіченістю змушувати інших думати про нас добре. Зрештою, саме так і є тут, на заробітках. Адже про нас, українських заробітчан, склалася в господарів-іспанців гарна думка. Не побоюся заявити, що ми вже здобули певний авторитет і повагу. Хоча, безумовно, є часткова рація в словах історика, який стверджує: «Якщо ми не любитимемо чи не поважатимемо самих себе, то ніхто інший також цього не зробить».

І все ж, у цьому контексті, мені спадає на думку нашумілий роман Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». Є там, зокрема, такі рядки: «…У нас є два крени в неістину. Одні запевняють, що український народ найкращий, історія – найгероїчніша. Що у нас трипільці глечики ліпили, коли в Єгипті ще пірамід не стояло, танцювали триколійний гопак, коли у москалів ще й гармошки не було! А мова солов’їна і така пра-прадавня, що походить мало не від ханаанської. Та й узагалі, все і всі походять від України. Навіть Іспанія це, по суті Жупанія, від слова жупан… Етимологія України – «украна», бо украдена в Індії, перенесена через гори і гепнута тут. Градус національного пафосу вказує на гарячку. А інші вправляються в протилежному. Нації ще нема, є недолугий етнос. Гетьмани його – запроданці, письменники – пристосуванці, культура неповноцінна, психологія рабська, національної гідності нуль… Мабуть, чогось такого подібного в цілому світі немає. Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що…

Манія величі – це хвороба. Комплекс меншовартості – теж хвороба. Тільки ще гірша…»

І хоча у процесі подальшого спілкування у нас з паном Василем поступово з’явилися спільні точки дотику в цій суперечці, згоди в питанні «возвеличення» нашої нації ми до «спільного знаменника» так і не дійшли. Я й надалі схиляюся до думки, що наразі українство є доволі кволим, страшенно ображеним і неуспішним. Тому мусимо ще добряче попотіти, щоб перестати бути нацією невдах. А мій опонент й надалі підносить нас, українців, на високий п’єдестал. Мабуть, істина все-таки десь посередині.

Попри це можна чимало повісти, які негативні риси ятрять мою душу. Передусім, надзвичайно поширене пристосуванство, догоджання та підлабузництво, що свідчить про дефіцит особистої та національної гідності. Бажання бути для всіх добреньким і ні з ким не псувати стосунків. Принижено випрошувати те, чого гідна людина вимагає. Дуже розвинений егоїзм, який доходить до повної байдужості до країни та ближніх. Крім цього нездатність ставити вищі цінності над своїми приватними інтересами. Здебільшого це характерно для формальної «доморощеної» еліти. Звідси і постійна біганина від одного вождя до іншого, аби увірвати «своє». Чи варто продовжувати ще?..

Звісно, я був би не до кінця відвертим, коли б зосереджував увагу лише на негативі, виступав у ролі огульного критикана чи безпросвітного нарікальника, незадоволеного буквально всім і всіма. Безперечно, не все так зле у нашому сімействі. Паростки доброго, світлого видно неозброєним оком. Помітно як частина живого суспільства (іронічна, самокритична, добра і тепла, і просто пристрасна) знаходить нові фарби навіть у нашому покрученому світі. Як потихеньку виховується інший тип українця – не холуя та пристосуванця, а особистість свободолюбиву. Це вселяє велику надію, подвоює а то й потроює сили. І в цьому виховному процесі велика частка належить саме Василеві Квасновському. Він переконаний, що обирати місце під сонцем кожен мусить самостійно. Його ж місце – пліч-о-пліч з тими, кому не байдужа доля України. Можна погоджуватися чи не погоджуватися з міркуваннями публіциста, але цю персону не можна не поважати. Попри різні перипетії він залишається свідомим українцем, котрому важливо розворушити свідомість звичайного люду, постійно відкривати йому на щось очі. Що він, в міру своїх сил, намагається робити. Тому до деяких сентенцій, висловлюваних ним, не лише варто прислухатися, але й треба взяти «на озброєння». Ось хоча б до такої: кожен пересічний українець має взяти курс на культуру, тобто більше читати, подорожувати, вивчати іноземні мови, самовдосконалюватися. Себто має стати ще інтелігентнішим, вихованішим, культурнішим. Потрібно це для того, аби зберегти себе, свою націю, свої традиції та мову.

Та все ж таки, повертаючись до тієї першої нашої дискусії з поетом, я все ж зробив як поспішливий, так і несправедливий висновок щодо скромного трудівника пера. Тоді подумалось: теж мені мудрагелик знайшовся, котрий вважає буцімто всі розуми поїв. Що його позиція єдино правильна і не підлягає жодному обговоренню, неначе істина в останній інстанції. Знаю достеменно, що й я спочатку справив на нього не вельми приємне враження. Погоджуюся: він мав підстави подумати про мене як про особу, позбавлену патріотизму і здатну на каверзи та провокації. Словом, спершу, як кажуть, у нас не склалося.

Одначе час є добрим лікарем, розставляючи все на свої місця. Поступово, в ході наших нечастих зустрічей чи розмов, крига почала танути. Очевидно, мистецтво спілкування з оточуючими тебе людьми, виокремлення найбільш цінного в безкінечному потоці інформації, спроможність помічати деталі, які є важливішими за загальне тло, – усе це неоціненний багаж у житті. Вкрай важливо бачити речі глибше й гостріше, ніж вони здаються на перший погляд. При цьому не робити поспішних висновків. А ще цінувати оточення, набираючись від нього життєвої мудрості.

Василь КвасновськийБагато важить, між іншим, повага до людини, яких би поглядів вона не дотримувалася. Пригадуєте Вольтера? Він геніально сказав: «Я не поділяю ваших переконань, але готовий віддати життя за ваше право їх висловити». Іншими словами: якщо навіть ми чогось не приймаємо, з чимось не погоджуємося, та все-таки людина має право мислити, як завгодно, оскільки кожен з нас – індивідум, особистість, котру треба поважати змалечку.

Ще одна промовиста деталь, яка викристалізувалася в ході нашої першої суперечки. Визнаю, що зробив наступний неправильний висновок з книги Квасновського «Із мороку до світла». Маю на увазі те, що мені видалося, нібито пан Василь звинувачує у наших бідах лише євреїв і росіян. Помилявся. Тепер я це точно знаю. Як з’ясувалося в ході полеміки, наші погляди на це питання мало різняться.

Який же глибинний висновок напрошується в даному контексті? Напевно, ми, українці, значною мірою самі винні в теперішньому стані справ. Адже це не «жиди» і не «москалі», а ми, кохані, вибрали владу, яка відновила практику цензури засобів масової інформації, «замовних» судів, політичних репресій і безмежного бюджетного «дерибану». «Нагорі» дуже багато таких, хто державну роботу почав сприймати як спосіб долучитися до «корита», хто хоче не тільки «зірвати бабки», але й захопити владу в свої загребущі руки.

Хтось слушно зауважив, що тільки ідіот не змінює своїх поглядів. Адже це цілком логічно, коли в силу різних обставин у тверезо мислячої людини погляди змінюються. Так само як кардинально «розвернулася» і моя думка про Василя Петровича. Особливо після того як він припідняв завісу над своїм внутрішнім світом. Пропоную і вам, шановні читачі, зазирнути туди, занурившись у біографію поета й прозаїка.

Василько був третім з черги серед восьми дітлахів, побачивши світ 27 лютого 1940 року. Родинна оселя Квасновських знаходилася в напрочуд мальовничому селі Нежухів неподалік від Стрия, що на Львівщині, в передгір’ї Карпат. Спершу малий осягав найперші «університети»: восьмирічка у рідному селі, а потім школа при Стрийській меблевій фабриці, де засвоював ази столярської справи. Дев’ятий і десятий класи закінчував у вечірній школі №1. Вчився також приватно грати на кларнеті.

Після завершення школи столярства його скерували на меблеву фабрику до… Ходорова. Але там він пробув недовго. Думав, що виготовлятиме меблі, а довелося збивати ящики. Мешкав у дуже порядній ходорівській родині, всі члени якої тепло відносилися до нього. Коли подав прохання про звільнення за власним бажанням, то переживав, що керівницво не захоче розійтися «спокійно». Але – ні, директор не заперечував. Більше того: виплатив усі розрахункові. Василеві вистачило купити за них «шикарний», як на його погляд, костюм – перший, придбаний за свої «кровні»…

(ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.