З когорти будителів / ПІД ДЕСНИЦЕЮ БОЖОЮ (ДРУГА ЧАСТИНА)

Posted on Жов 19 2013 - 10:02am by Любомир Калинець

Наступний етап – Казахстан. Завербували на роботу аж у селище Батали Кустанайської області. Втік звідтіля, бо ледь-ледь не «протягнув» ноги від голоду. Далі короткочасно затримався в селищі Кизил-Жар. Заробив трохи грошенят, випалюючи вапно у печах. А у 1958-му повернувся додому, маючи мету продовжити навчання. Так вийшло, що жага знань стала внутрішньою його потребою, так само, як і прагнення до самовдосконалення.

ПІД ДЕСНИЦЕЮ БОЖОЮ (ПЕРША ЧАСТИНА)

Хоча перед тим, як гризти граніт науки, довелося ще трохи потрудитися. Цікавим було його потрапляння на роботу в ліспромгосп. Тут йому у пригоді стало вміння грати на кларнеті. Ще не влаштувавшись, він прийшов на репетицію ліспромгоспівського духового оркестру. Саме в цей час нагодився і керманич підприємства Ляуфер. Скромно промовчимо про його національну приналежність, хоч пан Василь з приємністю згадує його. Забрівши на репетицію, директор вирішив запитати декого з оркестрантів про життя-буття. І чомусь свій вибір зупинив на Квасновському. Запитав як тому працюється. І був здивований, коли молодик повідав, що ще офіційно не влаштований. Не довго думаючи, Ляуфер наказав наступного ранку з’явитися в його кабінеті. Таким чином усі формальності було швиденько полагоджено.

Мені, в цьому контексті, пригадуються спогади мого покійного тата, який неодноразово повідав про одного з керівників з таким же прізвищем – Ляуфер. Не пам’ятаю достеменно: чи то директором якогось підприємства в Ходорові він працював, чи головою колгоспу поблизу. Впевнений, що змальовував його тато виключно в позитивних кольорах. Цікаво, чи мова іде не про одну і ту ж особу?..

Василь Квасновський

Василь Квасновський

У 1959 році Василь вступає до Стрийського технікуму механізації сільського господарства. Завершив навчання 1962 року, здобувши фах механіка. А далі на нього чекала сувора школа життя, яку мужчини проходять в армійських лавах. Йому, щоправда, довелося тягнути солдатську лямку три з половиною роки. Але не було б щастя, якби нещастя не допомогло. Наприкінці служби Квасновський потрапляє в Теребовлю. Власне, там і кинув якір. Відтоді тернопільська земля стала його другою домівкою. Почав працювати, одружився. 1970-го перебрався до обласного центру. Сходинками його трудового поступу стали колгосп, сільгосптехніка, агропром. У цей час також закінчує заочно тернопільську філію Львівського політехнічного інституту.

А далі витівниця-доля, зробивши черговий кульбіт, винесла його на більш високу орбіту. Справа в тому, що пан Василь від 1989 року з головою поринув у вир української революції, почавши активно займатися політичною діяльністю. Влившись до лав «Народного Руху України», його невдовзі обирають головою виконкому Крайової ради Руху Тернопільської області. Сходження до вершин у героя нашої розповіді продовжується за часів урядування президента Кучми. Василь Квасновський стає головою Підволочиської районної держадміністрації.

Проте не все в житті так гладко. Амплітуда людської долі незбагненна. У Василя Петровича вона сповнена карколомними поворотами. Ось і тоді… Будучи надзвичайно вимогливим не лише до самого себе, але й до підлеглих, терпіти не міг жодних зловживань. Звик називати речі своїми іменами і не соромитися цього. Тому саме на цьому ґрунті у нього не склалися стосунки із заступниками, яких прокучмівські сили нав’язали помимо його волі. Але як вони могли скластися, коли ті попросту почали без честі та совісті «запускати» свої загребущі ручища в державну кишеню. Бажаючи вивести злодюжок на чисту воду, сповна відчув як непросто подужати бюрократичну машину, що неначе той спрут оповила всі сфери нашого життя.

У тих умовах перевага була не на його боці. Підступні людці святкували перемогу, «з’ївши» його на посаді голови райдержадміністрації. «Мій незалежний і «вибуховий» характер спровокував, у значній мірі, те, що я подав у відставку. Чого гріха таїти: цей недолік у мене в крові. Як мовиться, що на умі, те й на язиці. Політик мав би зважувати свої слова, аби потім не довелося довго і нудно виправдовуватися» – ділився зі мною колишній громадський діяч і держслужбовець. А я, намагаючись розрадити його, зауважив, що недалеко втік від нього. Бо також маю дурнуватий запальний характер, можу іноді «завестися» з півоберта. Після чого неодноразово доводиться жаліти про свою нестриманість. Тільки частенько – «потяг уже пішов» і змінити щось вкрай важко…

Звичайно, тоді панові Василю годі було щось перевернути з голови на ноги, як воно годилося б. Зрештою, одній особі таке зробити практично неможливо. Проте це не означає, що ми не повинні старатися так чинити: прагнення максимального результату приносить хоча б якийсь результат…

Після звільнення із займаної посади Квасновський ще деякий час балансував, перебравшись у крісло радника голови Тернопільської обласної держадміністрації. Але балансування це було надто хитким і довго тривати не могло. У 1998 році він вимушено пішов на пенсію. Після чого так і не зміг ніде влаштуватися. Звісно, у такій ситуації в будь-кого можуть опуститися руки. Петрович важко переніс цей момент. «Варто дозволити всякій чортівні вгніздитися в твоїх думках, – не приховував він тодішнього свого стану, – і світ стає справжнім пеклом. А там і «дах» може «поїхати»…» Дякувати Всевишньому, на допомогу прийшла донька, яка забрала його до себе в Іспанію. З Божою допомогою їй вдалося навіть виклопотати для нього дозвіл на проживання у цій країні. Але і він докладав зусилля, дотримуючись такої життєвої аксіоми: якщо тобі погано, пам’ятай, що погане колись мине, і не падай духом. І ще одна істина, випробувана віками: коли на тебе обрушився удар долі, не все ще втрачено, якщо залишається важлива справа, котру кров з носа треба виконати. Вона, ніби якір, що не дозволяє хвилям викинути пошкоджений корабель на мілину. Такою справою для героя нашої розповіді стало непереборне бажання писати. Врешті-решт він подався на письменницькі хліба.

Стартував з віршів і оповідань, які увійшли в першу його збірку «Жорна долі». Таку назву книзі дала автобіографічна повість про перебування на цілині в Казахстані. Це видання стало трампліном до подальших книжок, яких у кінцевому рахунку набралося вже 15. Та не лише поезія та проза викликали його зацікавлення. Заглибившись в нашу історію, почав писати на цю тему. Першою в даному ряду стала історична розвідка «Ренегати України». На моє запитання: що зі свого творчого доробку він вважає віхами, пан Василь назвав передусім першу частину трилогії «Кремлівські мойри», де змальовано виселення українців Закерзоння, Підляшшя та Холмщини, а також історико-публіцистичну дилогію «Пробудження» – хроніку становлення України наприкінці минулого-на початку теперішнього століття. Без жодних сумнівів, ця праця – чудова нагода зазирнути за завісу творення нашої країни в новітні часи.

Не вдаватимусь до детального аналізу творчого багажу автора. Обмежуся кількома загальними заувагами. По-перше, в його книжках превалюють теми національної важливості, а не популістська сенсаційність. По-друге, він ліквідує білі плями в нашій історичній свідомості, проводячи титанічну дослідницьку роботу та прагнучи докопатися до істини. Крім цього, висвітлюючи неспотворену історичну дійсність українців, пропонує альтернативу бездіяльному наріканню та скиглінню. По-третє, уміє бачити духовні пріоритети й розставляти правильні акценти. Знайомлячись з його публіцистикою, починаєш багато чого сприймати ближче й доступніше. А також розуміти, що є нагальна потреба популяризувати новий погляд на історію, обираючи для цього вдалу форму подачі матеріалів. Насамкінець творчість Квасновського допомагає осмислити винятково важливі моменти, ті насущні питання, які в гармидері щоденних проблем відтісняються на другий план, відкладаються на потім, а то й зовсім знімаються з «порядку денного».

Покладаючись на власний досвід, смію стверджувати, що нічого цікавішого, ніж зустрічі з талановитими людьми в житті нема. А що пан Василь відноситься до таких – сумніватись не доводиться. Крім цього він – непересічна особистість, якій притаманні такі риси, як розсудливість, висока ерудиція. У ньому відчутні як яскрава індивідуальність, так і потужна енергетика. З ним можна погомоніти чи не на будь-яку животрепетну тему, адже він «підкований» у багатьох питаннях.

Коли я особисто спілкуюся з ним, то відчуваю, що чимало моїх думок збігаються з його. І це, не дивлячись на те, що наші погляди подекуди діаметрально протилежні. Очевидно, звідси випливає наступний висновок: ми зобов’язані навчитися співіснувати поруч, поважаючи відмінності один одного. До того ж він змушує дещо переосмислити в собі, стати на нелегкий шлях подолання внутрішніх стереотипів, подивитися на деякі речі абсолютно під іншим кутом зору.

Квасновський – це людина з надзвичайно широким колом обдарувань і з глибокими національними переконаннями. В нього можна повчитися як зберігати українськість у глобалізованому світі, бути рішучим і активним, незважаючи на виклики часу. Бути справжнім, чітко витримуючи власну позицію.

Попри все це він залишається скромним і невибагливим. І на свої роки напрочуд діяльним, беручким. Здається, що час непідвладний над ним. З цього приводу варто згадати про три чудодійні складові, які здатні перевернути світ. Це – воля, цілеспрямованість та здоров’я. Розвиваючи дві перших, пан Василь береже третю. Чом не прекрасний приклад для усіх нас?..

Зрештою і «приземлені» бажання нашому героєві не чужі. Полюбляє він копирсатися в різноманітній побутовій техніці, вважаючи, що кожен мужчина мусить вміти полагодити будь-яку поломку. Віддавна любить співати. Колись навіть був учасником хору «Сільгосптехніки» в Тернопільському районі. Залюбки може посидіти в приємній компанії і перехилити чарчину-дві. При цьому вважає, що не обов’язково в такому товаристві всі мусять бути однодумцями. Цікавіше почути інші погляди, посперечатися, подискутувати. Що підтверджує приповідку: як правило, думки збігаються у дурнів.

Ще одна деталь. На прикладі поета і публіциста переконуєшся, що розміреність життя на схилі літ робить людей спостережливими, уважними до деталей, вдячними за кожний прожитий день, за чудового співрозмовника. Відповідно, треба навчитися по-справжньому цінувати життя, яким би воно не було. Треба дякувати Всевишньому за кожну його мить, за те що ми любимо і нас люблять. Від цього варто відштовхуватися та йти далі, щоб жити своєю головою і власним життям. І нема на то ради.

Одне з найважливіших також – уміння дивуватися. Адже усе навколо трапляється один раз, тому «зупинись, мить, ти прекрасна!..» Якщо ти здатний зацікавлено сприймати нову інформацію і співставляти звичний світ з тим, про що тільки-но довідався, є шанс взяти з чужого життя кращі здобутки. Зокрема багато можна почерпнути і від пана Василя. Якщо конкретизувати, то передусім почуття відповідальності. Саме вона повинна стати головною вимогою не лише перед читачами, а й перед країною, родиною, минулими та прийдешніми поколіннями, і, врешті-решт, перед собою. Більше відповідальності, менше пасивності й лінощів – це запорука хорошого майбутнього для себе і для держави. Вона, ясна річ, не з’явиться за помахом чарівної палички. Її треба леліяти з дитячих літ. А це, погодьтеся, важкенька справа. Одначе вкрай необхідна.

Проте є ще й зворотна сторона медалі. Нехай не складається враження, буцімто співаю лише дифірамби. В цьому плані не хочу лукавити, запевняючи, що Квасновський – постать цілковито бездоганна, «біла та пухнаста». Він, до речі, сам визнає, що допустив у житті багато помилок, перегинав часто палицю, жив у полоні власних стереотипів. Не я один зауважив деяку його категоричність та безапеляційність. Ось хоча б для прикладу. Я не погодився, коли він буквально нещодавно трішки «загнув», що наша асоціація «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців» – фактично бездіяльна. Привів йому чимало доказів, спростовуючи думку публіциста. Довів, що в умовах, в яких ми живемо й працюємо на заробітках, не так легко «викроїти» час для громадської та культурної діяльності. Поміж тим, наше життя не припиняється, про що свідчать заходи, які проведено бодай останнім часом у тісній співпраці з українською парохією Благовіщення іспанської столиці. Це і низка концертів під загальною назвою «Свята до музики любов», вечір пам’яті Патріарха УГКЦ Йосипа Сліпого та 28-ми нових блаженномучеників УГКЦ, відзначення Шевченківських днів, свята Матері і таке інше. Нарешті до презентації книжок В. Квасновського доклали рук передусім члени асоціації. Звісно, ці заходи є різноплановими та різнозначущими, але всі вони творять ланки єдиного процесу увиразнення української спільноти Мадрида.

Василь Квасновський

Або ще один момент. Я заперечив публіцистові, коли він доволі різко заявив про те, що УГКЦ, включно до керівництва Церквою митрополитом Шептицьким, була пасивною структурою. Факти свідчать про зворотнє. Аргументи? Будь ласка. Після 1848 року галицьке селянство опинилося в жахливому становищі. Народ був здебільшого неосвічений, бракувало фахівців. Зате в кожному селі процвітала корчма, звідки ширилося п’янство й антипросвітня пропаганда. Перелом настав тоді, коли митрополитом Галицьким призначено Йосифа Сембратовича. Його послання 1876 року «Про велику гідність людини» принесло злам у життя українців, у піднесення добробуту та здоров’я народу. Наслідком цього кроку стало створення при парохіях братств тверезості. Таким чином духовенство врятувало селянство від повної руїни, заклавши підвалини його піднесення.

А хто і коли створив «Просвіту»? Священик Степан Качала з групою молодих українців 8 грудня 1868 року заснував у Львові нове культурно-освітнє товариство, яке знайшло всенародне схвалення в Галичині, наповняючи своїми читальнями міста та села. І можна твердити, що це товариство дійшло до наших днів, відігравши велетенську роль у поширенні освіти та національної свідомості в Західній Україні…

Мушу зауважити, що мій опонент, визнавши такі аргументи вагомими, зазначив: «Мають рацію філософи, які вчили: чим більше знаєш, тим дужче розумієш, скільки не знаєш. Це безкінечний процес. Тому я намагаюся щодня долати по сходинці у процесі особистісного зростання». Похвальна практика, яку не гріх перейняти нам усім.

Заторкнувши релігійну тему, не забудьмо таку промовисту деталь. Вважаючи, що не є дуже набожною людиною, пан Василь відзначає, що десниця Божа оберігає його упродовж усього життя. Особливо у цьому він переконався, коли випадково зірвався з чотириметрової висоти в підвальне приміщення. Тоді Господь був милосердним до нього, адже відбувся лише переляком, не заподіявши собі жодної подряпини. Не обійшлося без допомоги Всевишнього, коли вирішувалося його питання приїзду в Іспанію.

Підводячи риску під усім сказаним, варто зробити наголос на найсуттєвішому. На прикладі Василя Квасновського усвідомлюєш, що зусилля навіть однієї людини мають значення і впливають на ситуацію. Можливо, пролунає банально, але тепер я переконався, що зміни треба починати із себе. Із, здавалося б на перший погляд, дрібниць, якими так насичений кожен день, а не керуватися чимось глобальним і аморфним. Не секрет, що ідеї однієї особи, котра чітко бачить свою ціль і наполегливо йде до неї, можуть змінити ситуацію в суспільстві.

Крім цього прийшло розуміння, що зміни можливі лише тоді, якщо ми самі до них готові. А для цього необхідні робота над собою, готовність вкладати час і сили у вивчення історії, нових мов, літератури різних напрямів. Важливо постійно відкривати для себе щось нове, розвиватися та пізнавати світ. А ще визначитися національно: хто я, якого роду, чий нащадок? І зробити це без фальшу, гри на публіку. Головне – не стояти осторонь, а висловлювати власну позицію й давати приклад тим, хто поруч, хто боїться чи вагається. Залишатися байдужим – неприпустимо!

Любомир КАЛИНЕЦЬ.