Ходорівський зять / ОЛЕГ ТЯГНИБОК ПРО … РОДИННІ ОБЕРЕГИТА НЕ ТІЛЬКИ

Posted on Тра 2 2013 - 7:55pm by Любомир Калинець

З Головою Всеукраїнського обєднання «Свобода» Олегом Тягнибоком зустрітися практично неможливо. Не тому, що він така вже недоступна персона, а тому, що графік його поїздок Україною настільки насичений, що спіймати його, направду, надзвичайно важко. І все ж мені поталанило в останню суботу січня 2009 року «виловити» його в Києві. Хоча ще день перед тим, його прес-секретар Юрій Сиротюк авторитетно заявляв, що 31 січня Олега в столиці точно не буде, адже він перебуває на Тернопільщині. Та все ж Тягнибок у Києві зявився, щоб взяти участь у засіданні комітету національного порятунку підприємництва, який відбувався цього дня в Українському Домі. І хоча і там він був, як то кажуть, «нарозхват», проте в розмові не відмовив. Ще б пак: за мене поклопотався не хто-небудь, а його тесть Зіновій Демчишин…

Незважаючи, на те, що відтоді минув доволі поважний проміжок часу, сподіваюся, що це інтерв’ю здатне викликати твій інтерес, шановний читачу.

Олег Тягнибок

Олег Тягнибок


– Олеже, передусім закликаю вас відволіктись від політики і пропоную поговорити на тему, далеку від неї.  Віддавна цікавлюся людьми, доля яких так чи інакше пов
язана з моїм рідним  Ходоровом. Знаю, що і ви неодноразово бували у нас. Тому цікаво довідатися, що вяже вас з містечком над ставом?

– Моя дружина народилася в Ходорові. Її батьки працювали в цьому місті та й зараз мешкають там. Так що зв’язок безпосередній. Троє наших діток на канікули їздять відпочивати до бабусі й дідуся. Туди ж їздив я свататися, отож назавжди запам’ятаю той надзвичайно приємний і зворушливий момент, коли вперше постав перед очима своїх майбутніх тещі й тестя – напрочуд милих і добрих людей.

– Вони, до речі, розповіли мені, що 16 січня ви, неначе вітер, на коротесенький час увірвалися до них додому.  І як залетіли несподівано, так і зникли. Чи пригадуєте, як це було?

– Саме на цю дату припадає день народження мого шваґра. В часі це збігається з днем Гордія, тобто ще й іменинами мого сина. Зважаючи на те, що за специфікою своєї роботи дуже рідко буваю в родині, то не міг відмовити собі в задоволенні привітати і шваґра, а заодно поздоровити сина, який на той час проводив зимові канікули в Ходорові. Але оскільки терміново треба було їхати до Києва, то зміг буквально кілька годин побути в родинному колі.

– Яке відношення у вас до містечка, з яким ви тепер переплетені кровними узами?

– Найперше це те, що Ходорів не може мені не подобатися, адже моя кохана дружина звідтіля. І з ним пов’язані лише найприємніші спогади. Постійно малюю в уяві  затишні вулички, розкішний став, мальовничі околиці, заїзди. Особливо вигляд зі сторони Вовчатич, коли місто відкривається, немов на долоні.

Пам’ятаю той час, коли вперше разом з майбутньою дружиною їхав туди приміським поїздом. Він ледь шкандибав, зупиняючись мало не біля кожного стовпа. Я тоді щоп’ять хвилин питав Олю, коли вже нарешті буде той Ходорів. Направду, якихось нещасних 70 кілометрів ми долали мало не три години.

А відразу після одруження, загітував дружину чкурнути до її батьків на велосипедах. Тоді я активно використовував цей вид транспорту, навіть на роботу їздив, працюючи в лікарні швидкої допомоги. У 1990 році ми з хлопцями організували поїздку велосипедами зі Львова до Запоріжжя, приурочивши її до 500-ліття козацтва. Отже я фактично приріс до ровера, як його називають у нас в Галичині. І дружину переконував недовго.

Пригадую: я тоді страшенно хотів повернутися до Львова, аби потрапити на стадіон «Україна» на фінал, по-моєму, першого чемпіонату України з футболу між київським «Динамо» і сімферопольською «Таврією» (тоді кримчани, між іншим, дещо несподівано посіли перше місце). Будучи футбольним фанатом, не міг пропустити такого матчу. Отож залишив дружину в батьків і гайнув назад. Але десь біля Нових Стрілищ трапилася неймовірна аварія – поламалася педаль, розлетівшись надвоє. Проте моє бажання було настільки сильним, що, прив’язавши ногу якимись шнурками до уламку, що залишився, покрутив педалі, використовуючи фактично одну ногу. Скільки буде з Нових Стрілищ до Львова? Кілометрів 50. Ось таку відстань довелося долати майже в екстремальних умовах. Та на футбол я таки встиг. Для мене це був своєрідний екстрім, пов’язаний, знову ж таки, з Ходоровом.

Ви дуже тепло відгукуєтеся про дружину і дітей. А чи не бракує їм батьківської ласки, доброго слова? Не секрет, що ваша основна діяльність не дозволяє бувати довго в оточенні родини. Ви відчуваєте якийсь дискомфорт у цьому?

– Дискомфорт? Я б так не ставив запитання. По-перше, комфорт у тому, що атмосфера і в моїй родині, де я виховувався, і в сім’ї дружини, практично однакові. Це, як на мене, типові галицькі родини, в яких сповідуються одні цінності, традиції, звичаї. І через це у мене не виникає жодних проблем. Ми не сперечаємося ні в питаннях виховання дітей, ані в будь-яких інших. Все іде в одному руслі. Я повністю довіряю дружині, яка, безумовно, несе на своїх плечах основний тягар. Ясна річ, коли потрібне батьківське слово, чи навіть рука, долучаюся до цього. Але ми намагаємося прищепити своїм дітям  почуття відповідальності за молодших членів сім’ї. Різниця у віці між ними незначна, тому вони постійно «підтягують» один одного, допомагаючи, таким чином, дружині. А з іншого боку дітям притаманне розуміння того, що їхні негативні вчинки можуть зашкодити моїй політичній діяльності. Найбільше не люблю і не хочу уявляти навіть, що вони можуть стати, такими собі, «мажорами», використовувати моє ім’я. Власне, через це вони повинні бути патріотами, свідомими українцями, і пробивати дорогу в житті самостійно. Хоча, звичайно, ми, як батьки, в чому зможемо, допомагатимемо їм.

Проте ми нічого дітям не нав’язуємо. Гордій, для прикладу, сам вибирав школу. Він не захотів іти до восьмої, де ми вчилися, а пішов у школу при львівському монастирі святої Софії. Пізніше, після закінчення початкової школи, повернувся таки у восьму. Діти визначають самі, чи хочуть ходити на музику, чи в художню школу, а чи займатися спортом. Тобто ми лише стимулюємо їхні бажання. Старша доня Яринка закінчила музичну школу, і, навчаючись зараз в останньому класі, готується поступати на українську філологію. Нема питань. Що буде від нас залежати: репетитори чи створення якихось інших додаткових умов, – ми все зробимо. Молодша Даринка хоче після дев’ятого класу іти в художнє училище. Зараз вона відвідує і художню школу, і закінчує музичну.

– Знаю, що Гордій займається спортом.

– Так, активно грає у футбол. А ще – водне поло. Зараз думає піти на гітару. Прошу дуже. Може робити все, тільки щоб це не шкодило навчанню.

Наше завдання – виховати дітей в українській традиції, зробити з них патріотів на основі власного прикладу. І мені дуже приємно, що вони це розуміють. Як і те, що якісь неадекватні дії: чи то підняття носа занадто догори, чи пиха у відношенні до однолітків, – зашкодять, в першу чергу, не їм, а нам.

Але не скидаймо з рахунку і такий важливий виховний фактор, як допомога бабусь і дідусів. Як моєї мами та вітчима, адже батько загинув трагічно, так і ходорівських бабці Марії та дідуся Зеника.

– На плечі вашої дружини лягає левова частка догляду за дітьми. Вона – берегиня вашого родинного вогнища?

– Так, Оля відповідає всім критеріям берегині української родини. В нас чудова сім’я, і я впевнений у ній. Моя дружина і діти підтримують мене в моїй роботі. Це і міцний тил, і відчуття комфорту, і відчуття того, що тебе чекають вдома, що наша сім’я продовжує традиції українських родів. Будемо й надалі все те найкраще, що ми перебрали від наших пращурів, передавати дітям.

Олег Тягнибок в позаробочий, тобто вільний від політичної діяльності час, чому надає перевагу?

– Нема в мене такого часу. Все життя є та ж політика. Але якщо випадає нагода, то намагаюся бодай раз на день проплисти зо два кілометри в басейні. Залюбки побігаю і в футбол. Особливе задоволення отримую від читання непрофесійної літератури. Хоча, повторюсь, для всього цього є обмаль часу.

А лікарські навички вже втрачені повністю?

– Це – в минулому. Хоча раніше мріяв стати добрим хірургом. Пізніше, після закінчення університету, хотів бути лікарським адвокатом. А тепер розумію, що політика – це основна моя робота.

І «на закуску»  останнє запитання, пов’язане таки з політикою.  Як же без неї «ріднесенької»? Нині відбулося засідання комітету національного порятунку підприємництва. Як ви охарактеризуєте ситуацію в середньому бізнесі, і що з цього приводу пропонує очолювана вами політична сила?

– «Свобода» розуміє, що теперішня влада не здатна допомогти цим людям, оскільки ведеться цілеспрямована боротьба на знищення середнього класу. Теперішні владоможці прагнуть побудувати державу для бомжів і олігархів. Тому вихід один – докорінне очищення влади через зміну системи влади. Ми, як політична партія, до цього готуємося. І, звичайно, підтримуємо всі справедливі вимоги українських підприємців.

А якими методами слід керуватися, як на вашу думку?

– Методи – зрозумілі. Їх, як на мене, два. Перший: парламентським шляхом реанімувати цю владу, не проголосувавши за неї під час дострокових чи строкових виборів. Другий шлях революційний – через майдан. Скажемо так: брати коси і вила. Інших методів нема.

 

До речі… / ПРО РОДИННІ КОРЕНІ ОЛЕГА ТЯГНИБОКА

Дідусь – український священик Артемій Цегельський, репресований 1946 року, коли відмовився перейти на московське православ’я. Його вивезли в Сибір, а потім і його дружину Марту з трьома дітьми. Через три роки о. Артемій знайшов свою родину в селищі Чорний Яр. Довший час священик, маючи дві освіти – священика і музиканта (закінчив ще й Львівську консерваторію по класичній і церковній музиці), працював з сокирою у тайзі. Додому повернулися через сім років.

Двоюрідний брат Олегового діда – мученик за віру отець Роман Лиско навчався у Львівській Богословській Академії. Був улюбленцем ректора Йосифа Сліпого. Друкував статті у церковному часописі «Нива», мав неабиякий поетичний хист, керував хором. Радянська влада ніяк не могла примусити о. Романа перейти на московське православ’я. 9 вересня 1946 року його заарештувало НКВД і кинуло до тюрми на вулиці Лонцького у Львові. Поширювались чутки, що 33-річний священик збожеволів від тортур і співав у тюрмі на повний голос псалми. Потім його живим замурували в стіні.

Ще один двоюрідний брат отця Артемія – мученик за віру отець Микола Цегельський. Був заарештований 28 жовтня 1946 року. Ув’язнили на 10 років. Потім отця вивезли в Мордовські табори, де він у травні 1951 року помер. Священика Цегельського беатифіковано (занесено до мучеників церкви) 27 червня 2001 року.

Прадід Тягнибока по материній лінії Льонгин Цегельський увійшов у бурхливу українську політику ХІХ століття як політик, дипломат, адвокат, журналіст і видавець. 22 січня 1919 року його призначили заступником міністра зовнішніх справ Української Народної Республіки. Того ж дня йому надали честь зачитати Акт злуки між ЗУНР і УНР біля пам’ятника Богданові Хмельницькому в Києві.

Цікаво, що 11 січня 1912 року Льонгин Цегельський побував у Ходорові, де виголосив реферат з нагоди чергових виборів до сейму.

Лікар–хірург Петро Стебельський – рідний брат Олегової бабусі Марти Цегельської. У 1939 році закінчив медичний факультет Львівського університету і був скерований на роботу в Золочівську окружну лікарню. Міг зробити блискучу кар’єру, але пішов в УПА. Навесні 1945 року лікар Стебельський залишився в криївці, аби виходжувати важкопораненого 23-річного упівця. Та знайшовся зрадник, який виказав їхнє місцезнаходження. Обох убитих привезли під церкву і залишили, аби селяни впізнали. Проте упівці відбили свого побратима і поховали. Могила ніколи не була забута – за нею таємно доглядав один з мешканців села Словіти.

Роман Крип’якевич – чоловік рідної маминої сестри Лесі, був молодшим сином відомого українського історика Івана Крип’якевича. З червоним дипломом закінчив Львівську політехніку, працював в Академії наук, досліджуючи водень у металах. В 1960-ті роки потрапив у коло «інакомислячих»: читав, друкував, поширював антирадянську літературу. Був заарештований, звільнений з роботи в АН. Працював на різних роботах, зокрема у кочегарці. Засідав у «Львівській Бесіді», НТШ, в товаристві «Холмщина». Викладав етикет і риторику в Духовній семінарії та Львівській Богословській Академії.

Батько Олега – спортивний лікар і майстер спорту Ярослав Тягнибок. Призер універсіади в Італії, чемпіон України з метання диску. Створив власну методику лікування та реабілітації спортивних травм і захворювань хребта, які успішно застосував на практиці. Написав десятки наукових праць. Рішенням вченої ради Київського медичного інституту ім. Богомольця у 1980 році йому присвоєно науковий ступінь кандидата медичних наук. У Львові понині щороку проводять Всеукраїнський легкоатлетичний турнір його пам’яті. Загинув трагічно у 1984 році.

Мама – Богдана Артемівна, чотирирічною була вислана з батьками, як казали в Галичині, «на ведмеді». Додому родина повернулася, коли настала «відлига». Маму Олег шанує за те, що вона дуже сучасна і з нею можна погомоніти, як з подругою.

Ольга Тягнибок (Демчишин) – дружина Олега.За фахом – лікар-епідеміолог. Народилася у Ходорові в родині інженерів. Віра у Всевишнього, патріотизм і любов до рідної землі завше жили і в її родині. Дідусь Лев був директором сільської школи на Рогатинщині. В часи радянської окупації чим міг допомагав українським партизанам. За ті зв’язки, хоч вони і не були доведені, родину вивезли до Сибіру.

Усе найдорожче, узяте в своїй сім’ї, Оля передає трьом дітям. А ще – любов до української пісні, котра, як дорогоцінний скарб, дісталася їй у спадок від бабусі. Чудово співає і її батько – учасник парохіяльного хору храму святих Косми і Дем’яна, а також чоловічого гурту «Діброва».

 

Любомир КАЛИНЕЦЬ.

Київ, січень 2009 року.

Оновлено: Мадрид, вересень 2010 року.

 

Між іншим… / ОЛЬГА ТЯГНИБОК: чоловікові важко лише перші двадцять років

Ми познайомилися з Ольгою Тягнибок, дружиною кандидата в президенти Олега Тягнибока, у Львові. Мені сподобалося, як поводилася ця пара у Львові під час акції 22 червня біля пам’ятника Шевченкові. Олег та Ольга, кожен був у колі своїх друзів. Але вони просто знаходили одне одного очима, ніби переконуючись, що той, хто йому потрібний, на місці. Ще я побачила її на молебні. Вона, як більшість галицьких жінок, навіть не співаючи в церковному хорі та не маючи музичної освіти, знає напам’ять слова церковних служб. Коли під час президентської кампанії ми робили інтерв’ю з дружинами кандидатів, з нею нам зустрітися не вдалося. Але поговорити з дружиною політика, якого вважають головним радикалом країни, було цікаво і сьогодні. Тим більше, після всіх травневих подій.

Ми записуємо це інтерв’ю з Ольгою у маленькому кафе навпроти площі, де відбувався мітинг в пам’ять про жертв радянського та німецького режимів. На ній чорне лляне плаття з аплікацією з невеличких червоних маків. Це такий звичайний львівський стиль.

Я ПОРУЧ З ОЛЕГОМ ТЕЖ СТАЛА ВБОЛІВАЛЬНИЦЕЮ

– Олю, як Олег до вас залицявся? Обережно чи був, як танк: бачу мету – не бачу перешкод?

– Зі мною він був як танк, – сміється, – але з моїми батьками був більш сором’язливий. Це коли приїхав до моїх батьків вже просити моєї руки, то не одразу зважився. Приїхали ми до мене додому. Він перший день нічого не каже, другий нічого не каже. Аж на третій зважився. Олег дуже вирізнявся з-поміж інших студентів навіть зовні. Пам’ятаю, як вперше його побачила. У нього був плащ, білий шалик та капелюх. Я була на другому курсі. Ми познайомилися на засіданні товариства української мови. У Львові у 90-х роках у студентських  рухах була унікальна атмосфера. Ми тільки починали пізнавати свою історію. Відбувалися історичні лекції, зустрічі з дисидентами, політв’язнями. Такий справжній історичний пошук давав дуже багато натхнення. А сам процес пізнання був радісним та захоплюючим. Ми їздили у Київ на голодування, на референдум, на футбол. Найближчі наші друзі саме з того часу. Я поруч із Олегом теж стала вболівальницею. У нашому товаристві майже кожен грав на якомусь інструменті, хтось на сопілці, хтось на бандурі. Олег читав вірші, співав пісень.

– Бандерівських та стрілецьких?

– У тому числі. Тоді у Львові відбувалося багато музичних подій. Ми ходили на «Вивих», «Червону руту». Я там вперше побачила «Братів Гадюкіних» та «Кому вниз». У мене Гордій, син, до речі, вивчив Шевченка завдяки пісням «Кому вниз». Мої діти не слухають попси.

А які знамениті вертепи були у наш студентський час.

– Олега Ярославовича сприймають як радикала без гальмів. Це продуктивний образ?

Олег Тягнибок та дружина Ольга Тягнибок (Демчишин)

– Чому ми зійшлися із Олегом? Любов та молодість – це одне. Але у нас спільні погляди на релігію, політику та історію. Я не пасіонарна, як Олег. Дві такі харизми в одній сім’ї неможливі, я спокійна, але по суті я така сама, як він. Один із жартів нашого подружнього – переказ, що я написала заяву в партію на кілька днів раніше за нього.

– Як відрізняються ваші ролі та обов’язки, коли ви були дружиною студента-медика та коли ви є дружиною відомого політика?

– Коли ми одружилися, моє завдання було – встигати. Встигати вчитися та вести господарство, встигати займатися донькою та вести господарство. Різниця між трьома нашими дітьми два та два з половиною роки. Машини в мене спочатку не було. Троє дітей потребують уваги, а господарство вимагає часу. Крім того, дітей потрібно не лише обійти, з ними необхідно розмовляти. Гадаю, що основи релігійної та історичної освіти, коли вони були маленькі, я дала їм сама. А потім вони вже проходили курси катехизму при церкві.

– Догодити чоловікові-львів’янину, напевно, важко…

– Ми були невибагливі. Олег займався дітьми. Навіть купав їх, коли були маленькими. Зараз діти підросли, дівчата вже мені допомагають. Знаєте, це дуже добре, що я навчилася у студентстві давати собі раду без сторонніх рук. Бо Олег настільки публічний, що навіть якби я захотіла зараз взяти собі хатню помічницю, то йому було б важко сприймати в домі сторонню особу. А так родинний простір тільки наш. Я працюю за фахом – лікарем-епідеміологом у санстанції. Дружина відомого політика повинна розвиватися. Бути обізнаною настільки, наскільки цього вимагає твоя половина. Хоча я сама по собі не можу бути тільки біля кухні.

Олег Тягнибок та дружина Ольга Тягнибок (Демчишин)

– У вас траплялися конфлікти через політику?

– Ні. Хоча у мене деколи виникають питання. Але Олег завжди переконливий у своїх доказах.

– А конфлікти щодо виховання дітей?

– Тільки за зачиненими від них дверима.

– Ви не ревнуєте Олега?

– Ні. А до кого?

– А він вас?

– Ні. Я не давала приводу.

Олег Тягнибок та дружина Ольга Тягнибок (Демчишин)

– Олю, Олег Ярославович настільки імпульсивний, невже у вас не буває конфліктів?

– Мій тато каже, що перші двадцять років важко. А далі – чоловік звикає. У нас цього року було двадцять років шлюбу. Нам нема часу плакати одне від одного. Він рідко буває вдома. Але, коли він навіть вдома та мовчить, я знаю що йому добре.

9 ТРАВНЯ Я З ДІТЬМИ БУЛА В ЕПІЦЕНТРІ ПОДІЙ

– Галичина – зовсім окрема історія. Ви не боїтеся, що виховаєте в дітях нелюбов до росіян та всього російського?

– Ми ніколи не кажемо про нелюбов до росіян. Історію країни дуже зручно вивчати по історії власної сім’ї. Нічого не поробиш, історія наших з Олегом родин – це як дзеркало історії Галичини. Ми переказуємо факти, не присмаковуючи емоціями. Я розповідаю, що з цим дідом було таке, а з цим таке. А цього діда вивезли в Сибір, бо він був учителем школи і допомагав хлопцям з УПА. Ми не уникнемо власного родоводу. Наші діти мусять його знати, але ми не закладаємо в голови наших дітей нелюбов до якоїсь нації. Справжні націоналісти не воюють одне з одним. Або, наприклад, отець Севастіян (ми ходимо до церкви блаженного Климентія Шептицького) на проповіді розказує про свою духовну наставницю, монахиню сестру Марію, вже покійну. Це дивовижна історія про те, як єврейська дівчина пішла в монастир після того, як вбили її нареченого, воїна УПА і стала настільки відомою духовною особою, що до неї за порадою приходили майбутні священики.

– Якщо вже говорити про Пагорб слави та події 9 травня. Як ви особисто це переживали? Як оцінюєте те, що сталося тоді?

– Ми з дітьми були тоді на Пагорбі слави, в епіцентрі подій, обличчям до обличчя ставали з беркутівцями, які перли, як танки. Ніхто не дорікне Олегові, що він не ризикував тоді. Знаєте, про події 9 травня багато писалося. Але я і свідомо, й інтуїтивно відчуваю, що ми все зробили правильно. На цьому Пагорбі слави 9 травня були мої діти. Як би я їм пояснила, що там розгортається червоний прапор? А цей прапор принесли в Галичину люди, які закатували їх діда, які винищували нашу родину? Під цим прапором тільки у Львові 22 червня закатували чотири тисячі осіб. Я сама мати. Але я знаю, що слід вміти давати відсіч.

– В автобусі, який розкачували ваші хлопці, була старенька бабуся із дитиною…

– Давайте по порядку. В кількох автобусах, які приїхали на Пагорб слави, сиділи в основному провокатори, яких охороняла міліція і які прикривалися, як живим щитом, бабусями. Коли автобус переїхав ногу нашого хлопця, камера вихопила саме її обличчя.

– Журналісти, серед яких і я, писали про 9 травня та свободівців як масу для маніпулювання провокаторами.

– Повірте, ми вже давно перестали бути масою. І бажаємо того іншим людям.

– Олю, а чому Олега Ярославовича запрошують на проросійські канали? Є думка, що його ефіри покликані відлякувати людей його націоналістичним радикалізмом?

– Олег має націоналістичні погляди. Він вчився на працях та на досвіді ідеологів українського націоналізму. Щодо ефірів. До речі, свободівців запрошують не частіше, ніж представників інших опозиційних сил. Але крім того, це можливість доносити людям свою думку. Чому її не використати? Але судячи з рівня підтримки телеаудиторії, які оприлюднюються, то його, як ви кажете, радикалізм, зовсім нікого не відлякує. Останній ефір Андрія Кулікова показує, наскільки не сприймають глядачі нападок комуністів та влади. Це величезний прорив у свідомості.

– Якщо Олег здобуде парламентську перемогу, то як ви уявляєте своє життя в столиці? Свій новий рівень публічності?

– Я про це не думала ще. Гадаю, мені не обов’язково буде ходити на світські раути? Я б не хотіла вписуватися у таку модель чи бувати там, де мені відверто нецікаво тільки, щоб потрапити в об’єктиви модних видань. Я не планую вивчати антологію сучасної високої моди та витрачати на це багато часу.

– Але всім дружинам публічних політиків слід декларувати свою прихильність якомусь стилю, заявляти своє знайомство із модними тенденціями.

– Ми коли одружувались із Олегом, на нас був національний одяг. Вишиті сорочки білим по білому. Їх робили спеціально для нас зовсім невідомі дизайнери. Я завжди любила етнічні мотиви і вважаю, що це невичерпне джерело для вітчизняних дизайнерів. Принаймні для популяризації українського стилю та українського строю ще багато чого можна зробити. Але вже зараз я як дружина політика стикаюся із певними вимогами дрес-коду, яких, звичайно, дотримуюсь.

Розкажіть про ваших дітей.

– Старша дівчинка Ярина-Марія закінчує другий курс української філології у Львівському університеті. Вона дуже задоволена своїм вибором. (Хоча я все думала, може, хтось із дітей буде медиком). Дарина-Богдана середуща – після дев’ятого класу вступила до коледжу декоративного та ужиткового мистецтва імені Труша. Вона також задоволена. Малює. Гордій – молодший. Він вчився перші чотири класи у школі святої Софії, де монахині викладали катехизм. Там дуже потужне релігійні виховання, там спільні відвідини церковних служб. Зараз він закінчив восьмий клас у школі, в якій вчився його тато. Любить футбол, займається водним поло. Ще не придумав, ким буде. Ви знаєте, жінки, які мають дітей, завжди переживають за них, завжди мають тривогу. Моя тривога стосується одного: їхнього духовного розвитку.

– Є щастя в житті?

– Так.

Лана САМОХВАЛОВА.
НОВИНИ УНІАН, 1 липня 2011 р.