Доля, що тісно пов’язана з Ходоровом / Катерина Зарицька: «пісня» перервана у Ходорові

Posted on Гру 31 2012 - 9:59am by Любомир Калинець

Одне з чільних місць серед численних визначних діячів національно-визвольного руху першої половини ХХ століття по праву належить Катерині Зарицькій. Вона – з того покоління наших краян, які не лише мужньо винесли на своїх плечах важкий тягар підпільної боротьби, але й готові були в будь-яку мить покласти своє життя на олтар незалежності України.

Катерина Зарицька

Катерина Зарицька. Фото з вікіпедії

В історії визвольних змагань є один факт, котрий безпосередньо пов’язаний з нашим містом, який проте не дає нам, ходорів’янам, особливих підстав для гордощів. Він, швидше всього, є сумною датою. І все ж як із пісні слів не викинеш, так і з історії не забрати прикрих моментів. А саме до таких можна віднести день 21 вересня 1947 року. Саме тоді, в світлий празник Різдва Пресвятої Богородиці, енкаведисти полонили в Ходорові Катерину Зарицьку

Наша довідка

Катерина Зарицька

фото з сайту «Нескорені»

Катерина Зарицька народилася 3 листопада 1914 р. у місті Коломиї на Івано-Франківщині (тоді Станіславівщині) в родині українських інтелігентів – професора математики Мирона Зарицького та Володимири з дому Зофійовських. Освіту здобувала в Тернопільській українській державній гімназії, а згодом, коли сім’я у 1925 р. переїхала до Львова, продовжила студії у приватній жіночій гімназії сестер-василіянок. У травні 1932 р. успішно склала іспит зрілості та вступила до Львівської Політехніки – відділ земельної і водної інженерії.

1934 року її заарештовано у справі вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, звинувачено у сприянні втечі Гриця Мацейка і врешті-решт ув’язнено на вісім років (звільнена у травні 1939 р.). Відбуваючи покарання у Станіславській в’язниці, Катря зустріла товариша дитячих років Михайла Сороку, який став її чоловіком. Та їхнє подружнє життя виявилося дуже коротким. 22 березня 1940 р. їх обох заарештовано відділом НКВД як прихильників ідеології націоналізму. Михайла відправляють в Сибір, а Катерину, що очікувала дитину, залишають у Львові. З цього часу їх життєві шляхи розійшлися. У тюрмі «Бригідки» Зарицька народила сина.

Катерина Зарицька з сином Богданом

Катерина Зарицька з сином Богданом. Фото з сайту «Час і події»

 Подальша її громадська діяльність тісно повязана з ОУН. Співпрацювала з журналом «Ідея і чин» (літературний псевдонім «У. Кужіль»). На початку листопада 1943 року Катерину введено до складу Галицького Крайового проводу ОУН і призначено референтом ОУН-УЧХ (Українського Червоного Хреста). Була звязковою Головного командира УПА Романа Шухевича.

У вересні 1947 р. її схоплено на залізничній станції у Ходорові. У 1952-му після пятирічного увязнення засуджено до 25 років позбавлення волі. На свободу вийшла у 1972-му.

Катерина Зарицька, Надія Світлична, Одарка Гусяк лютий 1978 р

Катерина Зарицька, Надія Світлична, Одарка Гусяк лютий 1978 р. Фото з http://kampot.org.ua/

Померла 29 серпня 1986 року, а 30-го її похоронили на Личакові в родинному гробівці. Проживши важке, сповнене боротьби, життя, відбувши загалом 29 з половиною років польських і більшовицьких в’язниць, Катерина Зарицька знайшла вічний спокій поряд зі своїм чоловіком, тлінні останки якого вдалося перевезти з Мордовії в 1991 році.

Перш ніж детальніше розповісти про той прикрий випадок, що трапився з відомою діячкою ОУН-УПА в Ходорові, варто згадати про події, що передували йому. Отож у березні 1945 р. провід ОУН в Бережанському районі Тернопільської області організував курси пропагандистів, які пройшла й Зарицька. А по закінченні її спрямували в підпорядкування головного провідника українських земель Романа Шухевича. Приблизно навесні 1946 р. його охоронці привели її в лісову криївку біля села Кліщівна Рогатинського району. З того часу Катерина (псевдо «Монета») стає безпосередньою зв’язковою «Генерала Чупринки». За його дорученням виконувала особливо важливі завдання з налагодження зв’язку поміж членами Проводу. Контролювала виконання доручень провідника, слідкувала за надходженням пошти, брала участь у вирішенні важливих питань на крайовому рівні, організовувала криївки.

Одну з них довелося облаштовувати в селі Княгиничі тодішнього Букачівського р-ну Станіславської обл., що в десяти кілометрах від Ходорова. 15 березня 1948 р. на допиті Зарицька розповіла слідчим про механізм підготовки цієї хати. Готуючи фіктивні документи для легалізації, «Монета», мешкаючи у селі Грабовець біля Стрия, через «Бистру» (Ірину Козак) зв’язалася з Ольгою Ільків («Роксоляною»), яка, в очікуванні дитини, теж шукала шляхи, щоб легалізувати своє становище. «Монета» залучила Ільків до реалізації плану: під виглядом переселенців з Польщі оселитися легально в одному з населених пунктів Галичини. Для більшої правдивості їх легенди Ольга запропонувала підключити свою матір Розалію. У жовтні 1946 р. таку хату було знайдено в колишньому єврейському поселенні. Голова сільської ради після перевірки документів виділив будинок, що колись належав пошті. Отож у листопаді сім’я Киляр з «двоюрідною» сестрою Марією Вирюк (цю роль грала Катерина) оселились в Княгиничах. У сімейному побуті «квартиранти» використовували вже інші підпільні псевдо: Зарицька звалася «Манею», а Ільків – «Марійкою». Невдовзі до них приєднався колишній студент Львівського медінституту Любомир Полюга-«Богдан», який ще в 1944-45 pоках виконував важливі доручення керівників ОУН у Львові, а в Княгиничах взяв на себе роль чоловіка Ольги.

Конспіративна квартира отримала кодову назву «Короленко». Хатина була відремонтована, а в підвалі знаходився схрон довжиною півтора метра, шириною і висотою приблизно в один метр для «великого провідника Василя» – Романа Шухевича. Уночі в середині листопада  того ж таки 1946 р. він з двома охоронцями «Левком» та «Зенком» уперше переступив поріг «Короленка». Майже безвиїзно перебував тут до кінця квітня 1947 р., а протягом літа вряди-годи навідувався сюди. Остаточно підпільну хату довелося залишити 21 вересня у зв’язку з арештом «Мані».

Вже за часів незалежності української держави в Княгиничах до 100-ї річниці від дня народження командира УПА відкрили меморіальний музей, де можна побачити його підпільну штаб-квартиру з криївкою (схроном). Облаштувати його допомогли Івано-Франківська обласна та Рогатинська районна держадміністрації, діаспора.

Ось, власне, ми й наблизилися до того хоч і празничного, але, як виявилося, вкрай фатального дня для української підпільниці. На сам княгиницький престольний празник Різдва Пресвятої Богородиці Катерина Зарицька спозаранку подалася на зв’язок. Зустріч мала відбутися в Ходорові на квартирі поблизу тодішнього райвиконкому.

Цей мікрорайончик по вуличці Мазепи (раніше – Тельмана) старожили називають «Домками». Чому? Неподалік, біля теперішньої поліклініки, за Польщі, а може й раніше, діяла фабрика залізобетонних виробів, власником якої був німець Міштелінґер. Для своїх робітників він побудував вісім, подібних, ніби близнюки, будиночків. Одного, щоправда, вже нема, тому що під час війни його розтрощила бомба. Є підстави вважати (зі слів покійної Меланії Білинської – дружини ходорівського лікаря Олександра Білинського, яка тривалий час мешкала в нашому містечку), що в останньому, розташованому праворуч, якщо прямувати від вулиці Грушевського (на розі вулиць Мазепи та 600-річчя Ходорова), і мала відбутися конспіративна зустріч К. Зарицької.Вулиця Мазепи (колишній мікрорайн Домки)Вулиця Мазепи (колишній мікрорайн Домки)

Уже загадуваний її співмешканець по «Короленко» Любомир Полюга в своїх мемуарах згодом двічі торкнеться цих подій. Спершу він згадає ось такий фрагмент: «День двадцять першого вересня наближався. Ніхто не передчував катастрофи, хоча ми завжди були готові до всього. Кожного дня наполегливо працювали провідник і «Маня», а ми з «Марійкою» читали статті, вивчали англійську мову, але це у вільні хвилини, яких було небагато. Незабаром я мав отримати зі Львова медичну літературу.

Свято Матері Божої. Гарний осінній ранок 21 вересня 1947 року. «Маня» швидко поснідала і сказала, що повернеться після обіду. Перевірила пістоль, який вона носила на поясі спереду під спідницею, і вийшла. Не знаю, чи в нас був неспокій, тільки пам’ятаю, що провідник був якийсь інакший в цей день. Десь поділася його усмішка, він весь час ходив по кімнаті.

Після обіду з Ходорова повернулася дружина «Цьопця» і сказала, що вранці вбили на станції якусь жінку і що там багато війська.

– «Маня» пішла на зустріч у Ходорів до Феника, – сказав провідник і сів у крісло.

У хаті всі замовкли…

Терміново пішла в розвідку «Марійка». А ввечері вона принесла тяжку звістку. «Маня» йшла зі зв’язковою. Двоє у цивільному вхопили її за руки ззаду і так повели в будинок НКВД. При вході у браму їй відпустили руки. У цю мить вона вихопила пістоль і вистрілила по охоронцях. Вона втікала, за нею гналися, стріляли. Вбили її на станції. У «Мані» компрометуючих документів на хату не було, тому загрози швидкого «впадення» її не виникало. Провідник все одно повинен негайно залишити хату. До ночі залишилося небагато. Він швидко зібрав необхідні речі. Тепер мені одному доведеться іти в його охороні…

Біля вікна провідник ще раз глянув на хату: – Усі особисті речі «Мані» передайте у Львів. Будьте обережні, виконуйте розпорядження.

За нами тільки зашелестіло листя кукурудзи. Ми обережно зійшли до ставу і глибоко в очереті просиділи до повної темряви. Я йшов попереду провідника. Зброя відбезпечена. Окрім пістоля, в мене ще й граната…»

Дещо пізніше Любомир Полюга розповість наступне: «…У Ходорові акцію захоплення Зарицької проводила велика група офіцерів МДБ. Двоє емгебітів вхопили її за руки і так доставили в районний відділ МДБ. Як вводили в браму, відпустили руки, Зарицька встигла вихопити пістоль і поранила охоронців.
Стріляти по ній було заборонено, тому, коли її наздогнали, розбили прикладом голову. Так, непритомну, начебто вбиту, поклали і зробили знімок для того, щоб потім використати цю фальшивку на допитах інших в’язнів.
У 1996 р. вдалося уточнити деякі обставини того трагічного вересневого дня 1947 р. У цей день Катерина Зарицька, як відомо, пішла із конспіративної хати в Княгиничах на зустріч у Ходорові. На одній із двох хат біля виконкому, куди вона зайшла, господиня, при зустрічі, чомусь сильно розхвилювалась. Коли ж зайшов сусід і попросив сокиру (у святковий день!), – підпільниця зрозуміла – «влипла». Втікаючи по вулиці, побачила Ірину Бурдієвич, також підпільницю, і зуміла попередити, щоб та не підходила, бо її – «Маню» – будуть арештовувати. Біжучи в напрямку залізничної станції і відстрілюючись, смертельно поранила офіцера. Сама ж була поранена в ногу. Догнавши, її приголомшили прикладом. Один із слідів цих ударів – гематома – згодом на знімку виглядатиме, як слід від кулі. На вартівні для відвернення уваги попросила води і прийняла ціанистий калій.
Негайно почали рятувати.
У непритомному стані зробили фотографію. Цей знімок, перезнятий із нашої особової справи, лежав на протоколах допиту, в яких можна відчитати: «…Когда она после отравления находилась в обморочном состоянии, была сфотографирована… Прилагается и фотоснимок «убитой» Зарицкой». Пізніше цю світлину використовували на слідстві як фальшивку (мені її показували в листопаді-грудні 1947 р.). Про можливе існування знімка в КДБ у Києві я розповів синові Катерини Зарицької – Богдану Сороці, зустрівшись із ним у Львові на Великдень 1987 р. У 1991 р., коли стало можливим дістатися до деяких архівів КДБ, фотографію перезняли для фільму, а її негатив, завдяки Б. Сороці, передали мені…»

Кілька штрихів додає до цієї розповіді Ганна Мартинюк, чиї спогади надруковані в 23-му томі«Літопису УПА», що побачив світ 1993 р. у Львові. Перебуваючи разом із Зарицькою у Верхньоуральській тюрмі, вона довідалася, що заарештували її на залізничній станції. Коли Катерина зорієнтувалася, що енкаведисти біжать за нею, хотіла кинутися під поїзд. Але перед очима виринув син Богдан, для котрого варто було жити, і вона зупинилася, потрапивши в руки ворогів. Вони поводились з нею брутально, поранили її. Розкусила заздалегідь приготовану ампулу з ціанистим калієм, яку постійно носила на ланцюжку на шиї. Проте отрута виявилася старою і малоефективною. У тюремній лікарні Катрусю врятували і забрали на довготривале слідство.

Мешканцям підпільної квартири в Княгиничах стало відомо про провал «Мані» того ж дня. Ольга Ільків пішла до Ходорова і довідалася в міських мешканців про загибель підпільниці, яка вчинила опір співробітникам МДБ (те, що К. Зарицька залишилась живою, підпіллю стало відомо значно пізніше). Після цього було вирішено негайно змінити місце перебування Шухевича. Полюга негайно провів його з Княгинич на безпечну територію, однак по дорозі назад був при спробі затримання поранений і заарештований співробітниками МДБ. Тривалий час перебував під слідством, а згодом був засуджений за однією справою із Зарицькою на 25 років виправно-трудових таборів.

Випадок з легендарною підпільницею описали Віталій Виноградський та Іван Якименко в своєму романі «Поєдинок на переправі», що побачив світ у львівському видавництві «Каменяр» у 1987 році. В післямові до книги сказано, що це – художній твір, в якому за основу взято справжні події, що мали місце наприкінці 1940-х–початку 1950-х років. Художньо опрацювавши відомі їм факти, автори перенесли деякі епізоди з тих місць, де вони відбувалися, в інші, а окремі сюжети додумали. З певних причин змінені імена героїв, їхні прізвища, а окремі виведені як узагальнені. Так Катерина Зарицька виступає в романі як Ганна Венецька і є, як вказують автори, коханкою бандерівського верховоди Романа Шуляка. Неважко провести паралель до Романа Шухевича. Але вчитаймося в рядки книги і стане ясно про що ідеться.

«…Через тиждень у Ходорові чекісти провели ретельно підготовлену операцію. Всім її учасникам вручили фото Ганни Венецької. На оперативній нараді розповіли про можливі зміни в зовнішніх параметрах цієї жінки. Було вказано, що затримання слід здійснити якомога непомітніше, без зайвих очевидців, без метушні. Під виглядом перевірки документів у підозрілих спекулянтів, які приїхали у Ходорів зі Львова чи Стрия.

…Була неділя. На базар до Ходорова з’їхалось чимало людей із сусідніх районів не лише Львівської, але й Станіславської областей. Учасники операції вдивлялися в обличчя жінок, подібних на Венецьку. Але жоден не міг сказати, що впізнав її. І лише на третій раз, застосувавши невелику хитрість, розраховану на психологічну непідготовленість зв’язкової, Венецьку вдалося виявити. На базарі одночасно в двох місцях міліціонери несподівано почали перевіряти документи. Ті, хто мав при собі паспорти, поставились до цього спокійно. Але дехто намагався непомітно уникнути перевірки.

Оперативний працівник, який стояв біля воріт, – базар був обнесений високою цегляною стіною, – вдивлявся в обличчя тих, хто поспіхом виходив. Раптом він звернув увагу на жінку в світлому плащі, ніби схожу на Венецьку. Тримаючи руки в кишенях, вона швидко прослизнула повз нього, так що важко було розглянути.

Не залишаючи свого поста, чекіст підкликав напарника і послав за жінкою, щоб перевірити в неї документи. Потім дав знати ще двом своїм колегам, аби ті пішли навперейми, коли раптом виявиться, що то й справді Венецька.

Жінка тим часом вийшла з базару і попрошкувала в напрямку вокзалу, але не головною вулицею, а звернула на бічну, що пролягала через лужок. Помітивши, що за нею поспішає невідомий чоловік, жінка заспішила. Однак той теж наддав ходу, а потім бігцем наздогнав утікачку.

– Чому ви мене переслідуєте? – крикнула вона, намагаючись привернути до себе увагу. – Я щось украла?

– Ні! Просто ви схожа на одну жінку, і я про це хотів вас запитати.

– То прошу! – жінка озирнулася і, не помітивши нікого поблизу, не виймаючи рук з кишені, крізь плащ вистрілила чекістові в живіт.

Той зойкнув, схопився обома руками за місце, куди влучила куля, і повільно почав присідати. Але розрахунки Венецької на те, що непоміченою майне у сусідній двір, були марні. Саме в цей момент з-за будинку навпроти вискочили двоє оперативників і схопили жінку за руки. Збагнувши, що все втрачено, вона зняла лемент, почала пручатись…

Учувши постріл і крики, з ближніх дворів визирали люди. Тепер намір Венецької – а це була таки вона – став зрозумілим: якщо не вдасться уникнути переслідування, то привернути увагу до свого затримання, щоб таким чином стало відомо про це й тим, хто приходив до неї на зв’язок…»

Ось, власне, можна було б і поставити крапку у цій  прикрій історії, коли б не свідчення декількох ходорівчан, що безпосередньо знали Катерину Зарицьку. Скажімо, покійна пані Меланія Білинська, про яку вже ішла мова, вчилася з нею у Львові в школі сестер-василіянок. А про випадок у Ходорові довідалася з уст ще однієї гімназійної товаришки, вже згадуваної Ірини Бурдієвич, котра чи не останньою перед полоненням зустрілася з підпільницею.

Неодноразово у Княгиничах і Катерину, і Ольгу Ільків бачив уродженець сусідніх Воскресінців, а нині житель Ходорова, Володимир Бойко. Як стверджує: на нього велике враження справила прегарна врода Зарицької. Але про якесь залицяння чи бодай товариські відносини не могло бути й мови, оскільки про мешканок того будинку «гуляла» недобра слава як про «бендерок». Бендерками ж називали їх тому, бо вважали, що походять з територій, близьких до міста Бендери, що в Молдові. Репутація ж чомусь у тамтешніх вихідців була «підмочена». Проте я спочатку з недовірою поставився до слів пана Бойка, оскільки вони розходилися з основною версією, згідно з якою діячки ОУН були переселенками з Польщі. Але світло пролили спогади вже згадуваного Любомира Полюги.

Він, зокрема, пригадав випадок, що трапився з охоронцем Шухевича «Зенком». Якось той сидів біля вікна і тендітними інструментами вирізав печатки. За цією роботою його і застала сусідка. Вікно було відчинене, і жінка, оминувши пса Моряка, що задрімав на осонні, зазирнула до хати.

– Маню, я принесла свіжих яєць для Дзвінки (донечки Ольги Ільківпримітка Л. К.).

Вона побачила чужого чоловіка і, на щастя, не помітила автомата, що лежав біля нього на підлозі. Після того, як сусідка пішла, «Маня» наказала «Зенкові» передягнутися в старі лахи, дала мішок, у який зібрали всі, що були в хаті, тканини. За планом підпільниці «Зенко» якраз і мав зіграти міняйла з Молдови, котрий забрів у село, щоб виміняти тканини на харчі. За якийсь час Княгиничами поширилась вістка, що молдованин-приблуда ходить по селі й вимінює речі на продукти. «Манин» план вдався, але дехто в селі пустив, очевидно, поголос, що і жінки теж «бендерки»…

Дещо опосередковане, але все ж відношення до К. Зарицької має й уродженка Ходорова Ганна Денисюк (з роду Ластовецьких). Справа в тім, що в жовтні 1945 р. вона стала студенткою Львівського університету. Ясна річ, шукала квартиру, бо доїжджати додому було незручно. Саме тоді її знайомий Микола Балицький через свого приятеля Мирослава Зофійовського, з яким працював на одній кафедрі в політеху, і посприяв у помешканні. Його вдалося винайняти в будинку професора математики університету Мирона Зарицького – батька Катерини. Ось так доля розпорядилася, що наша ходорівчанка спочатку сама, а згодом зі своїми близькими родичами увійшла фактично в родинне коло Зарицьких. Коли над Ластовецькими нависла загроза виселення з Ходорова, профессор і його дружина дали їм прихисток над головою. Більше того, прийняли ходорівців, як своїх кревних. І це, незважаючи на те, що у самих було клопотів невпроворот. Переживали ж бо за долю доньки Катерини, яка спочатку працювала в підпіллі, а потім на довгі роки потрапила за ґрати. Треба було ставити на ноги її малолітнього сина, а отже їхнього внука Богдана і тому подібне.

– З пані Катрусею я, на жаль, не була особисто знайома, – ділилася зі мною Ганна Казимирівна. – Цікавитися було незручно. А в Ходорівщину ми не їздили, то мало що знали. Вже пізніше довідалася, що вона деякий час знаходилася в Княгиничах. Запізнала також її дальшого родича, котрий працював юристом у Нових Стрілках. Там і наша родина мешкала: татів родич на прізвище Кузик, по-моєму. Коли ж пані Катрусю зловили, то про це стало відомо з оповідань нашої родини. Вона мала прийняти отруту, яка не подіяла. Там навіть виникла підозра, що її видав хтось зі зв’язкових. Але достеменно не знаю. Ми не випитували, але якісь люди про це нам говорили.

А щодо родини Зарицьких, то вони відносилися до нас, як до своїх рідних. Тому подиву гідне, щоби зовсім чужих людей стільки терпіли…

Аж тепер можна ставити крапку. Вірніше три. Тобто насмілюся в смисловому відношенні не завершувати цей матеріал. Хотілося б, аби постать Катерини Зарицької була якимось чином відзначена в Ходорові. Напевно, вартувало бодай би вулицю назвати її іменем. Не закликаю перейменовувати вулицю Мазепи. А ось вулиця 600-ліття Ходорова (ювілей же давно минув), або бодай невеличкий перевулок Франка, який знаходиться поряд, може, б і надалися для справи увіковічнення патріотки. І щоб дітлахи, запитавши, чому вулиця названа іменем Зарицької, отримали детальну відповідь від дорослих. А в Народному домі можна і якийсь невеличкий стенд обладнати. Зрештою, як і про інших відомих ходорівських особистостей, чиї імена увіковічнені у назвах вулиць.

Підготовлено до друку: Мадрид, квітень 2011 року