Галина Пагутяк: Примарне світло Ходорова

Posted on Лис 18 2015 - 1:10pm by Петро Нек

Українська письменниця, лауреат Шевченківської премії з літератури Галина Пагутяк в жовтні цього року Pahutyak_2вперше відвідала Ходорів. Ось її враження про місто.

Відвідати якесь місце вперше – це наче погортати книжку.Ось я й відвідала Ходорів і розповім, що я там бачила. Там небо якесь не таке як всюди, особливо, коли ступаєш на трасу, що веде на Рогатин. Починаючи з П’ятничан, природа дуже скромна: понура рівнина, видно, що ця масна чорна земля з боліт.Далі, геть далі за Ходоровом уже видно пагорби, ліси, а тут тільки на рівнині шелестить руде болотне зілля і суха кукурудза.І вже попадали всі горіхи.Мені було моторошно, бо я прийняла мішки з-під насіння на зораній землі за розпластаних мертвих буськів.

Ходорів – якийсь трагічний, полишений сам на сам з масовими жертвами НКВД, Голокосту, і знову НКВД. Їхні тіні все ще тут, на незатишних широких вулицях і пустирях, де колись щось стояло. Місто розтягнуте.Його вирвали з корінням від Замкової гори і посадили геть далі. Якісь арки, брами, що ведуть у старі понівечені сади.Там щільна забудова , а там нічого. Порожні склади, якісь уривки мурів, і всюди є доступ, все відкрито.

Дуже багато старих, ще австрійських будинків, облуплених, але міцних. Архітектура компенсує вбогість ландшафту. Йдеш – і раптом застигаєш на місці, щоб помилуватись гарним будинком, який ще не зачепили євроремонтом. Нові будинки як – і всюди. Ось вілла багатого чоловіка.Зразу видно, звідки в людини багатство: кілька десятків вуликів повернулись з бджолиних пасовиськ і займають половину подвір’я. Нема майже барів, хоча там, де я пила каву, прийшла жінка з чоловіком, видно, базарювали: випили по 50 грамів горілки і поважно пішли.Якесь відчуття, що люди живуть на дні океану, і нагадують риб: мовчазні, спокійні, не надто веселі. Молодь також така сама. І не дикуваті – просто стримані.

У Ходорові є пам’ятники.Іван Франко сидить на стільці посеред площі.За спиною – величезний базар. Шевченко з «крилами»- вусатий янгол. Видно, поставили на місці Леніна, бо ще ростуть довкола блакитні ялиці.Та нехай ростуть, дерева не винні. Христос перед велетенською церквою.Дуже великий пам’ятник. І величезний Богдан Хмельницький з булавою. З усіх пам’ятників найменший -Франку.І найгарніший. А ще там, де друга школа – жила колись Ірина Вільде зі своїм батьком – Дмитром Макогоном.Вони обоє на меморіальній таблиці.

Міська рада у гарній невеличкій віллі з яблуневим садом. А в панському будинку, що дуже знищений, зараз лікарня.Він геть ховається в парку і обріс диким виноградом. Повно псів і котів, у них своя цивілізація.Один час, коли я вже верталась від костелу, що на околиці міста, мене напав страх – а раптом до заходу сонця я не виберусь з міста. А ввечері, самі знаєте, міста дуже змінюються.