РОКСАНА ДИКА-ПИЛИПЧАК: «Для нас танок це – не тільки рухи, кроки, це – частина нашого життя, це – часточка нашої душі та серця»

Posted on Сер 9 2017 - 6:54pm by Любомир Калинець

Зачекалися на обіцяне? Даруйте, шановні. Проте настав час таки повертати борги. Це до того, що нарешті зібрався представити вашій увазі інтерв’ю з керівником танцювального ансамблю «Громовиця», концерт якого відбувся 11 червня в Мадриді, Роксаною Дикою-Пилипчак.

Хоча… Час невблаганно мчить уперед, і ніяка сила його не спроможна зупинити. Ось уже від того виступу збігло більше місяця. Дещо, очевидно, в памяті потьмяніло. Тому, можливо, дещо вам цікаво буде нагадати. А також довідатися чимало новенького.

Отож, дозвольте відрекомендувати: моя співрозмовниця – громадянка США, проте українка за походженням. І розмовляємо ми з нею в столиці Іспанії після концерту, де її вихованці приємно ошелешили публіку, в тому числі й іспанську. Це, як на мене, трішки дивно: українці з Чикаго, українські заробітчани в країні фламенко, український танок на мадридській сцені. З цього приводу в голову так і закрадається відомий вислів про те, що нашого цвіту – по цілому світу. Оскільки в колі знайомих керівника колективу кличуть Сяною, то дозволю і собі до неї так звертатися.

Видалити елемент: Роксана Дика-Пилипчак Роксана Дика-Пилипчак

– Сяно, ви народжені в Америці, але коріння ваше з України. Так?

– Так, я дійсно народилася вже в Америці. Але батьки виховали мене з українською душею. Ходили ми до української школи, до церкви, до різних українських установ, таких як Пласт, СУМ (Спілка української молоді – поправка Л.К.).

Початки мого творчого життя пройшли в драматичному гуртку при парафії святих Володимира та Ольги. Власне, там ми і зустрілися з моїм чоловіком, згодом поєднавши наші долі.

– Це український храм у місті Чикаго?

– Так. Там і розпочали грати у виставах. Нашим учителем був тоді Любомир Цепинський. Більшість народилася вже в Америці. Але наші батьки намагалися виховувати нас так, щоб ми добре пам’ятали про своє українське походження.

– Дозвольте все-таки конкретизувати звідки походять ваші батьки? Нашим заробітчанам це завжди цікаво знати, бо, можливо, багато з них є вашими земляками.. Швидше за все, мова піде про ті місця, звідки ваші батьки подалися в США.

– Моя мама й її родина з Делятина.

– Поблизу Яремче, що на Прикарпатті. То це – благословенна гуцульська земля.

– Саме так, Яремче. Тож у мене пульсує гуцульська кров. А ось мій тато – із Золочева.

– Львівської області. Між іншим, мій рідний Ходорів знаходиться приблизно посередині між містом вашого тата та батьківщиною вашої мами. До слова, про те, що ваш ансамбль приїде на концерти в Мадрид і Барселону сповістив мене колишній мер мого Ходорова Степан Клапко, який знайомий з вашим татом.

Але давайте все ж про Гуцульщину. Ваші постановки гуцульських танців у першій частині концертної прграми дуже приємно вразили. З цього приводу питання. Чи далися взнаки ваші корені? В кого пройшли школу, тобто хто були ваші вчителі? І звідки взагалі пішло ваше захоплення танцем?

– Я завжди любила танцювати. А моїм першим учителем був уже згадуваний мною Любомир Цепинський, який, направду, дуже багато мене навчив. Радо брав нас зі собою в театри, коли приїжджали колективи з України. А також уже пізніше ходила на курси танців до відомої балерини пані Роми Пріми-Богачевської. Може, пять-шість років це тривало. Горджуся, що добре її знала. Ясно, що вона також мене дуже багато навчила. Також, дивлячись на інші групи, які приїжджають з України, як кажуть, мотала собі на вус. І різні відео переглядала.

Також дуже любила музику. Не покривлю душею, коли скажу, що в моєму зачаруванні танком дається взнаки наша гуцульська кров. Ми, гуцули, чуємо темп, музику, тому аж хочеться танцювати. Лишень для цього треба техніку відповідну мати.

Більшість з нас поза заняттями українськими танцями брала лекції ще й з балєту. Що є дуже важне. Якщо цього не могли, тоді брали характерні класи або джазові. Адже не секрет, що основу треба закласти дуже солідну. Тому що український танець як й інші види мистецтва: чи то малярство, чи музика, чи кіно, постійно повинен розвиватися. Але воно не зможе рости, якщо ми міцно тримаємося нашого коріння, боячись зробити крок уперед. Адже колись був початок навіть у тих танках, що всі вже знають. Для прикладу гопак, або гуцульський танок. Так, як давним-давно танцювали, ми вже точно не втнемо. Проте молоді люди, які займаються танком, а також ті, які дивляться, повинні ясно розуміти, що він точно є чи гуцульським, чи гопаком. Точно так, як інші представляють або Закарпаття, або Лемківщину, або Буковину і т.д. Що їхнє коріння є звідтіля.

У цьому є ще й інший аспект. Важливо, щоб не тільки свої цим гордилися, але й інші люди. Іспанці, наприклад, американці. Коли ми десь їдемо виступати, то завжди представники інших народів захоплено дивляться на наше мистецтво і тішаться. Тому що бачать: танець стоїть понад культурою. Або, може, на рівні з нею. Тому привносячи щось інше, ви не відділяєтеся від свого коріння, а додаєте до нього щось нове.

Видалити елемент: Роксана Дика-Пилипчак Роксана Дика-Пилипчак

– Знаю не з чужих слів, що перш, ніж показати танець на сцені, треба затратити титанічні зусилля. Це до того, що під час репетицій велика увага приділяється як народному тренажу, так і класичному. Позиція ніг, рук, присідання, напівприсідання (пліє, деміпліє, жете, паде-бюре і т.д.) – без цього не обійтися, по-моєму. Отже воно якось усе споріднено: класичний і народний характер, джаз і таке інше.

Ще одне міркування. Танець не вимагає жодного перекладу іншою мовою. Він на будь-якій сцені матиме успіх, якщо поставлений з душею і виконується в такому ж ключі.

– Абсолютно.

– Погоджуюся з вами, Сяно, що зациклюватися на своїх рухах, малюнках, зрештою, на своєму танці не варто. Хоча маститі фахівці та знавці українського танку можуть заперечувати, що лише автентичний танець є основою основ. Але залишмо ці умовиводи для них. Як на мене, ваші композиції мають не лише право на життя, але й на схвальну оцінку глядача. Це, в кінці кінців, довів ваш концерт на мадридській сцені.

На мою думку – це зовсім інший рівень. Доволі високий, якщо взагалі можу дозволити собі подібну оцінку як нефахівець. І такого рівня не бачив тут практично з 2003-2004 років, коли в іспанській столиці востаннє гастролював Національний заслужений академічний ансамбль танцю України імені Павла Вірського.

Проте перейдімо до наступного питання, пов’язанного з попередніми висновками. Ви, коли гостювали в Україні, то чи перебували на Волині, Поділлі, Буковині, Слобожанщині та в інших регіонах, намагаючись вивчати танцювальне мистецтво, притаманне саме для кожної конкретної місцевості. Про Гуцульщину не веду мову, бо це ваше рідне.

– Ні, на жаль, не бували. Хоча знаю, що тепер дуже багато компаній, які, власне, займаються турами для танцювальних колективів, сприяюють поїздкам у різні місця різними маршрутами, щоб можна було вивчати ті танці, які характерні для конкретних територій. Напевно, в кожному селі є свої танки. Ми ще до такого не дійшли. Хоча думаю, що це би було дуже цікаво нашим танцюристам.

Передуісім це проблематично з огляду на фінансовий бік справи. Адже треба вирішити, чи достатньо матеріальних ресурсів для поставленої мети. Немаловажно також, чи у вас під рукою професійні танцюристи чи аматори. У нас – це молоді люди, які віддають дуже багато свого часу, щоби гарно танцювати. Але вони – не професіонали, які живуть лише танцем. Танок для них – захоплення, любов, а це – зовсім інша річ.

Переконана, український танок може виконуватись на будь-якому рівні. І вік танцюристів не є для цього перешкодою. Думаю що не надто велика різниця в тому, що хтось займається 20 років балетом, чи бере класи в ансамблі імені Вірського. Це, звичайно, знаменито. Проте набагато важливіше, що дуже багато колективів, танцюристів віддають душу і серце рідній Україні через танок, через музику.

Знаєте, в Канаді є багато груп, які дістають дуже багато помочі від наших владик. Ми ж самі заробляємо кожний цент. З цією метою організовуємо різноманітні забави, продаємо шоколад, колядуємо. Збираємо все по крихті, щоб мати можливість виїхати з концертами. Звичайно, цікаво би було, і я б того дуже хотіла, щоб наші діти поїхали не лишень, аби виступати, а щоб мати змогу навчитися від інших. Американці кажуть, що коли бачиш усе тільки перед собою, а по боках не видно, то це недобре для людини, а особливо для артистів. Тому що тоді тільки знаєш своє. А треба, щоб це коло було значно ширшим.

Видалити елемент: Роксана Дика-Пилипчак Роксана Дика-Пилипчак

– Питання в тому, як вам вдається збирати цих молодих талановитих людей, які, очевидно, навчаються, а дехто вже й працює. В цьому ракурсі йдеться про мотивацію. Щоби досягти такого рівня, який ми сьогодні побачили, потрібно займатися, як на мій погляд, бодай тричі на тиждень. А чи можливо це? Скажімо, в умовах нашого пербування в країні фламенко це – майже нереально.  

– Думаю, що їм залежить, щоб вони не тільки гарно і якнайпрофесійніше танцювали, тобто досягали високого рівня техніки. Для нас танок це – не тільки рухи, кроки, це – частина нашого життя, це – часточка нашої душі та серця. Однозначно, що не всі можуть мати одинакову техніку. Хтось скаже: хлопцям сісти на присядку легко. Так то воно так, але хлопець, який правильно присідає, зробить удесятеро більше, ніж другий.

Я також думаю, що їх цікавить ще й наш репертуар. Він є різноманітний. Ми вибираємо як старовинну, так і сучасну музику. Троїсті музики маємо. Багато разів вживали обробки Василя Попадюка, який цього разу приїхав з нами. Вживаємо музику від гуртів «ВВ» і «Мандри». Мої підопічні мусять відчувати любов до української пісні, любити все, що було, все, що є, і що буде. Тому я надіюся, що їх то цікавить.

До слова, маємо один танок, який називається «Дріанда». Це – українська полька. Їм це дуже подобається, хоча цей танець доволі модерний. Це – не хто-зна який рівень, але для нашої молоді важливо, що ця музика приходить з України від однієї зі знаних наших рок-груп. То чому не танцювати те, що так миле серцю? Правда?

– Ви дуже цікаві в цьому плані, неординарні. Як правило, в такому ключі українські танцювальні колективи не працюють. Ансамбль Вірського є ансамблем Вірського. Він представляє наш народний танець, плюс деякі танці народів світу. Ви цікаві по-своєму саме в переплетінні багатьох жанрів танцювального мистецтва і не лише його. Перша ваша частина складалася з народних танців, а ось друга була вже більш модерною, осучасненою, так би мовити. А якщо додати, що ви використовуєте музику Івасюка, яка близька багатьом, інших відомих сучасних колективів і виконавців, то це є складовою успіху. Думаю також, що танець сучасний для більш молодого глядача не менш цікавий, аніж народний для представників середнього та старшого покоління.

– Дуже важливо, що молодші діти, які вирішили осягнути мистецтво українського танцю, спочатку багато мають навчитися ще й ішого. Скажімо, в нашій школі в Чикаго, бо ми маємо школу як балетну, так і українського танку, є 200 учнів. Це – наша зміна, яку ми леліємо.

– З якого віку розпочинають свої танцювальні університети діти?

– З чотирьох рочків. І навчаються до восьмого класу, а це приблизно до 13-14 років. Тоді ми маємо окрему групу – молодшу «Громовицю». У ній займаються рік-два, а тоді переходять на вищий щабель. Щоби дійти до того рівня, коли вони вже готові на щось інше, щось цікавіше для них, вони мусять навчитися азів. Але також повинні бачити, що український танець, українська культура, українське мистецтво постійно ростуть і удосконалюються. І що це є стимулом для їхнього подальшого зростання. Адже і майстерність з кожним роком зростає. Те, чого ти навчився в дитячі роки, можна щоразу покращувати. Це, на мою думку, дуже важливо.

Ваш танцювальний колектив має дуже неординарну назву. Чому саме «Громовиця»?

– Ми сиділи в мене в хаті, і кожен мав придумати кілька назв. Спочатку пропонували власні назви на зразок Україна, Київ, Черемош. Потім подумали, що вже є багато груп з подібними назвами. Тоді звернулися до природи, подумавши, що це буде цікавіше. З’явилися пропозиції: «Веселка», «Бистрий струмок». Але все це не підходило, звучало якось по-дитячому. Тоді й виринула назва «Громовиця». Для американців вона є складною, але коли їм пояснюю, що це означає, тоді вони розуміють, що на них чекає.

Роксана Дика-Пилипчак

– Сяно, пропоную змінити «платівку», тобто тему розмови. Які враження у вас від того часу, відколи зійшли з літака на летовищі у Барахасі. Що побачили? Як вам сьогоднішній концерт, як публіка в залі?

– Можу сказати, що нас, направду, дуже гарно прийняли. Дійсно як свою найближчу родину. Коли вирушаємо в турне в чужий край, то тривожимося. Завжди присутні сумніви, бо це не наша публіка, яка нас часто бачить, яка нас любить. Сьогодні я дала таку настанову молодим танцюристам перед їхнім виходом на сцену: «Треба, щоби ви віддали не лише свою любов до танку, любов до України, але й любов до цих людей, які зв’язані з нами не тільки через cпільне коріння. А також і тому, що ми любимо мистецтво. Якщо ви віддасьте своє тепло та пошану глядачам, то вони у десять разів більше віддадуть нам».

Дуже приємно було бачити майже повний зал. Ми не є дуже знаним колективом, чи дуже великим. Але кажуть, що, чим менша група, тим більше мусить проявити себе. Повагу та визнання треба заслужити. Думаю, що якщо ви виявляєте повагу до людей, які прийшли на концерт, то вони це відчувають. Напевно, ви нині самі це бачили та відчували. І ще один яскравий мемент , який запам’ятався. Нарикінці гопака люди стояли, плескали гучно і скандували: «Браво!» Ну, хіба, в такому випадку, можна бути незворушеними? Направду, ви нас обняли як своїх рідних дітей.

– А я б сказав, що як сестер і братів. Адже чимало було таких у залі, хто не набагато старший від ваших артистів.

– Нехай буде і так. Зрештою, легко танцювати, якщо відчувається любов. А ми дійсно її не те, що відчували, а просякли нею. Українська кров, любов і пошана до України тримали, тримають і тиматимуть нас разом.

Побачили ми також і місто Мадрид: чудову архітектеру, пам’ятники. На жаль, дуже багато за такий короткий час не оглянеш. Але думаю, що мусимо повернутися сюди знову, можливо, на довше, щоби ще раз виступити перед вами. Як і подивитися більше.

Роксана Дика-Пилипчак

– У нас діаспора дещо іншого плану, ніж у США. Ваші діди та батьки приїхали значно раніше. Ми, тобто такі, як і я, народилися в Україні, а в Іспанію вирушили наприкінці 1990-их років. А ось наші діти часто-густо народжуються уже тут. Що б ви побажали нам, аби не асимілюватися, зберегти свою ідентичність?

– Вважаю, що треба виховувати дітей в українському дусі. Загроза асиміляції існує. Адже бути американцем, чи іспанцем, чи представником тієї країни, де живеш, не так і важко. Треба показувати дітям їхнє коріння. Може, спершу вони і не схочуть цього так дуже, але коли стануть старшими, то обов’язково оцінять.

Дуже легко сказати: нам цього не треба. Дуже важко батькам наголошувати дітям на важливості вивчати українознавство, займатися українськими справами, ходити до церкви. Чи танцювати, чи співати. Але навіть якщо спочатку це і буде дещо примусово, то пізніше ці намагання окупляться сторицею.

Я вже 37 років проваджу «Громовицею» і бачу які діти є, як вони виховані. Знаю, що через десять чи двадцять років вони залишаться при діаспорі. Зрозуміло, що працювати нелегко, а організовувати ще важче. Є люди, які це роблять охоче, багато навіть задарма. Я часто звертаюся до батьків і до молоді: якщо ти не можеш чимось допомоги в організації, то бодай підтримай. Твій голос, направду, є дуже голосним.

Коли кидаєш камінчик у воду, то розходяться хвильки. Так само і в кожній діаспорі є люди, які працюють стало, жертовно. Є вони і в церкві, і в різних громадських організаціях. Похвали гідні ті, від кого діти можуть багато почерпнути. Але я хочу звернутися до тих, кому, можливо, тяжко вирішити, де б мали бути їхні діти: чи в середовищі дітей корінного населення, чи серед своїх співівтчизників. Нічого то не є тяжко. Тяжче буде пізніше, коли ви станете старшими, а ваші діти не вмітимуть розмовляти по-українськи. Чи не цінитимуть Україну, чи не будуть знати, де вона розташована. Якщо дитина позбавлена правдивої ідентичності (знання того, звідки її батьки походять, бабусі й дідусі), то вона губиться.

І чим більше зусиль вкладаємо в наших дітей, тим більше згодом отримаємо. Тим більше буде запевнена Україна, що в неї є молода перспективна генерація, готова боротися за неї чи на своїй землі, чи деінде. Ось ми сидимо тут, у Мадриді. Серце наше українське, кров українська, ми любимо і шануємо Україну. І не так важливо, де ми перебуваємо.

Легше сказати: не хочу їхати 20 хвилин до української школи, чи не хочу чогось іншого робити. Проте, якщо наші батьки це робили для нас, і я багато скористала, так само і мої діти почали в школу ходити, до церкви, а згодом на танці. Чи вони цього хотіли? А хто дуже хоче вставати зраненька і цілий день проводити в українській школі? Проте через плин часу так приємно чути, що вони говорять по-українськи, а ще приємніше чути, що вони гордяться цим. Відповідно, маємо будучість. А як її не буде, то що з того всього вийде?..

– Дякую за розмову. Зичу всього найкращого і вам, і вашим вихованцям. Творчих вам успіхів.

Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид.