Одну з історій цього періоду розповів автору і племінник Григорія, Лалак Михайло 1930 р.н., житель села Конюхи Стрийського району: «Моя мати Анна була рідною сестрою Григорія, тому вуйко при першій нагоді відвідував нашу сім’ю. В нашого сусіда Березюка Івана була криївка – лічниця, в якій Григорій лікував поранених повстанців, йому на той час допомагав санітар Петро. (Петро Корпан, уродженець с. Городище Королівське – авт.). Мені, на той час п’ятнадцятирічному юнаку, уже довіряли виконання деяких доручень. Я відносив їжу до Березюка, передавав естафети. Зважаючи на становище сім’ї Березюка, наша хата стала ніби пересильним пунктом. Одного осіннього дня 1946 року виникла дуже напружена ситуація.
Повстанський лікар «Ярко» з Кам’яного (Частина перша)
Прийшовши зі школи, вдома я побачив вуйка Григорія, що відпочивав після відвідин криївки. Як звичайно, після обіду я почав готувати уроки, а вуйко дещо мені допомагав. Та у дворі загавкав собака, і ми, виглянувши у вікно, побачили на подвір’ї більшовицького солдата з автоматом. Вуйко швиденько сховався під ліжко, але його було помічено, солдат забіг у хату і вистрелив кілька разів, горлаючи: «Виході, бандіт!». Опинившись в безвихідному становищі, вуйко, не поспішаючи виліз з- під ліжка та почав ставати на ноги. І в одну мить, скориставшись необачністю більшовика, кинувся на нього та заволодів автоматом, поваливши того на долівку. Далі наказав солдату сісти в куті і сказав йому: «Я дарую тобі життя, але з умовою, що ти про все, що сталось, будеш мовчати». Більшовик такого, напевно, не очікував, тому радо промовив: «Добре». Тоді Григорій звернувся до мене: «Михайле, піди до сусідів і принеси пляшку самогону». Я дуже швидко повернувся з пляшкою. Вуйко налив гранчасту склянку горілки більшовикові, той випив, потім налив другу, котра також була осушена за одним подихом. Я дав йому закусити і шматок хліба. Через кілька хвилин горілка подіяла. Вуйко розрядив автомат більшовика та повернув йому зі словами: «Іди і пам’ятай, що я тобі казав». Як тільки солдат залишив подвір’я, вуйко наказав мені і брату Миколі, що лежав хворий, залишити двір. Як виявилось, більшовик своєї обіцянки не виконав. Не минуло і години, як солдати з гарнізону, що базувався у Пашка біля церкви, обступили наш двір, вчинивши обшук у хаті та перевернувши все у дворі. Енкаведисти нічого не знайшли, лише у хаті побачили військову фотографію вуйка Григорія, коли той перебував у польському війську. Батька в цей час в селі не було, він возив кіньми дерево на станції Бориничі, мати також була в іншій частині села. Під вечір я дочекався батька на окраїні села і все йому розповів. Він вислухав мене і вирішив їхати додому. В той же вечір його забрали більшовики, а ранком, під час допиту, побили до втрати свідомості. Розпитували і про фотографію, але батько сказав, що під час німецько-польської війни в 1939 році в селі квартирували польські вояки, і, мабуть, один з тих жовнірів залишив фотографію. Нічого не дізнавшись від батька, більшовики його відпустили. В подальшому все звелось до того, що солдат був п’яний і йому щось привиділось, бо це був непоодинокий випадок розгулу п’яних енкаведистів у селах, що часом закінчувалось навіть смертю невинних людей, як це сталось напередодні в родині Чорних».
Мабуть, в читача виникне запитання, що спонукало Григорія подарувати життя ворогу та поставити під удар своїх рідних. Відповідь може бути лише одна – Григорій пройшов два фронти, півтора року перебував у відділах УПА, бачив багато смертей, поранених і скалічених і, перш за все, він був лікарем. Він виховувався у побожній родині, як уже згадувалось, батьки бажали, щоби він став священиком і зцілював людські душі, та він став лікарем, бо був покликаний зцілювати їхні тіла, не забирати, а дарувати життя. Старожили з родини ще і сьогодні згадують, що Григорій завжди носив із собою маленький молитовник і в час постою чи перепочинку часто в молитві звертався до Бога. Згадуючи наведений вище випадок, в родині привели ще один красномовний епізод, що стався з Григорієм в селі Городище Королівське. На той час він переховувався в одинокої жінки, в якої була обладнана криївка. Йому приснився сон, який виявився віщим: сниться йому, що собаки тягнуть його з цієї криївки. Після баченого Григорій у той же день залишив криївку, і не даремно. Буквально через день-два стало відомо, що більшовики виявили цю криївку, але в ній нікого не було.
Стосовно згаданої санітарної криївки у сусіда Березюка Івана, то більш детально про неї розповів автору син господаря, Василь Березюк, житель м. Болехова Івано-Франківської області: «Мабуть, це був 1945 рік, коли до мого діда Григорія прийшов станичний ОУН села Сидор Іван, пс. «Корч», і домовився про будівництво у нашому дворі підпільної криївки. Їхня розмова, а в подальшому і будівництво, проводились в глибокій таємниці, про це було відомо дуже вузькому колу людей. Роботи велися декілька ночей, землю виносили на город, вхідний люк був розміщений у підсобному приміщенні – дровітні. Через отвір по драбині спускались у тунель, який вів до криївки. Сам тунель мав довжину до 5-ти метрів, висота його була на розмір зігнутої людини. Тунель проходив біля груші, що росла на сусідській межі, а сама криївка фактично знаходилась у сусідньому дворі Миколиних, це місце було пустирем. Про криївку сусіди не знали. Вона була розміром 3 на 2,5 метра, стіни і верх були укріплені дошками і брусом, по сторонах були опори. Під однією стінкою були нари – широкий тапчан на двох чоловік, також столик і лавка. Ця криївка послуговувалась як лічниця і прослужила багато років, до кінця збройного опору, але так і не була розсекречена».
У другій половині 1946 року керівництво проводу ОУН направляє «Ярка» на конспіративну квартиру у м. Львові. З рідних лише брат Пилип та його дружина Катерина знали про зв’язкову квартиру, куди можна було принести продукти для Григорія. Ось що розповіла бабуся Катерина своїм онукам Марії та Тарасу, які радо поділились її спогадами з автором: «У Львові я добре не орієнтувалась, бо не знала міста, але мені було відомо, що, приїхавши на залізничний вокзал, я повинна сісти на шостий трамвай і їхати до Підзамче, вийти на зупинці «Рогатка» (поворот на Промислову) та іти прямо (вул. Хмельницького), пройти біля продуктового базарчика, минути школу, після якої стояв двоповерховий будинок, на першому поверсі якого були розміщені магазини, а на другому – житлові квартири. Біля цього будинку я повинна була побачити старшу жінку з двома котами, яка сиділа біля під’їзду. На вікні другого поверху повинен стояти вазонок, тоді я мала право зайти і віддати передачу. Якщо вазонка не було у вікні, я повинна була непомітно пройти далі, навіть тоді, коли уже добре знала цю жінку».
Під час написання цієї статті автор мав непередбачувану зустріч із жителькою Новояворівська Яворівського району Львівської області п. Наталією Слішевич, з роду Костур. Її батько, Ярослав Ганкевич, працював в підпіллі ОУН – УПА на зв’язку з закордонною місією, часто бував в Миколаївсько-Ілівських лісах. Сам він походив з інтелігентного роду з Журавна, батько був директором школи, а дід – управляючим в графа Шептицького у Львові. Пані Наталя народилась в 1947 році у Львові в умовах підпілля, в родині Ганкевичів, у сім’ї Рожанських, які мали свій особняк за сквером, поряд з двоповерховим будинком, куди братова Катерина привозила продукти для Григорія. Вона зростала в цьому кварталі і добре пам’ятає старшу жінку з двома котами, яку поважало багато людей. Неподалік була кав’ярня, з якої щоденно жінці приносили каву. Пані Наталя не відкидає припущення, що її батько Ярослав, котрий незабаром легалізувався під прізвищем Смуток, був знайомий з Григорієм Сомиком, і, мабуть, не випадковість, що мати її народила в кварталі, в якому таємно проживав її родич Григорій. Як стверджують архівні документи, під кінець 1946 року для «Ярка» підпіллям ОУН було підготовлено необхідні документи, і він легалізувався під прізвищем Сивак. Одночасно йому підшукали місце роботи та проживання разом з дружиною та дітьми, це було село Бартатів Городоцького району, що за шістнадцять кілометрів від Львова. Переїхавши на нове місце проживання, Григорій влаштувався на роботу фельдшером, а дружина Олена йому допомагала. В селі Бартатові Григорій прожив більше трьох років і за цей короткий проміжок часу своєю увагою до людей та високою кваліфікацією здобув вагомий авторитет у місцевого населення та влади. Одночасно він не поривав зв’язку зі збройним підпіллям ОУН і при потребі надавав медичну допомогу. Про один з таких випадків, який ледь не коштував йому життя або тюремного ув’язнення, розповіла автору дружина племінника Григорія – Василя Сомика (уже покійного) – Ольга з Кам’яного: «Це сталося в Бартатові, де проживала сім’я Григорія Сивака. Одного вечора до Григорія прийшли підпільники і попросили піти до пораненого повстанця. Звичайно, Григорій не відмовив і близько двох днів перебував в криївці з пораненим. В цей період більшовики виявили криївку, під час пошуків провели підрив, внаслідок чого стався обвал, під яким загинув поранений партизан, а Григорія затримали живим. Під час слідства він дав показання, що його насильно забрали для надання допомоги пораненому. Про цю подію стало відомо громаді села, і наступного дня під сільською радою зібрались селяни й звернулись до сільського голови з проханням захистити їхнього лікаря. Прохання було підтримане головою колгоспу та секретарем парторганізації, які також з повагою ставились до Григорія. Це був один з рідкісних випадків, коли тогочасна каральна машина не проїхалась по долі сім’ї патріота. Після цього випадку Григорій вирішив переїхати на нове місце проживання, в сусідній Миколаївський район в село Поляна – там звільнилось місце фельдшера. Не вагаючись та подякувавши односельцям за порозуміння й підтримку, Григорій заради безпеки сім’ї перевіз рідних на нове місце проживання. Сім’я поселилась у невеликому сільському будинку на дві кімнати, одна з яких була обладнана на прийом хворих. Це, в якійсь мірі, створювало побутові незручності, особливо коли в вересні 1951 року в сім’ї народилась третя дитина – донька Марія. Але Григорій та Олена були щасливі, бо \ проживають разом з дітьми, тому Григорій сповна віддавався улюбленій справі, а кохана дружина у всьому його підтримувала. Так вони прожили в Поляні довгих дванадцять років. Протягом цього періоду сім’ю спіткало і декілька сумних подій. Так, в 1959 році прийшла звістка про смерть його старшого брата Пилипа. Постало питання, як бути? Адже в 1946 році, коли передчасно помер його брат Федір, Григорій прийшов лише уночі і помолився біля тіла покійного. А коли в 1950 році померла найдорожча для нього людина – мати Марія, він так і не зміг провести її в останню дорогу. І все ж таки Григорій вирішив бути на похороні брата; на щастя, серед присутніх не було підлих людей, все обійшлося.
Про знайомство з сім’єю Григорія Сивака в селі Поляна згадує сьогодні їхня невістка, уродженка Томашівщини – Анна Мороз, яка проживає в США: «В 1960 р. я була скерована на учительську роботу в село Поляна на Миколаївщині, там і познайомилась з сім’єю лікаря Григорія, так усі називали його в громаді. Його дочку Марію я навчала в молодших класах. Лікар Григорій Сивак був у великій пошані в людей. До нього, крім жителів Поляни і Кагуєва, які він обслуговував, звертались жителі ближніх і дальніх околиць, бо славився він не тільки як вправний лікар, але був і хорошим діагностом. Іноді біля його двору зупинялось кілька возів із хворими. Я потоваришувала з його сином Володимиром, ця дружба переросла в більше почуття, і ми побралися в 1963 році. Пам’ятаю, як в 1961 році у шкільному журналі я виправляла прізвище їхньої дочки Марії Сивак на Сомик».
При яких обставинах і з чиєю допомогою Григорію вдалось повернути своє справжнє прізвище, автору невідомо. Навіть у родинному колі це залишилось таємницею. Дочка Марія лише згадує слова покійної матері: «І у тодішніх совітських владних органах зустрічались добрі й порядні люди». Напевно, у випадку з Григорієм справдилось твердження: на добро відповіли добром.
В 1962 році Григорій Сомик з дружиною Оленою знову переїздить на нове місце проживання, ним стало село Добряни Миколаївського району. Там вони поселились в добротному будинку, мабуть збудованому ще німецькими колоністами, що був розташований біля церкви. В одній половині будинку знаходилась фельдшерська амбулаторія, в іншій поселилась сім’я Григорія. На той час старші діти виросли, Володимир одружився, а молодший Ярко навчався у торговельному інституті. По шляху батька пішла дочка Марія, яка після медичного училища вступила до медичного інституту і стала лікарем. Відомим у Ходорові лікарем-хірургом став і племінник Григорія – Василь, син брата Пилипа. Уже в той час Григорій Сомик час від часу приїздить до свого батьківського дому, в село Кам’яне, де проживали племінник Василь, син брата Пилипа, з дружиною Ольгою. Про одну з непередбачених, але приємних зустрічей, розповіла автору п. Ольга: «Це було в 60-х роках. Приїхав Григорій в гості на храмове свято Чесного Хреста 27 вересня, з’їхались рідні зі сусідніх сіл. Я запросила брата зі Станковець Василя Кохана, який повернувся з більшовицьких таборів. Він був арештований 2 лютого 1946 року в Станківцях під час взяття більшовиками партизанської криївки на садибі Медвецьких, по сільському називали «до Чорного». Тоді загинуло шість його побратимів. Коли брат Василь побачив Григорія, то відкликав мене набік і говорить: «Ольго, цей чоловік мені знайомий, це лікар. Коли я в 1945 році лежав поранений в однієї жінки в Чорному Острові, то він приходив і лікував мені поранену ногу». Ось така зустріч відбулась через багато років в нашому домі. І я собі подумала, мабуть, не один партизан, котрий залишився живий, згадує добрим словом свого повстанського лікаря, як мій брат Василь, котрий не знав ні його імені, ні прізвища».
Проживаючи в Добрянах, Григорій і далі продовжує займатись лікуванням людей. За сумлінну працю його було обрано депутатом до Миколаївської районної ради. Довгі роки він був донором, і цей факт також красномовно свідчить, що Григорій всього себе віддавав людям. Лікарська практика залишала мало вільного часу, але він і далі зберігав любов до рідної пісні, любить музику і навчає грі на музичних інструментах дочку Марію, підтримує тісні зв’язки зі своїми друзями: Шулінським, з ансамблю «Трембіта», Пацевком з Нового Роздолу.
У другій половині шістдесятих років Григорій Сомик переходить на роботу в Миколаївський районний відділ профілактичної дезінфекції, де працює завідувачем відділом. В 1973 році переїздить з дружиною на її батьківщину, де проживав її брат Василь. В місті Коломиї на Івано-Франківщині вони спільно придбали будинок. Вийшовши на заслужений відпочинок, Григорій не полишає активного громадського життя, та все пережите в молоді роки не проходить безслідно і лягає важким тягарем на схилі життя. Григорій захворів на цукровий діабет, хвороба почала швидко прогресувати. Через гангрену восени 1977 року йому ампутували ногу. 11 лютого 1978 року сім’ю спіткала ще одна родинна трагедія – загинув його старший син Володимир. Цей удар Григорій Сомик уже не переніс. 11 березня того ж року його не стало. До початку довгоочікуваних перетворень в українському суспільстві ще залишався добрий десяток років…
Зіновій ГОРІН, дослідник визвольних змагань.