Яким було дозвілля школярів і молоді у повоєнному Ходорові? Старше покоління ходорівчан, читаючи цю розповідь, пригадає свої улюблені заняття, розваги та ігри, а молодшому буде цікаво дізнатися, як колись проводили час їхні ровесники у добу без інтернету, смартфонів і навіть без телевізора.
(Спогади Богдана Юревича записала Христина Юревич-Дорожовець)
Футбол на “бубенках” і санки на “ксьондзовій горі”
У 1948-58 роки я був учнем ходорівської середньої школи №1. При нашій школі працювало багато спортивних секцій. Школярі постійно брали участь у спортивних змаганнях з легкої атлетики, бігу, естафети, стрільби, які проводилися на стадіоні цукрового заводу — тоді це був єдиний футбольний стадіон у місті. А вуличні футбольні команди мали свої “боїска”, що влаштовувалися на “бубенках” (підвищене сухе місце на пасовиську). Також молодь їздила на змагання в обласний центр, яким тоді був Дрогобич.
Змагання із зимових видів спорту, зокрема хокею, відбувалися на ставі. Пригадую, були навіть і обласні змагання. Ходорів мав свою хокейну команду, яка тренувалася також на ставі. На лижах і на санках ми з’їжджали з гори Стінки або ходили в місцину Гайки, де був добрий спуск. З Гайок можна було з’їхати аж до ріки. Санкувалися також і біля Загірочка або в самому Ходорові на священичій плебанії, де було дві гірки: вища, що збігала в долину з-під церкви, і нижча — з протилежної сторони. Це місце називалося “ксьондзова гора” — там були навіть трампліни, як і на Стінці. На священичій плебанії міг санкуватися хто хотів. Лижі й ковзани можна було купити в магазині “Культтовари” в Ходорові, але переважно їх приносив дітям святий Миколай.
Перші саморобні ковзани, на яких я возився, виглядали так: дощинка прив’язувалася до черевиків, а зісподу по всій довжині дощинки проходив грубий дріт, загнутий спереду і ззаду, щоб добре тримався. Потім з’явилися так звані “калямбуси” із закрученим передом, пізніше — “шпіцаки” і “ласточки”, які кріпилися до підошви черевиків “жабками”. На тих ковзанах можна було їздити по замерзлому снігу або й по втоптаних хідниках. Потім ввійшли у моду “панчени”, або “дутиші”. Вони були невисокі, з гострим лезом. Я мав ковзани-”канадки”. Вони були подібні до “дутишів”, тільки вищі, із зубчиками на закінченні леза, а на нижній частині леза був рівчик. “Канадки” використовувалися як бігові ковзани. В мене досі збереглися черевики від тих “канадок”. Леза я відірвав, натомість швець прикріпив обцаси і перетворив ковзани на ходове взуття спортивної форми.
Влітку фонтан, узимку — каток
Я з кількома моїми товаришами відвідував секцію авіамоделювання, а особливо мені подобалася шкільна радіорубка. Заняття у радіорубці проводив вчитель фізкультури Павло Антонович Аксененко. На великій перерві ми вмикали музику і начитували оголошення. Цей гурток відвідували і ті, хто цікавився електрикою. Пам’ятаю, як на травневі й жовтневі свята ми виставляли у вікнах верхнього поверху, що виходили на вулицю, світлове гасло відповідного змісту. У класі був облаштований барабан з пластинчастими контактами і по черзі засвічувалася кожна літера, а потім — весь текст.
Крім того, при школі був хор, а при Палаці піонерів — різноманітні гуртки, а також танцювальний колектив і оркестр. Всі гуртки були безкоштовні.
Настільний теніс ми ходили грати в цукровнянський парк, там також були обладнані волейбольний майданчик і більярд. На території парку знаходилися два павільйони: в одному були столи для пінг-понгу, в другому танцювали. Влітку найбільше ходорівчан збиралося біля великого цукровнянського фонтана, з якої постійно била вода. Там ми дітьми купалися, а на траві відпочивали. Взимку фонтан замерзав і замерзла вода утворювала різні химерні фігури. А вода навколо фонтану перетворювалася на каток, де можна було возитися на ковзанах.
Ще один міський фонтан був у парку, де зараз пам’ятник Тарасу Шевченку. У спекотні дні там також плюскалися діти.
Басейнів у Ходорові не було. Купалися і плавали на Водній станції або на Площі (територія біля річки Луг). Водна станція раніше називалася “Шльоза” (очевидно, від шлюзів, які відгороджували став від ріки) і була популярним місцем відпочинку ходорівчан, як це є і зараз. З триповерхових вишок на Водній стрибали у воду. Під час шкільного навчання ми навіть здавали там норматив з плавання — 50 метрів туди-назад. Восени на Водній, на стадіоні, влаштовували виставку досягнень сільського господарства. На ставі влітку плавали на човнах і каяках — їх можна було взяти напрокат. Крім того, на ставі проводили змагання з риболовлі, навіть узимку.
На танці, “до кіна” і в бібліотеку
На танці ми ходили в Будинок культури і до клубу цукровні. Танці відбувалися у суботу-неділю. У Будинку культури грали музиканти, які були за ним закріплені. Звичайно, за вхід треба було заплатити. В теплу пору року танці були на відкритому майданчику цукровні, поряд з фонтаном. Нагорі сидів оркестр і грав, а всі охочі танцювали.
І в Будинку культури, і в цукровнянському клубі показували фільми. Сеанси були кожного дня. Квиток “до кіна” коштував дрібні гроші.
Ходорівчани активно читали. До їхніх послуг була центральна бібліотека з читальним залом, де можна було посидіти з книжкою, повчитися (у студентські часи я конспектував там “джерела” — твори Маркса, Енгельса і Леніна) або погортати газети і журнали. Ця бібліотека і зараз працює в тому ж приміщенні. Ще одна бібліотека розташовувалася за Палацом піонерів. На цукровні теж була велика бібліотека.
Міський променад пролягав вулицями Міцкевича (тепер — Грушевського) і Шевченка. У будинку на розі Грушевського-Шевченка, над аптекою, був радіовузол — там у вихідні пускали музику, яка лунала з динаміка в парку. Коли помер Сталін, всіх мешканців Ходорова скликали туди слухати цю “трагічну” новину і трансляцію похорону.
Для неділі був окремий одяг, святковий, “на вихід”, як у нас кажуть. Одяг купували у місцевих магазинах або шили у кравців. Хто хотів мати кращий одяг, їздив на закупи до Львова. Серед хлопців дуже модними були білі парусинові штани. Я такі мав і вважався завидним кавалєром. Дітям все старалися купити обновки до свят. Заможніші чоловіки шили перед святами, переважно перед Великоднем, святкове убрання.
У порядних ходорівських родинах було заведено дбати про чистоту і гігієну. Більшість давали собі з цим раду в домашніх умовах, а хтось ходив і до лазні — як правило, у суботу. Лазня з парною була одна на все місто, якщо не рахувати заводських душових. Стояла вона перед рампою, де зараз є перехідний міст на вулиці Стрийській. Тоді моста не було, до лазні вела пряма дорога, власне теперішня Стрийська.
В Ходорові не було вуличної торгівлі, за винятком яток з морозивом. Морозиво робили на молокозаводі. Холодильників тоді ще не було, тому взимку рубали лід на ставі, викладали на заводі цілу піраміду з величезних брил льоду, пересипали тирсою і так до літа зберігали морозиво. Влітку морозиво зберігалося в бляшаних банках: вужчу банку наповнювали морозивом і вкладали її в ширш банку, а простір між їх стінками заповнювали льодом. Морозиво було на паличці, біле і “кольорове”, з вафлями.
Ще в Ходорові на центральних вулицях було кілька сифонів. Вони стояли по два: в одному — газована вода, в другому — сироп. Можна було випити просто газованої води за 1 копійку або води з сиропом за 3 копійки.
В суботу-неділю ми компанією сідали на ровери і їхали через ліс відразу за цукровнянським парком до Дністра. Взагалі багато ходорівчан їздили засмагати і купатися на Дністер, бо то недалеко від Ходорова. Нам подобалося ганяти на роверах наввипередки. Восени їздили роверами до лісу на ліщинові горіхи. Ровери мали далеко не всі хлопці й дівчата. Дехто мав самокати (“гуляйноги”) на двох кулькових підшипниках, які робили місцеві майстри-самоучки.
Вуличні ігри
На дозвіллі ми бавилися в різні ігри. Настільних ігор тоді ще не було, то ми надавали перевагу шашкам і шахам. В карти, ясна річ, також грали — особливо коли випасали корови на пасовиську. А дорослі, бувало, вдома грали в карти цілу ніч!
Не пригадую, щоби хтось із моїх друзів мав ракетки і м’ячик для великого тенісу. А от волан я у когось бачив, такий справжній, з пір’ям.
Дуже поширеною дитячою грою були “кічки”, або “цурки”. Ще грали в “городки”. Для цього використовувалися кльоцки з дерева у формі циліндрів. З тих циліндрів вибудовували різні фігури. Завданням гравця було з визначеної відстані влучити у фігуру битою і вибити її з поля гри. Гравець набирав бали відповідно до кількості збитих фігур.
А дорослі грали в місяці. Сідали на крісла, спинка до спинки, на одному кріслі жінка, на другому — чоловік. Ведучий стояв біля них і називав місяць, наприклад січень. Якщо вони обоє повернули голову в один бік, то мали поцілуватися.
Дівчата стрибали в скакалки: за ходом, а потім проти ходу, поки не збивалися. Грали в класики — биткою слугувало пуделочко з-під пасти до взуття або звичайний плаский камінець.
Найпопулярнішою хлоп’ячою грою був, звичайно, футбол. Щоправда, після війни зі шкіряними футбольними м’ячами було сутужно — їх заміняли шматяні.
Коли в неділю у церкві закінчувалася вечірня Служба Божа, на подвір’я плебанії виходив священик, виносив м’яч (справжній, шкіряний!), робив перший удар і передавав м’яч гравцям. Там, на плебанії, грали здебільшого хлопці, які були друзями священикового сина. Мені ті футбольні матчі на плебанії запам’яталися дуже добре. Я був найменшим, то мене пересаджували через паркан, щоб дістати м’яча, якщо він залітав на город. І спробував би я потолочити грядки! Між іншим, священик Трач був шанувальником футболу і проводив мене на деякі футбольні матчі.
Ось так проходили мої дитячі та юнацькі роки у славному місті Ходорові.
Христина Юревич-Дорожовець