«Тютюнник» – сотенний УПА
Продовжуючи спогади про початок підпільної діяльності своїх земляків, п. Михайлина додає: «Влітку 1943 року в наших теренах села Молодинче почав формуватись військовий відділ майбутньої української повстанської армії, частина моїх друзів добровільно вступила в його підрозділ і відійшли у Карпати, зокрема це були: Стегній Михайло (мій зверхник), Артим Йосафат, Григорій Олійник, Дуда Михайло, Гавзер Михайло». Про декого з них автору цієї публікації вдалось відшукати інформацію у спогадах вояків УПА та членів збройного підпілля ОУН.
При відсутності чіткого документального підтвердження подальшої долі уже згадуваного вище Йосафата Артима інтригуючим є те, що, за свідченнями очевидців, він був причетний до діяльності легендарного підрозділу УПА – сотні «Сіроманці», яка в потім стала куренем, і був одним з його командирів під псевдонімом «Тютюнник». Що ж нам відомо про партизанського зверхника «Тютюнника»?
Активіст братства УПА зі Зборівщини Броніслав Пташник складв список воїнів УПА, з якого довідуємось: «Штаб сотні «Сіроманці» очолював «Тютюнник», ходив з борідкою, доля невідома, прізвище та ім’я не встановлені».
У своїх спогадах автор книги «Сіроманці» (відділ особливого призначення») Допіра Богдан, псевдонім «Цяпка», неодноразово згадує в повстанських буднях, в розділах «Зимові бої 1943-44 рр.», «Пропагандивний рейд Бібреччиною, кінець 1944 р. – початок 1945 р.», «Волинський рейд сіроманців – 1945 р.» начальника штабу сотні, командира «Тютюнника».
Доповнюють пошуковий матеріал по встановленню особи «Тютюнника» спогади підпільниці ОУН Салій Марти – «Орисі», уродженці села Заліски Ходорівського району, в яких вона підтверджує зовнішність Йосафата Атрима з Черемхова та зазначає, що він був її нареченим, в кінці 1943 року відійшов у відділ УПА та воював на теренах Тернопільщини і Волині під псевдонімом «Тютюнник». В кінці зими 1946 року «Орисю» викликали на терени Тернопільщини для зустрічі з братом Петром – «Морозом», одним із керівників ОУН-УПА, де після дворічної розлуки зустріла свого нареченого «Тютюнника», сотенного УПА. В 1948 році «Орися» бачила Йосафата востаннє в селі Черемхові, по прибутті в яке в його тітки відбулись їхні заручини. В 1949 році «Орися» отримала трагічну звістку від референта СБ Рогатинської округи «Смереки» – Пацевка Євстаха , що в одному з боїв з більшовиками загинув її вірний товариш Артим Йосафат – «Тютюнник». Ця трагічна звістка так вразила Марту, що вона не змогла навіть розпитати, де і коли загинув її наречений.
Остання інформація, яку автору вдалось одержати в січні 2016 року, ще раз засвідчує, що повстанець «Тютюнник» із сотні «Сіроманці» – це наш герой Артим Йосафат. Повстанський документ гласить: «До авансу ВО «Лисоня» 20.08.1945 року. Пропозиції до призначення підстаршинських ступенів… «Тютюнник» – 1913 року народження, пройшов школу в українській поліції, випускник старшинської школи «Олені» із ступенем ст. вістун, освіта 4 класи. Член ОУН, добрий вояка та вишкільник, підприємливий та відвертий. Авансується до булавного».
Підпільники «Грім» та «Богун»
Із спогадів повстанця сотні «Сіроманці» Богдана Допіри – «Цяпки» ми довідуємось про деякі деталі з повстанського життя Григорія Олійника, псевдонім «Грім»: «Сотенний політвиховник «Грім» був невисокого зросту, блондин, людина ще молода, з лагідною вдачею, з досить повільним темпераментом. Виконував обов’язки політичного відділу сотні з весни 1945 року, після полеглого політвиховника «Гака».
Листок командного складу сотні «Сіроманці» полеглих в боях гласить: «Григорій Олійник – пс. «Грім», років під 30, член ОУН, родом з села Черемхів, освіта гімназійна. З весни 1945 року політвиховник сотні «Сіроманці». Загинув у криївці 19 лютого 1946 року в селі Носівці в районі Великих Голубічок на Тернопіллі».
Цікавими є спогади живого учасника визвольних змагань, воїна УПА Коваля Михайла, псевдонім «Чайка», 1925 р.н., уродженця села Бортники Жидачівського району, на сьогодні жителя с. Журавна, про повстанського командира «Богуна» – імовірно Михайла Дуду. «В 1942 році я вступив в ОУН, з початком збройної боротьби в 1943 році став добровольцем самооборонного відділу, провідником якого був «Вовк» (Михайло Сохан – авт.) із села Підлісок. В 1945 році, після бою з більшовиками біля Сугрова, де ми визволили людей від більшовицького заслання, «Вовк» повідомив, що командир «Гора» потребує поповнення. З відділу нас пішло троє на збірний пункт в село Жабокряки (Квітневе). А наступного дня нас супроводили на Золоту Поляну на Рогатинщині. Там стояло багато війська УПА, мене надали у відділ до командира «Богуна». Перед відходом із Золотої Поляни командир «Богун» сказав, щоби ми стали у три ряди до знимки, але я не пішов, остерігаючись негативних наслідків. Фотографом був Петро Запотович із Ходорова, який був родом з мого села Бортники та особисто знав мене. Вночі ми вирушили маршем та прибули на Миколаївщину, в Ілівські ліси з осідком в селах Воля Велика, Воля Мала, Ілів. Там ми проходили військовий вишкіл. Під командою «Богуна» я партизанив до 1946 року. Ранньою весною ми прибули в село Жабокряки, куди підійшло військо з Золотої Поляни. Нас усіх вишикували,виступив курінний командир УПА, який сказав: «Хто місцевий – розходіться по своїх теренах, як можна конспіруйтесь, а коли буде наказ – ми усі зійдемось знову, бо москалі роблять генеральну облаву. Тоді мої шляхи розійшлися з командиром «Богуном», я знову повернувся у боївку «Вовка».
Сотня «Сіроманці»
Значний інтерес для нас представляють спогади очевидців та документальні джерела, які висвітлюють безпосередню роль командира «Богуна» у формуванні сотні «Сіроманці» та керівництві її підрозділами. Так, у спогадах Петра Мельника – «Хмари» «В огні повстання» відображено початок створення легендарного відділу. На початку червня 1943 року «Хмара», перебуваючи на Бібреччині, одержав наказ від крайового командира УПА перебрати під свою команду озброєний відділ, який перебував у цій місцевості, і відійти з ним на Калущину. Далі подається, що 20 червня він віддав перший наказ, яким перебрав командування над відділом, чисельність якого складала 110 осіб, надав йому назву «Сіроманці» і призначив чотових та ройових командирів. Відтак відділ вирушив у Карпати і 28 червня біля сіл Старий Мізунь і Пшеничник встановив зв’язок із місцевою мережею ОУН. 30 червня відділ вирушив з Пшеничника і наступного дня близько 10-ї години зупинився на г. Люта, де перебував до 5 липня. Тут відділ знову було реорганізовано, поділено на чоти і призначено командирів (I чота – «Коц», II чота – «Яворський», III чота – «Ворон», бунчужний і заступник командира сотні – «Богун»).
У «Хроніці сотні «Сіроманці», опублікованій 2009 року у 12 томі нової серії «Літопису УПА», також подається перебіг тих подій.12 червня 1943 року на станції Бортники Ходорівського району (південна частина Бібрецького повіту, тепер Жидачівський район) почали збиратися добровольці з Бібреччини, Яворівщини і Рогатинщини для військового вишколу. Вони таборували в лісі біля сусіднього села Молодинче, а 20 червня 55 молодих чоловіків під проводом Осипа Барана вирушили в Карпати. 23 червня, в околиці села Рахиня на Долинщині, з групи організовано рої, які очолили «Косач», «Богун» і «Науменко». Попри деякі протиріччя в трактуванні перебігу тих чи інших подій незаперечним є те, що «Богун» був одним із бойових командирів сотні «Сіроманці».
Із спогадів Михайлини Стегній – «Галі» відомо, що в 1946 році Михайло Дуда – «Богун» зі своїми товаришами з Ходорівщини переходили терен між селами Борусів та Бориничі, де потрапили на більшовицьку засідку. «Богун» був поранений в ногу, його товариш почав надавати йому допомогу, та «Богун» відмовився, сказавши, щоби той його залишив і сам рятувався, бо в іншому випадку загинуть обоє. Коли товариш відійшов частину дороги, то почув позаду одинокий постріл. Він зрозумів, що з «Богуном» сталось непоправиме. Через деякий час батьків було сповіщено про смерть сина та місце його загибелі. Як наближались Великодні свята, батько «Богуна» зібрався і поїхав у те село. На цвинтарі під час відправи за покійних до нього підійшла жінка, яка запитала, чи він батько Михайла Дуди з Черемхова, бо був дуже схожий на свого сина. Він відповів: «Так». «Тоді ідіть за мною, – сказала вона. – Де я зупинюсь і буду прибирати, там могила вашого сина».
Підпільна лічниця у Новосільському лісі
Та повернемось до подальших спогадів п. Михайлини: «Після відходу Михайла Стегнія – «Лиса» в Карпати в 1943 році моїм зверхником став Артим Степан із Новосільців. Він був надзвичайно виважений та справедливий керівник. За цей період у нас значно побільшало роботи: це був кінець 1943 – початок 1944 року, в той період почали формуватись кущові відділи самооборони та відділи УПА. Один з тих відділів перебував у нашому селі в Сокирки Михайла, в котрого були просторі господарські споруди. Очолював відділ повстанець «Вовк» (Сохан Михайло з Підлісок – авт.), в його складі було більше тридцяти чоловік. Зокрема з Бортник повстанець «Бокс» – Рудий Степан і, як стало відомо з часопису, Коваль Михайло – «Чайка», уродженець с. Бортники, живий учасник визвольних змагань, воїн УПА, на сьогодні житель Журавна. Вдень хлопці перебували в садибі, а вночі виконували свої завдання. Про їх перебування ніхто з людей села не знав. Мій зверхник Артим Степан доручив мені та Грабницькій Теклі, псевдо «Серце», готувати для них їжу. Вояки були з навколишніх сіл: Молодинча, Новосільців, Бортник, Підлісок та ін. Один з тих вояків приїздив до нас на відкриття криївки-лічниці в дев’яностих роках. Я його впізнала по акценту мови, який запам’ятала з 1944 року, а він тоді був такий молодий. Цей боєць багато розповідав про Грабницького Ярослава, псевдо «Мороз», чотового з відділу «Полтавці», з яким воював на теренах Тернопільщини.
Напередодні підходу більшовицько-німецького фронту наше підпілля вело останні приготування до приходу більшовиків: влітку 1944 року були організовані медичні курси медсестер, які проводились в селі Підліски. Навчання проходили дівчата-підпільниці з усього куща, до якого входили села: Бортники, Молодинче, Черемхів, Підліски, Новосільці, Вербіж, Сугрів, Вовчатичі, Загірочко, Добрівляни, Букавина, Демидів та м. Ходорів. З кожного села було по одній-дві дівчини. З Бортник, пам’ятаю, були Дубики Марія та Ольга, в них була зв’язкова квартира. Курси проводили два лікарі-євреї, один уже був літній чоловік, другий – молодий. Навчали вони нас дуже старанно, бажаючи передати якнайбільше знань і навиків, пояснювали просто і зрозуміло, кожна з нас вела свій конспект. Іспити здавали, коли вже пройшов фронт. А восени в Бортниках було організовано треті медичні курси, там теж були дівчата з усього куща, але було і багато нових. Проводила курси підпільниця медик на псевдо «Заграва» (Ілечко Галина – авт.), вона викладала гарно і доступно. Мені було значно легше, бо пройшла попередні курси. З осені 1944 р. почастішали бойові дії відділів УПА та самооборонних кущів проти більшовицьких військ та облавних військ НКВД, які блокували терени діяльності підпільників. При цьому появились вбиті та поранені наші воїни. Зимою 1945 року було поранено повстанця Дуньку Михайла, що родом з Новосільців, лікувався він в сім’ї Подвадцятника Михайла у Черемхові. Перед провідниками постало питання: де і як лікувати поранених? Тому виник задум побудувати підпільної лічниці. В цей час кущовим провідником був повстанець з Вовчатич на псевдо «Рогач», його двоюрідний брат теж був у партизанах, на псевдо «Сливка». Мабуть, рішення про побудову було прийнято керівниками районного проводу ОУН, бо в короткому часі (в березні 1945 року) було вибрано місце в Новосільському лісі, підвезено дерев’яні чотиригранні бруси довжиною по 4 м, і побудову лічниці завершили за одну ніч. Копали криївку самі партизани, троє пар коней вивозили землю до так званої Рогачки, де чекали селяни – власники підвод, це був мій брат Степан Стегній, 1927 р.н., Микола Юрчак та Іван Луців, які забирали завантажені підводи, вивозили землю та маскували місце. Приміщення лічниці було квадратної форми, чотири на чотири метри, висотою два метри. Із бруса було щільно викладено підлогу, бічні стіни та перекриття. Вхідний люк був квадратної форми, в ньому була розміщена ялинка. Із входу сходинами спускались у приміщення. Передбачили і резервний вихід, який був віддалений на 10-15 м вглиб лісу. В лічниці знаходилось чотири ліжка, між якими стояли дві тумбочки, в ногах ліжок – стіл. Попри одну із стін – лавка. Зверху на перекриття було насипано півтора-двометровий шар землі та посаджено кущі лісового горіха, молоденькі ялинки. Територію засипали сухим листям дерев. За лічницею закріпили мене та мою подругу Стегній Анну. Нашим першим пацієнтом став уже згадуваний повстанець Дунька Михайло, якого перевезли від Подвадцятника, а мав він поранення правої ключиці. Незабаром лічниця поповнилась новими пораненими – Калинцем Іваном з Молодинча, що мав поранення суглоба правої руки, Андрусівим Іваном, псевдо «Соловій», з Ходорова з пораненням ноги в нижній суглоб, повстанцем із села Букавина (прізвища не пригадую) з пораненням коліна. Ми, як могли, так допомагали пораненим, але нам дуже бракувало медикаментів, не було обезболюючих, температуро-понижуючих ліків, а лише проводились перев’язки та промивка ран марганцівкою й обробка спиртом. Це ми з подругою Анною проводили почергово, через день. Бинти теж готували самі із лляного тонкого полотна, яке розрізали на стрічки. З часом і марганцівка почала закінчуватись, та своєчасно її передав мій товариш Грабницький Ярослав, псевдо «Мороз», який воював у військовій окрузі «Лисоня» на Тернопільщині у відділі «Полтавці» куреня «Сіроманці». В 1944 році літом він отримав кульове поранення стегна, лікувався в польовій криївці-лічниці. Мабуть, з медикаментами в них було набагато краще, бо через свого товариша, який направлявся в наші терени, Ярослав передав пакет марганцівки. А було це так. Одного вечора я направилась в село. Ідучи вуличкою, бачу, назустріч мені йде чоловік. Я зупинилась. Як він підійшов ближче – пізнала в ньому свого знайомого з Молодинча, вояку УПА Олійника Михайла. Він поздоровався і говорить: «Іду я дорогою та й думаю, де тебе зустріну, а ми зустрілись на такій вузькій вуличці». І продовжує: «Ти знаєш такого «Мороза»?. Я відповіла, що знаю. «Тоді тобі вітання від нього і цей подарунок». Я була дуже рада і щиро подякувала йому за пройдену далеку дорогу, за ліки, так потрібні нашим пораненим».
З повстанських документів довідуємось, що 27 лютого 1946 року, по зраді зв’язкового «Амора», в селі Мала Березовиця Збаразького району Тернопільської області Олійник Михайло, псевдо «Буря», старший стрілець сотні «Сіроманці» разом із чотовим Базарком Григорієм, псевдо «Сокирко», уродженцем с. Сугрова, були схоплені енкаведистами. Під час супроводу Олійник Михайло втік із рук чекістів у Глобічку. Із розповіді Михайлини Стегній дізнаємось, що в 1948 році в одному з парків Львова Михайла Олійника бачив його односельчанин з Новосільців Костишин. Далі, у 1950 році Михайлина Стегній, перебуваючи у львівській лікарні по вул. Кульпарківській, розговорилась у їдальні з чоловіком, мабуть, працівником цього закладу, який у розмові цікавився її односельчанами з Черемхова та з сусідніх сіл. Співрозмовник вів бесіду, не повертаючись обличчям до Михайлини, але акцент його мови дуже нагадував колишнього знайомого Олійника Михайла з Новосельців. Подальша його доля невідома. А Базарко Григорій був ув’язнений, після звільнення проживав на Одещині, де і помер в 1979 році.
«Пам’ятаю, на передодні Великодніх свят, а це був квітень 1945 року, ідучи польовою дорогою на чергову перев’язку до лічниці, – продовжує розповідь п. Михайлина, – побачила багатьох військових, що проходили туди-сюди під лісом та біля садиби Михайлишина Олекси, що проживав під лісом. Я на хвильку задумалась, що робити, це, мабуть, більшовики. Якщо поверну назад – виникне підозра, тому вирішила іти. Якщо зупинять, скажу, що направляюсь до своєї подруги Михайлишин Ольги, але при цьому пакунок з їжею тримаю при собі. Пройшовши ще декілька десятків метрів, побачила, що хтось махає мені від лісу та кличе: «Ходи, ходи, не бійся, це свої». Я впізнала, це був Артим Степан. Коли підійшла до садиби Михайлишина, то крім Артима побачила в колі військових Стегнія Івана, псевдо «Шраменко», якого не бачила з весни 1944 року, коли він відійшов у відділ. Він підійшов до мене, привітався, а дізнавшись, що я поспішаю до лічниці, побажав подивитись на її облаштування. Продовживши просування лісом, ми зустріли знайомих повстанців: Калинця з Молодинча та «Щуку» з Бортник. Після кількох слів спільної розмови з нами, «Щука» говорить до мене: «Михайлино, щось хочу тобі сказати. Вчора біля села Чорний Острів наш відділ звів бій з облавними військами НКВД, в якому загинуло дванадцять наших хлопців-упістів. Між ними наш близький товариш Стегній Михайло, псевдо «Лис», та з Новосільців Костишин Михайло». Ця звістка мене дуже засмутила, бо Михайло Стегній був не тільки добрим моїм товаришем з дитинства та першим організаційним зверхником, але і дальнім родичем».
Михайло Стегній, псевдо «Лис», зростав ву незаможній селянській родині Григорія та Стефанії Стегніїв. Крім Михайла, в сім’ї були брат Іван та сестри Ольга й Стефанія. Після закінчення початкової школи Михайло допомагав батькам у господарстві. Брав активну участь в роботі гуртків читальні «Просвіта». У період відновлення Української державності брав активну участь в багатьох патріотичних заходах, належав до організації «Січ» ім. Ольги Басараб. У час німецької окупації був залучений в члени ОУН, а з початком збройної боротьби з німецькими та більшовицькими окупантами був призначений керівником кущової ланки ОУН. При формуванні збройних загонів самооборони та відділів УПА в числі перших відходить у Карпати. Після вишколу направляється в Золоту Поляну на Тернопільщину, де воює в одному з відділів ВО «Лисоня». В 1945 році, на Різдвяні свята повертається на рідні терени. Імовірно, був призначений на роботу в тодішній Новострілищанський район. 18 квітня 1945 року, перебуваючи біля с. Чорний Острів, потрапляє в більшовицьку облаву, під час якої загинув у числі 12-ти повстанців з підвідділу ройового «Сергія» – Мрука Івана, що належав до кущового відділу самооборони провідника «Щуки».
«Коли ми зайшли до приміщення лічниці, то побачили, що стан Михайла Дуньки досить неважний. В нього закровоточила рана, плече і ліжко були в крові. Стегній Іван оглянув рану, дав мені фахову пораду, як зупинити кровотечу та правильно накласти пов’язку. Під час перев’язки поранений Михайло запитав мене: «Михайлино, я буду жити?». Я заспокоїла його, відповівши: «Ще разом погуляємо на твоєму весіллі». На наступний день після перев’язки наїхала велика облава військ НКВД з Івано-Франківської області, під час якої було арештовано Михайлишина Олексу, що проживав під лісом, та Сокирку Ярослава, яких забрали до Букачева. Іти до лічниці було дуже ризиковано, бо невідомо що розповів під час допиту затриманий Олекса Михайлишин, який був посвячений у багато справ підпільників.
(Далі буде).
Зіновій ГОРІН, дослідник визвольних змагань.