…То був гарний благочинний вечір у Ташкенті для австрійських військовополонених. Але Антін мало що пам’ятав з тої хвилі, як його погляд затримався на одній хористці, більш ніж звичайній зовні, яка, проте, притягувала якоюсь невидимою силою. Після концерту їх з Марією познайомили. Домовилися про зустріч. Потім ще одну, і ще…

Такого майже не буває. Вона – донька професора Олексія Грекова, який присвятив себе боротьбі з інфекційними хворобами у Середній Азії, засновника Узбецького інституту епідеміології  і мікробіології, внучка предводителя дворянства, діловода 12-го Донського козачого полку. Він – простий хлопець з великої галицької родини. Вона – випускниця Ташкентської жіночої гімназії. Він – з чотирикласною освітою містечкової  школи. Вона – росіянка, він – українець.

Можна тільки гадати, що робилося в душі Олексія Грекова, коли Антін Юревич прийшов просити Марусиної руки. Проте не відмовив цьому симпатичному і культурному, хоча й безмаєтному юнакові. Чи під впливом розбитого кохання до першої дружини, яка йому зрадила, чи з любові до єдиної доньки від цього шлюбу.

Пані Юревичева ступила господинею на клаптик землі у селі Вовчатичах Ходорівської округи на Львівщині, успадкований після батька, який помер незадовго до приїзду Антона. Коли побудувалися, увійшли до хати, не маючи майже ніяких меблів крім саморобного ліжка, стола і двох-трьох лавок. Марія нелегко призвичаїлася до тутешніх умов. Судячи з листування, це тривало до кінця її днів. Так само, як і постійна потреба бути в роботі – навіть краще супільній, аніж громадській, щоб не зав’язати собі життя через тяжку тугу за втраченим. А втратила вона багато: аристократичне оточення, блискучих ерудованих кавалерів, світські заняття і розваги, врешті – родину.

Від природи діяльна, рятувалася працею. В цьому була невситна.

Особистого життя з Антоном вони, правду сказати, і не мали. Він або шукав бодай якогось заробітку, або сидів у в’язниці за надмірно активну діяльність на суспільній ниві. Тільки ця нива не годувала Юревичів, хоч вони віддавали себе їй до решти.

У 1926 році село Вовчатичі заклало кооперативу “Визволення”, щоб вирвати місцеве населення з влади євреїв, котрі наживалися його коштом. Кооперативний магазин засновувався на паях учасників, тому треба було проводити складну роботу серед людей, агітуючи за кооперативну справу. Тут Антонові – одному з натхненників цієї ідеї – придалися “дипломатичні здібності його язика”, як жартувала Марія. А взагалі, він був блискучим промовцем.

Невдовзі Юревичі створили при кооперативі аматорський гурток з молоді села, і вже на Йордан 1927 року показали першу виставу “Борці за мрії”. Після того, 25 лютого, повітова газета “Новий час” писала: “Вистава відійшла добре. Саля була повна по береги так, що навіть забракло білетів на вступ. Чистого доходу зібрано 140 злотих”.  Ще за кілька місяців у Вовчатичах відкрито читальню “Просвіти”. Сюди записалося 72 члени, переважно з молодих.

Відтоді Юревичі втратили сон і спокій. З 5-ої ранку аж до вечора – робота в кооперативі, на початках погодилися працювати безплатно. Потім, допізна – читальня або “любительський” гурток. Оскільки в селі не знайшлося жодної людини, котра стояла б інтелектуально хоч трохи вище від звичайних селян, всі обов’язки лягали на плечі Марії і Антона.

Вони були і наставниками, і виконавцями водночас. Антін виголошував закличні промови на громадських сходах, Марія читала старим і малим лекції. Засмучувалася, що змушена розповідати  їм речі, які сама знала ще підлітком, що народ, який має більше право знати рідну літературу, ніж вона, зовсім з нею не знайомий. Терпляче декламувала “Енеїду” Котляревського і пояснювала значення “Кобзаря”.

У гімназії Марію не вчили професійного театрального мистецтва, але її акторські дані були вражаючі. Головні ролі в аматорських виставах без претензій віддавали Юревичам. Щоб звільнити вовчатицьких жінок від догляду за дітьми улітку, Маруся організувала дитячий садок. Була постійною вихователькою, складала для малечі пісеньки, вчила їх ввічливості й гарних звичок. Брала в садок і замазур “з-а паркана”, з найстаршими проводила репетиції, щоби поставити невеличкі п’єски. У жнива тимчасово була і касиром, і секретарем, і бібліотекарем у читальні. Відвідувала курси режисерства і бібліотекарства, які провадив у Ходорові досвідчений інженер зі Львова. Писала статті в місцеву газету про читальню і кооперативу, готувала сценарії до свят.Започаткувала курси крою і шиття, курс для неписьменних, виступала з рефератами на різні теми.

Певний час працювала агентом Львівського страхового товариства “Дністер”. З 1936 року належала до керівного складу “Союзу українок”, була затверджена однією із завідувачок дитячими садками Ходорівської округи.

Уже після 1939 року працювала вчителькою російської мови у Ходорівській середній школі. Тоді ж її, росіянку, звинуватили в українському націоналізмі! Ціле життя крутилася, як колесо в млині. А пізніми вечорами сідала за листи. Писала родині: “Знаєте, що оптимісткою я ніколи не була, темних сторін бачу більше, ніж світлих. Навіть робота в читальні завдає мені немало образ, засмучень і розчарувань, що, однак, не зупиняє мене в подальшій праці, тільки дає науку на майбутнє. Не думайте, що я вже опущу зовсім руки і кину все. Скажу відверто – не можу. Я так зжилася з цим краєм і народом, що тепер, якщо б і була нагода, то не змогла б покинути назавжди. Відчуваю, що зобов’язана віддати для нього всі сили”.

Поза всім була жінкою. Дарма, що маловродливою, адже ж не це привабило до неї Антона, а пізніше і всіх, кому пощастило її знати. При постійній скруті не могла мати улюбленого одягу, прикрас чи хоч страв. Речі, у яких приїхала, швидко зносилися, а нові – у польських та єврейських крамницях – коштували задорого. Доходило до того, що на п’ятому році життя у Вовчатичах дозволила собі справити тільки дві сукні: одну до будного дня, а одну – “на вихід”. Узимку перемерзала, бо завжди бракло грошей на добротний одяг. Якийсь час не мала взуття крім мештів, які берегла до свята, бо й ті вже починали рватися, а направити не було за що, тому довго ходила боса. Під час весняної відлиги пропускала репетиції  “любительських вистав” у Народному Домі, бо не було у що взутися, аби туди дійти.

Через хронічний брак грошей Марія була змушена продати майже всі коштовності з Росії. Собі залишила всього кілька речей, може, не так цінних, але особливо дорогих серцю. Серед них – невеликий срібний футляр з ініціалами М.Г. – пам’ятка гімназіальних років. Ця річ перейшла у спадок Марусиній доньці, так само як і гральні карти з Петебурга, датовані 1914 роком. Ті карти – справжній витвір мистецтва. Всі вони поділені на 4 частини, і в кожному квадраті вміщений інакший кольоровий малюнок. Карти потрібно обертати і приставляти одна до одної так, щоб вийшла композиційно цілісна картинка. Перший рисунок, що вдасться скласти, – твоя доля. А конкретну відповідь можна прочитати у книжці-додатку, адже все зображене на картах – це символи, які вкупі щось означають. Крім того, ілюстрації доповнені старовинними російськими прислів’ями, зовсім не вживаними у сучасній мові.

Харчувалися вони вкрай погано. В одному з листів Марія пише, що місцевий лікар Білинський, дуже прихильний до Юревичів, передавав Антонові у в’язницю набагато кращі обіди, ніж той їв удома. Харчові ж посилки з Ташкента обкладалися величезними податками, а це було зовсім невигідно. Єдине, що Маруся просила прислати їй з  їжі, то ласощі: сушені груші, сливи, вишні, урюк, ольчу, кишмиш, ізюм.

Дуже вподобала собі галицьку вишивку. Мала строї власної роботи, у які вдягалася з кожної святкової нагоди. Вишивала для помешкання і церкви, Народного Дому і читальні. Найбільше любила малювати: на полотні, на папері, на склі, на дереві. Випадкового заробітку сезонного робітника вистачало тільки на продукти впродовж місяця. А часто і того не було. І тоді єдиною підмогою залишалися картини, які Маруся малювала на замовлення, здебільшого до релігійних свят. Родичі й добрі люди діставали її чудові портрети, натюрморти, пейзажі у дарунок. Та все ж найгарнішим презентом з Марусиних рук були узбецькі листівки, скопійовані на біле фарфорове скло і вставлені у рамки зі стрічок з бантиками по кутах. А для дітей – саморобні прикраси на різдвяну ялинку з кольорового цигаркового, гофрованого паперу, вирізані фігурки, картонажі, прапорці.

Сама ж Марія рідко отримувала від когось подарунки. Але як вона тішилася гарненькою шкіряною торбинкою, куди були вкладені батистовий носовичок, флакончик парфумів і привітальна листівка, що їх одного разу подарували іменинниці члени аматорського гуртка. Натомість її віддяка була стократ більша.

Марію Юревич  пам’ятають як глибоко віруючу людину. Знала Святе Письмо, суворо дотримувалася постів, гідно справляла релігійні свята, ходила до церкви, але швидше з чемності й поваги до односельчан, бо так і не сприйняла греко-католицьких обрядів, весь час тужила за православними відправами й співами, що нагадували  їй про “своє”. Проте, коли польська влада погрожувала закрити місцеву церкву, Марія скаржилася батькові: “У нас тепер насувається нове лихо: хочуть закрити нам церкву. Для нас це був би великий удар”.

Марія була змолоду ерудована. Перечитала гори літератури, вільно цитувала Тургенєва і Толстого, взагалі багато знала напам’ять, досконало володіла французькою та німецькою мовами, трохи вміла по-польськи. Українську опанувала дуже швидко.

Валізку з книжками, які Марія везла в Україну, конфіскували на кордоні. Дістати щось путнє у віддаленій галицькій провінції вартувало значних труднощів. Головним чтивом тут були львівські часописи, зрідка – якийсь альманах чи збірник. До певної міри Марію виручали бібліотеки найзаможніших міщан, у яких траплялися і російські твори. Деяке полегшення настало після заснування Читальні, для якої Юревичі поспіль замовляли просвітницьку літературу зі Львова.

Охоча до самоосвіти, Марія завела собі дві книжечки для народних пісень, віршів, літературних цитат, мудрих висловлювань, які припали  їй до смаку. Одна з них збереглася, інша, присвячена доньці, пропала при переховуванні. Зі 17 років Марія вела щоденник. За філософічністю міркувань він не поступається знаменитому “Щоденнику” Марії Башкирцевої, української малярки і письменниці, яка дитинство і молодість провела у Франції, де й упокоїлася після невиліковної недуги.

Марія з Антоном довго не мали дітей. Взяли, щоправда, на виховання дівчинку старшої Антонової овдовілої  сестри, але та, досягнувши 15-літнього віку, влаштувалася фабричницею і пішла від них. І тільки після одинадцяти років спільного життя у Юревичів народилася донечка – Ліда. Була тиха, аж надто сумирна дитина, довго трималася маминої спідниці, бо виростала у Народному Домі й читальні між дорослими. Антон пропадав за малою, особливо перебуваючи в ув’язненні. Марія ж – сама позбавлена материнської ласки – берегла своє крихітне створіння, як найбільший скарб, а у листах “додому” називала Ліду єдиним світлим, радісним промінчиком у її печальному існуванні.

Страшно робити якісь припущення, але, видається, що всю правду про це безрадісне Марусине життя знали тільки її рідні, котрим вона писала усі двадцять років. Свідома того, що в цих листах – доля трагічної жінки, не додаю до її слів нічого свого. Нехай це буде

 

КОРОТКА ДРАМА У ЛИСТАХ 

«Якою була наша дорога сюди, особливо з Києва, краще не згадувати. Тут на нас чекали невеселі новини. Батька Антон уже не застав живим. Прийняли, здається, з радістю, зі сльозами на очах, а в душі затамувати образу. Ще б пак, адже приїхав ще один спадкоємець на батькове добро».

«Нам ще не так зле, прийде час – буде краще. Адже ми тільки починаємо життя, початок завжди важкий. А якщо я і скаржуся часом, то вибачте мені цю слабість: знаєте, ніколи я не була особливо терплячою на страждання і нестатки, силою волі не можу похвалитися. Ще тяжче було нам у перший рік по приїзді, та пережили ж якось. Переживемо і тепер. Наплювати!»

«Признатися, і у сні мені не снилося, що я коли-небудь буду в таких життєвих перипетіях, що буду дружиною безробітного і відчую всю необхідність рахуватися з кожним сірником, з кожним куском, не тому, що цього не можна дістати, а тому, що нема за що дістати».

«Ну та не завжди ж так буде, коли-небудь та й стане краще; боюся тільки, що “поки сонце зійде, роса очі виїсть”. А взагалі, як знаєте, я страшна песимістка, і тутешнє життя ще більше поглибило це в мені».

«Здавалося мені спочату, що я й місяця такого становища не витримаю… Але людина – це штука, з дуже твердого матеріалу зроблена, а жінка, за загальним висловлюванням – “слабке створіння”, витримає іноді більше, ніж чоловік. Недавно я читала одну польську книгу, і мені трапилися в ній фрази: “З усіх істот найвитривалішою є людина, але з людей найвитривалішою є баба”, “Хрону не перетреш – баби не пеперпреш”. Смішно, але правильно».

«Дивне створіння – людина. Чіпляється за це нещасне життя і руками і ногами, хоч би воно нічого не було варте».

«Мені так ніби бракує чогось головного, важливого, що було двигуном мого життя. Живу з дня в день нікому не потрібна і ні для кого не корисна».

«Можливо, я більше всього й винувата в загальному неладі? Може, я повинна б мати в душі більше сердечності й охоти до душевного життя, щоби перелити їх і в інших. А може, і це бажання залишити по собі слід надто егоїстичне? Може, такі думки тільки шкодять спільній справі? Може, я занадто високо ціную себе, а мало інших?»

«Я, наприклад, тут поживши, дуже змінилася у своїх поглядах, так, що якби мені хто сторонній напророчив такі зміни років чотири тому, не повірила б ні за що. Але мене ніхто не змушував і не переконував думати так, а не інакше: життя, обставини переробили».

«Мені ні для кого жити. Дітей не маю, свого приватного життя, свого куточка в душі, для якого мені хотілося б жити, в мене нема. Нехай же по мені хоч маленький, хоч крихітний слід залишиться в душі тих людей, між якими я живу».

«Мені здається, що я тепер уже нікого не люблю і не шкодую. У мені накопичилося стільки гіркоти, що, висловлюючись словами Антона, якби хтось напився моєї крові, то отруївся б нею».

«Нам у наших “позасуспільних” стосунках (на які, на щастя, у нас тепер залишається дуже мало часу) також дуже не вистачає миру душевного і сердечності. “Закордонне життя” багато навчило мене, але й сильно очерствило душу. Пам’ятаєте, як я любила дітей? А тепер терпіти їх не можу, не зношу дитячого плачу, капризів, пустощів, не дозволю дитині торкнутися якоїсь моєї речі; а рада безмірно, що в мене нема дітей. Одне тільки щастя для мене, що я мало вдома сиджу. Знаю, що висварите мене за таку черствість і егоїзм, та що ж робити? Серця не переробиш, життя мене тут також не пестило, нізвідки було душевної м’якості набратися».

«Антон став останнім часом нестерпний, злий і дратівливий. Раніше ставав мені до помочі, а тепер якось охолов до всього, що не стосується тільки його самого. Ніколи не скаже мені правди. Я не знаю ніколи його справ, не знаю, скільки ми маємо боргів (він приховує це від мене), можу очікувати зовсім непередбачених неприємностей, у які він мене вплутує без усякого відома з мого боку».

«Мене життя зламало, зробило жорстокою, моя душа згрубіла, потемніла…»

«В той день у Антонового брата були на обіді двоє офіцерів. Пили горілку за обідом, і я також стала пити з ними і курити до повного безпам’ятства. Розповідали мені потім, що я страшно плакала, що мені було погано. А отямилася я вже через кілька годин у ліжку, куди мене вклав Антон. Два дні я весь час плакала».

«Вибачте, моя дорога (до мачухи – ред.), що я така відверта, що мій лист дихає такою печаллю. З ким же я поділюся своїю душею, як не з Вами? В мене більше нікого нема. Дитинка моя ще мала, а Антон вічно зайнятий, вічно перемучений тою роботою, ніколи в нього нема часу для мене. І всі довкола чужі, далекі. А життя таке важке, невеселе».

«Чи побачимось коли-небудь – Бог знає. Може, воно і на краще, тому що я так змінилася до гіршого, що мені соромно і на очі вам показатися. Від вашої “доброї, палкої серцем” Марусі й сліду не зосталося. Залишилась тільки понура, дратівлива, ненавидяча цілий світ, втомлена життям і злиднями, постаріла, опущена жінка, котру навряд чи можна й любити. Ось що зробило з мене життя. А були гарячі пориви, а була любов до людей, а було прагнення робити добро, самій горіти й інших запалювати. Та все минуло, все життя з’їло».

***

Коли Лідочка, уже давно сирота, досягла повноліття, мачуха Марії, Олена Миколаївна, яку та дуже поважала, переслала внучці всі листи її матері зі словами: “Вони потрібні тобі й твоєму народові”.

Справді, якщо скласти докупи всі листи Марусі, написані колоритною російською мовою, то вийде ціла історія Вовчатицької Просвіти, широка панорама політичного, культурного і релігійного життя в Галичині, крім того, цікаві етнографічні замальовки, збірка фольклору і української поезії. А загалом – біографія жінки, яка була прив’язана до всього цього міцною пуповиною долі.

Марія з Антоном двічі подавали клопотання про переїзд у Росію. Перший раз їм відмовила польська влада, вдруге – радянська. Марія померла у 1942-му схорованою 47-річною жінкою. У вересні 1944 року було заарештовано Антона, а невдовзі його вивезли в місто Маріїнське Кемеровської області. Він помер у січні 1949 року в таборі.

Христина Юревич-Дорожовець