Після 60- днів перебування у зоні антитерористичної операції у Луганській області повернувся на ротацію ходорівчанин лікар-стоматолог за фахом Тарас Іванович Данилів. Правда, за останні півроку він освоїв зовсім іншу професію – захисника Вітчизни. Активний учасник Революції Гідності не міг спокійно спостерігати за агресією  північного сусіда. Маючи за плечима досвід служби у лавах Радянської армії, у вересні минулого року добровольцем пішов відстоювати українську державність. У військкоматі йому запропонували два варіанти: територіальний батальйон або військова частина – обрав 44-у окрему артилерійську бригаду, що базується у Тернополі. У його бригаді служить також ходорівчанин Володимир Воробець, правда, в іншому підрозділі, тож зустрічатися доводиться не часто.

Вже півроку Тарас Данилів – лікар на передовій, один із шістнадцяти медиків 44-ої окремої артилерійської бригади. Він надає першу медичну допомогу пораненим (осколкові , кульові поранення), відправляє у госпіталі. Географія участі у боях досить широка. В основному це сектор С  – Горлівка, Дебальцево  – по 10 днів, останні два місяці – Щастя. На його долю випали і нічні виїзди, і супровід важкопоранених, охорона та захист блокпостів. Т.Данилів не вихваляється своїм героїзмом: «Там просто воюєш – виконуєш свій обов’язок», – хоч визнає, що не раз доводилось бути під шквальним вогнем противника, витягувати з поля бою важкопоранених товаришів.

Пройшовши пекло війни, Т.Данилів досить скупо розповідає про важкі бої, у яких неодноразово піддавались обстрілам противника, проте, не здавались – ризикуючи своїм життям, йшли у наступ і перемагали: за два тижні збили 5 танків, підірвали 2 стаціонарні і 2 понтонні мости через Сіверський Донець. Героїзм українських воїнів належно оцінило командування – у його бригаді нещодавно одному капітану присвоїли звання Герой України і … навіть не посмертно.

Тарас Іванович не приховує правди про великі втрати з обох сторін, з болем говорить про недалекоглядність українських політиків та штабного керівництва: «Часом здається, що це війна за чужий бізнес». Наприклад, його бригада звільнила три села – замість того, щоб підготувати тили, отримали «зверху» наказ повернутись на попередні позиції. Не зрозуміло бойовим офіцерам, для чого було здавати Дебальцеве, Іловайськ, коли був реальний шанс їх відстояти. Такі дії Генштабу, Кабміну не сприяють зростанню бойового духу на передовій. Т.Данилів вважає, що черговий Майдан може призвести до громадянської війни, а цього допустити не можна.

У розмові з’ясовується, що у зоні бойових дій катастрофічно не вистачає як медиків, так і медикаментів. З останнім виручають волонтери: львівські медики-волонтери формують прекрасні аптечки, пристосовані до використання в умовах війни – навіть кращі, ніж НАТОвські. Дуже багато допомагають і тернопільські медики.

«Озброєння – радянське, у деяких підрозділах – нове, є в достатній кількості боєприпаси, пальне», – запевняє Т.Данилів. Держава забезпечує армію, у кожному разі його бригаду, продуктами (крупи, макарони, тушонки), часом діляться ними з інтернатами, яких там дуже багато – майже у кожному районному центрі. Біда в тому, що не завжди є можливість приготувати їжу.

Все інше довозять волонтери – засоби гігієни, обмундирування, прилади нічного бачення, приціли, рації, бронежилети, берці, форми, каски та ін. Сучасна українська армія тримається на волонтерах – те, що дає держава, непридатне до використання. Наприклад, форма, взуття розлазяться на очах, не захищають ні від холоду, ні від жари, ні від опадів. Особисто Даниліву форму придбала дочка, НАТОвську каску – товариш, коліматорний прилад – одногрупник, волонтер Ю.Юревич організував збір коштів на прилад нічного бачення.

Парадокс – все доставлене волонтерами ставиться на баланс армії і за все відповідає боєць. У разі втрати чи пошкодження майна змушений буде компенсувати у десятикратному розмірі: оскільки перебуває у так званому відрядженні, а не на війні, тому про все має відзвітувати. Тарас Іванович припускає, що, повернувшись із зони бойових дій, військовослужбовці змушені будуть продати свої хати, щоб розрахуватись з боргами перед державою за незібрані гільзи, пропалену на полі бою форму.

Перебуваючи впродовж місяців далеко від дому, військовослужбовці з легкістю переносять побутові труднощі. Живуть по вісім чоловік на глибині 3-х метрів під землею (3 шари перекриття) у бліндажах, гріються волонтерськими «буржуйками» (армійські пічки неефективні). Помитися ніде, попрати  – теж (раніше речі возили прати в Щастя – 10 кг за 50 грн). Буває по тижню не купаються – рятують вологі салфетки, які привозять волонтери. У хвилини спокою найбільше хочеться отримати вісточку від рідних. Найкраще працює Київстар, тож «заправляють» на велику суму одну карточку на бліндаж (так і противнику важче буде їх «вирахувати»).

Зворушила розповідь військового лікаря про зустріч Нового 2015  року: «Ялинку, вірніше сосну, закріпили у гільзі від снаряду, прикрасили пакетиками від чаю і так святкували. Тоді було спокійно, а справжнє пекло почалося на Різдво. На свій день народження, 15 січня, не вдалося навіть 100 грам випити, хоч з дому «Новою поштою» передали все необхідне – то стояв на блокпосту, то відвозив поранених у госпіталь, тільки наступного дня трохи святкували».

Місцеве населення ставиться до українських військових, як висловився Т.Данилів «50 на 50». Є населені пункти, де без зброї українському вояку не варто навіть показуватись, як наприклад в Айдарі. Там, так звана «молода гвардія» – сепаратистки настроєна молодь, вночі перетягує дороги нитками з пляшками. Є проукраїнські населені пункти, як наприклад Сватово, Старобєльц, де люди дуже патріотично настроєні, особливо – молодь. Там лунає українська мова, люди ходять у вишиванках, скрізь синьо-жовта символіка.
Тарас Іванович розповідає, що Луганська область – сільськогосподарський регіон, основні підприємства – елеватори, електростанція. Шахти давно вже не працюють – затоплені. Як не дивно, там все працює – школи, лікарні, підприємства, навіть тюрма у Старобєльцу. У зруйнованих населених пунктах люди з дітьми ховаються по підвалах, виходять тільки вночі за водою.

Коли повернувся з «відрядження» додому – у зону дислокації свого підрозділу, перше, що зробив, насолодився перевагами цивілізації – прийняв ванну, привів себе у порядок. Був дуже втомлений, здавалося, тільки торкнеться подушки – одразу ж порине у сон, та сон не йшов, хоч був «по купелі». Тільки після безсонної ночі зрозумів: нема колискової – не стріляють.

Сміливі відважні воїни – сивочубі й зовсім «зелені», вони не втрачають віру у перемогу: на нашій українській землі захищають свою державу, своїх рідних і близьких – нас із вами. Всім серцем підтримуймо наших героїв! Віримо – перемога буде за нами!

Марія КРАЇВСЬКА.
ХОДОРІВЩИНА, 21 березня