Концерт Заслуженого артиста України, мешканця канадського Калгарі Ігоря Богдана під назвою «Перелітний птах» відбувся 1 жовтня в культурно-освітньому центрі імені О.Довженка Львова

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Про хворобливу та дошкульну ностальгію, невеселі, та водночас оптимістичні, думки від побаченого та почутого в рідному краї під час нещодавньої місячної відпустки, бажання щось докорінно змінювати в кращу сторону дозвольте поділитися заробітчанинові з Іспанії з сімнадцятилітнім стажем, журналістові за фахом.

Ото ж, якщо ви, шановні читачі, знайдете нагоду та бажання ознайомитися з цими нотатками, що складатимуться з кількох фрагментів (котрі стануть своєрідним інтерв’ю без питань і будуть зіткані зі самих відповідей на деякі животрепетні проблеми сьогодення), які, ясна річ, не претендуватимуть на істину в останній інстанції, то зніму перед вами капелюха, або навіть вклякну на коліно. Свого читача потрібно шанувати і любити!..

ФРАГМЕНТ ПЕРШИЙ: біографічний

Нехай наступні рядки не прозвучать надто зухвало та не різануть ваше вухо напрочуд великою дозою самовозвеличення. Знайоммося: мене звати Любомир Калинець. Уродженець містечка Ходорів, що на Львівщині, відомого своїми видатними уродженцями та іншими яскравими постатями, які пов’язані з цим населеним пунктом. Етнограф-фольклорист, педагог, меценат, завдяки фінансовій підтримці якого побачила світ «Русалка Дністрова» отець Михайло Верещинський (1793-1822); історик, викладач, архівіст, номінант на Нобелівську премію 1926 року Освальд-Мар’ян Бальцер (1858-1933); поет, письменник, драматург, перекладач, громадський діяч серед українців Бразилії Сильвестр Калинець (1886-1945); патріарх української журналістики Іван Кедрин-Рудницький (1896-1995); український письменник, творчість якого була вимушено забута, звинувачений в антирадянщині та співробітництві з фашистами Володимир Лопушанський (1903-1987); активний громадський діяч на Ходорівщині 1930-1940 років і тривалий час в українській громаді Великобританії, довголітній голова Центрального патріальхального комітету Української помісної католицької церкви у Великобританії, голова Союзу українців Британії, член теренового проводу ОУН, письменник, поет, журналіст Теодор Кудлик (1909-1990); багатолітній Головний секретар Українського Народного Союзу в США, один із засновників Світового конгресу вільних українців, заступник голови Української Американської координаційної ради, член дирекції Координаційного комітету допомоги Україні, журналіст Володимир Сохан (1923-2001); поет-шістдесятник лауреат Національної премії імені Т.Шевченка Ігор Калинець (1939) – це наші знані родаки. Одного із засновників ОУН, видатного журналіста, активного громадсько-політичного діяча української діаспори Зенона Пеленського, письменницю Ірину Вільде, братів Горинів, Народного художника України Зіновія Кецала багато що в’яже з містом над розкішним ставом.

Проте, ще пару слів про себе – далебі не «біленького та пухнастого». 1989 року закінчив журфак Львівського державного університету імені Івана Франка. Працював на Рівненському обласному радіо, віснику «Хосен», що видавався у Львові, «ЛЕВ-і» (тобто Львівському економічно-біржовому віснику»), часописі «Мета» Львівської архієпархії УГКЦ. 1999-го примандрував до Мадрида з метою покращити матеріальне становище своєї родини. Їхав на рік, одначе затримався надовго, та так, що й кінця-краю не видно. І тут не полишаю вряди-годи «підробляти» на громадських засадах шрайбікусом-борзописцем (як частенько називають мене мої – ні не недруги, а «други», з нашого українського заробітчанського середовища). Не для хизування зауважу, що є автором трьох кних: «Місто над ставом» (1997) про рідний Ходорів, «Слідами Івана Франка на Ходорівщині» (2007) та «Заробітки під мікроскопом» (2016). До того ж віддавна організовував (і продовжую це робити) концерти, творчі зустрічі та круглі столи, як у часи перебування в Україні, так і тут, в країні кориди та фламенко.

Для чого така розлога особиста характеристика? Для того, щоб ви, шановні добродії, зрозуміли нашу з Ігорем Богданом чималу спорідненість. Передусім, як особистостей творчих (це, звісно, більше стосується відомого співака, а не мене), а також як осіб, яких доля закинула доволі далеченько від рідних теренів, а значить: чимало наших думок просто не можуть не рухатися паралельним курсом чи навіть співпадати.

Одначе нехай у вас не складеться враження, що головною дійовою особою цього матеріалу є ваш покірний, хоч і дещо нахабний, слуга. Безумовно, пальму першості утримуватиме все ж Заслужений артист України, бо якби не він, то, очевидно, і на мене б не зійшло натхнення щодо цих заміток. А так… Тільки тепер – про нього.

Ігор Богдан – відомий співак, кавалер ордена «За заслуги» ІІІ ступеня. Народився 4 червня 1954 року в селі Гутисько-Тур’янське Буського району Львівської області (як бачите, ми з ним близькі земляки, і він старший за мене на сім літ). Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого (1976; спеціальність «актор драми і кіно»). Свою артистичну кар’єру розпочав як театральний актор, але з часом змінив амплуа і вже майже 40 років працює на сцені в якості співака.

Початок його співочої кар’єри припав на кінець 1970-их. Тоді він був учасником вокально-інструментального ансамблю «Ватра», очолюваного Ігорем Білозіром. Колишній соліст колективу наголошує, що своїм успіхом на сцені завдячує передусім відомому музикантові та композитору, якого, на жаль, уже нема серед нас. За словами нашого візаві, маестро Білозір – «людина, котра зробила з нього Ігоря Богдана».

Зауважу, що у «Ватрі» поруч з Богданом виступали і мої близькі земляки: бандурист і вокаліст Остап Стахів з близенького від Ходорова села Мельна Рогатинського району, що на Прикарпатті (в нашому містечку проживає рідний Остапів брат Василь). А також скрипаль – ходорів’янин Ростислав Штинь, покійний батько якого доводиться мені хресним татом. Ось такі цікаві колізії, які «перехресними стежками» можна назвати. До речі, Ігор не лише в складі «Ватри» гостював у місті над ставом з концертною програмою, але й кілька разів навідувався в помешкання Штинів з приватним візитом, де пані Стефа, мама Ростислава, пригощала його смачними наїдками…

Через деякий час Ігор Богдан покинув білозірівський колектив, «склепавши» зі скрипалем-ватрівчанином Олегом Кульчицьким новий гурт. За задумом він мав би називатися «Рекрут», але через нелояльну (якщо не ворожу) до всього українського совіцьку дійсність довелося вносити корективи, шукаючи іншу назву. Олег Кульчицький про ті нелегкі часи в одному зі своїх інтерв’ю розповідав таке: «Коли я працював у «Ватрі», після поїздки до Афганістану, у колективі з’явилися проблеми. Ігор Богдан листувався з американкою. Через це його навіть не пустили до Афганістану. Він мріяв мати дружину-американку і всіляко шукав шляхів знайомства і виїзду.  Навіть вчив англійську мову і знав кілька фраз. А ще він хотів усіх нас здивувати тим, що його дружина — «гамериканка». Ігор Богдан був моїм другом, я його підколював з цього приводу, кепкував з його намірів. А потім сталося те, що мало статися: у філармонію надійшла петиція від КДБ, у якій йшлося про те, що Ігор Богдан підтримує стосунки і листується з американкою. Дирекція філармонії запропонувала йому написати заяву за власним бажанням на звільнення. Такий тоді був час. Від Богдана  відвернулися друзі. З гуртожитку його також поперли. Через те, що Богдана попросили з «Ватри», на знак протесту я сказав, що також йду з колективу. І тоді вирішив створити свій гурт, який називався «Рекрут». Цю назву колективу придумала моя мама. Казала, що ми – як солдати музики. Перші наші концерти були у кінотеатрі імені Довженка, на які прийшло багато львів’ян, бо знали, що ми з Богданом – колишні «ватрівчани».  Квитки розлетілися, як гарячі пиріжки, був повний аншлаг. Але нам знову вирішили підрізати крила. Відповідні органи поцікавилися, що за «Рек­рут»? Пробували пояснити, я носив зі собою книжки, де було пояснення цього слова… Але остання інстанція КДБ поставила питання руба: «Буде «Рекрут», не будете виступати!». У нас не було вибору. Вранці наступного дня ми повинні були принести нову назву. Довго думали, зупинилися на тому, що будемо називатися «Група під керівництвом Олега Кульчицького. Соліст – Ігор Богдан». А потім Володя Миронюк підказав, що цікаво буде замість групи – гурт. Так ми стали «Гуртом Олега Кульчицького»…»

Період роботи у колективі був навдивовиж плідним, який припав ще й на часи піднесення – кінець 1980-х. Тоді було створено такі чудові програми, як «Козацькому роду нема переводу», «Ще не вмерла Україна», «Славіте Його». Вперше за всю історію української естради Ігор Богдан та гурт Кульчицького створили програму, в якій за посередництвом естрадного жанру показали молодого Тараса Шевченка.

Після гурту Кульчицького І.Богдан ініціював свій колектив «Галичани», в якому вдалося зібрати чи не найкращих львівських музик (з ними він і нині не пориває прегарних приятельських стосунків, у чому ще можна буде переконатися) і не тільки. Наприклад, з волинського «Світязя» перетягнули вокаліста, клавішника, виконавця «Місячної дороги» Михайла Мусієнка. І так склалося, що з «Галичанами» Ігор вирушив на гастролі до Канади. А там зустрів свою майбутню дружину Катрусю і, одружившись, вирішив жити в країні кленового листа.

ФРАГМЕНТ ДРУГИЙ: заробітчанський

Ігор Богдан – один з тих найяскравіших компонентів (ну, який він компонент, – швидше постать, особистість!), які єднають українців з-за океану зі своїми співвітчизниками в Україні. Він, як би це пафосно не звучало, об’єднує культури різних країн однією атмосферою, починаючи з 1992 року, відколи зі сім’єю оселився «серед кленів», тобто в Канаді. В них з дружиною троє вже дорослих дітей з красивими подвійними іменами: Роксолана-Оріанна, Марко-Микола та Вікторія-Анна. Його кохана Катерина очолює Спілку української молоді в Калґарі, де вони мешкають.

«Для нас із дружиною дуже важливо, щоб удома була маленька Україна, – якось поділився артист в одному з інтерв’ю. – Четверта хвиля еміґрації є значною, але діти цих українців через три-чотири роки життя в Канаді забувають мову і розмовляють виключно англійською. На еміґрації вони прагнуть стати канадійцями чи американцями, і в цьому – наша трагедія. Якщо взяти мою дружину, то серед її подруг залишилося, можливо, п’ятеро осіб, котрі зберегли українські традиції, і вони за допомогою нової еміґрації передають ці надбання своїм дітям. Я – член «Четвертої хвилі» в Канаді… Ми хочемо бути корисними своїй Батьківщині та заради цього об’єднуємося, гуртуємо наших співвітчизників, аби разом відчути себе силою, здатною підтримати українство у світі… Сильна діаспора дуже потрібна Україні».
Сам співак змушений від самих початків перебування на заробітках думати про хліб насущний, що властиво для всіх нас, трудових міґрантів. Наскільки пригадую, він працював спершу на радіостанції, де готував українські програми. А тепер заробляє на життя, трудячись на кількох роботах Не секрет же, що прожити з української пісні неможливо. Співати ж англійською Ігор не бажає принципово, вважаючи, що вже запізно розпочинати власну кар’єру на канадській естраді. Натомість він викладає українську мову в суботній школі, працює у великому торговому центрі, власником якого є українець (контролює там ціни на продукцію: автозапчастини, засоби чищення для дому та ін.) Співпрацює також із великою канадсько-українською компанією «Міст», має в її складі невеличку фірму, що пересилає пакунки та гроші в Україну, Білорусь, Молдову.

Одначе є у цьому і неприємний осад, який артист визнає з гіркотою: «Не знаю, як таке пояснити, але багато людей (відсотків 20 з моїх прихильників) вважають мене зрадником…» Згадка про це, то не лише особистий біль артиста. Мою душу, як і наших з ним приятелів-заробітчан, ця рана, на моє переконання, ятрить безмірно. Бодай тоді, коли натрапляєш на ось такі «перли» у соціальних мережах:

Виправдовуватися? Немає жодного сенсу. Доводити хоча б те, що ми надсилаємо значні кошти в Україну, чим можемо, допомагаємо їй у багатьох сферах? Не варто. Хто не захоче, той не почує. Краще тихенько і надалі робити свою справу, не трублячи про це на всі світи. Добро особливо приємно чинити тоді, коли про нього ніхто не знає…

Попри все це, незважаючи на дистанційну «відірваність» від рідних теренів, погляди й думки українських трудових міґрантів буквально з усіх куточків планети прикуті до батьківського краю. Незважаючи на тугу за ним, величезне занепокоєння викликають обурливі дії теперішнього керівництва держави, спрямовані на утримання на плаву олігархічних кланів, небажання встановити істину в подіях Революції гідності, загибелі Небесної сотні й таке інше, наступ на свободу слова через ті ж ЗМІ, які захищають інтереси своїх грошедавців-олігархів. Не можуть не хвилювати також і фактичне небажання боротися з корупцією, разючий дисбаланс між різних мастей глитаями-олігархами та нижчими верствами суспільства, наскрізь прогниле судочинство та інші засадничі моменти суспільно-політичного й економічного життя. Чи в цьому присутні також і споконвічна наша рабська психологія, або ж традиція, що виражена у вислові «моя хата з краю», чи то організаційні прорахунки? Швидше – всі ці чинники вкупі.

А хіба не є очевидним, що все більше українців подається на заро­бітки за кордон і все менше й менше повер­тається. А ось держава воліє закривати очиці на дану проблему. Не одні соціальні дослідження підтверджують той факт, що кількість українців, які мають намір міґрувати з рідної країни, стрімко зростає. Експерти б’ють на сполох, наголошуючи, що тема міґраційного руху для нас наразі є дуже актуальною, проте часто замовчується з різних причин. Визна­чити реальну кількість українських еміґран­тів доволі важко. Але достеменно можна стверджувати, що рідна держава стає для нас, немов злоблива мачуха. А може наші керманичі, таким чином, хочуть спекатися найпродуктивнішої, найрозумнішої, найдіяльнішої частини суспільства, щоб по-старому насаджувати свої закони «безголосій масі» (взяв у лапки, щоб не образити простий народ)?..

Досвід показує, що коли наші люди їдуть за кордон, то мають певну мету: заробити на житло, на навчання дітей тощо. І навіть якщо в обумовлений термін, напри­клад, через п’ять років, мети досягнуто, вони все одно не поспішають повертатися. Бо умови оплати в Україні набагато гірші. Водночас, в Україні руйнуються цілі родини, діти зростають без батьків. Дехто схильний думати, що україн­ським еміґрантам уже некомфортно під­тримувати стосунки зі своєю країною. І сприяють цьому різні необдумані кроки нашої влади. Прикметно, що заробіт­чани готові пережити кризу в країні, де вони нелегально працюють, але не повертатися до себе.

Висновки очевидні: доки держава не розпочне системну роботу щодо діаспори, в Україні продовжуватимуться процеси обез­люднення. Ця ніша не пустуватиме і запов­нюватиметься міґрантами зі Сходу. Важко сказати, коли наш уряд усвідомить пробле­ми закордонного українства і почне впро­ваджувати законодавство, яке могло б не відштовхувати, а приваблювати українських заробітчан.

І все ж, не дивлячись на цілий букет недоліків і негараздів, чимало з нас, що ота­борилися в країнах близького та далекого зарубіжжя, більш схильні казати матінці-У­країні не прощавай, а до побачення. А може таки настане той непередбачуваний ніким момент, коли ми всі покинемо заробітки і повернемося в рідні пенати, щоб навести там порядок? Наразі такі заклики з України не увінчалися успіхом, хоч і лунають вряди-годи. Проте чому ця ініціатива не може визріти саме в заробітчанському середовищі?..

А знаєте ще що? Саме тут за кордоном зміг зрозуміти, що в нас удома поширене пристосуванство, догоджання та підлабузництво, що свідчить про дефіцит особистої та національної гідності. Бажання бути для всіх добреньким і ні з ким не псувати стосунки. Принижено випрошувати те, чого гідна людина вимагає. Дуже розвинений егоїзм, який доходить до повної байдужості як до країни, та к і до ближніх. Крім цього нездатність ставити вищі цінності над своїми приватними інтересами. Здебільшого це характерно для формальної еліти. Звідси і постійна біганина від одного вождя до іншого, аби увірвати «своє». Чи варто продовжувати в такому ж дусі?..

Звісна річ, не налаштований лишень на негативну хвилю. Тим паче не буду посипати голову попелом, зосереджуючись лише на нефайному, виступати у ролі огульного критикана чи безпросвітного нарікальника-плакальника, незадоволеного буквально всім і вся. Безперечно, не все так зле у нашому сімействі. Паростки доброго, світлого видно неозброєним оком. Помітно, як частина живого суспільства (іронічна, самокритична, добра, цілеспрямована) знаходить нові та світлі барви навіть у нашому покрученому світі. Як потихеньку виховується інший тип українця – не холуя та пристосуванця, а особистість свободолюбива. Це вселяє велику надію. Швидше б уже! Тільки цей процес годі прискорити…

І все ж повернімося до творчості І.Богдана, яка тішить слух, даруючи незабутні враження і нашим краянам у Канаді, і землякам в Україні. А віднедавна ми разом подумуємо над його можливим приїздом у країну Сервантеса та його безсмертного Дон Кіхота з концертами, які він зміг би дати серед української заробітчанської братії бодай трьох-чотирьох міст. Ці гастролі знаходяться в полі нашого зору вже понад рік, відколи Ігор «вийшов» на мене, якимось чином розшукавши серед інших. Ось і у Львові ми продовжили обговорення всіх аспектів його гастрольного туру, що мав би відбутися наприкінці травня наступного року. Не знаю, як воно вийде, адже існує чимало складнощів. Проте докласти всіх зусиль варто, щоб наші трудові міґранти в країні фламенко «скуштували» та насолодилися його чудовими піснеспівами. Спробуємо, Ігоре!..

ФРАГМЕНТ ТРЕТІЙ: концертний

Зал культурно-освітнього центру імені О.Довженка на Сихові, де відбувся концерт Ігоря Богдана 1 жовтня, менший, ніж Львівська опера чи Театр Заньковецької. Проте тут, за висловом артиста, дуже гарна аура. Про це він особисто заявив уже на початку своєї програми. Як і те, що Сихівський масив, в якому він мешкав раніше, рідний йому. Родиною він назвав також усіх присутніх у залі, яка ледь вмістила всіх охочих почути улюбленого співака. Вони ж мало не «ошпарили» його кип’ятком своїх емоцій, так гаряче підтримуючи. Не вірите? Погляньте.

Звісно, були серед глядачів не лише сихівчани, але й шанувальники української пісні та прихильники артиста з інших куточків столиці Галичини, та й України загалом. Зокрема професор Київського університету Лариса Зязюн, яка в оригінальному капелюшку майнула до Ігоря в зал з оберемком чудових квітів.

У виконанні співака цього вечора прозвучали не лишень відомі його хіти 1980-их («Блукаюча зоря», «Музика звучить», «Зачаруй», «Не сип, мила, скла», що стала однією з перших сходинок у його творчій кар’єрі, а також однієї з найулюбленіших пісень львів’ян «Там за лісом, за лугом») але й українські народні пісні («Ой, дубе», «Закувала зозуленька»), а також, безумовно, нові твори, написані для нього українськими авторами під час його еміґрації («Заспівай мені, скрипко», «Я п’ю вино»). Один з них: молодий талановитий композитор і співак Сергій Котовський взяв участь у концерті.

Переплітаючи ліричні мотиви із запальними танцювальними ритмами, артист зумів швиденько налаштувати до загального співу майже всю глядацьку аудиторію. Веселі та журливі, запальні та сумні, нові та давно люблені пісні, – їх підхопили у залі. А ще були квіти, піднесені під час його співу, а також життєрадісна дітвора, яку співак добродушно запросив на довгий подіум, що врізався в зал поміж глядачів. Так, зрештою, і було задумано, щоб перебувати чимало часу серед тих, для кого цей концерт призначався.

Повністю віддаючись глядачам через пісню, Ігор дарував окремі речі конкретним особам. Оскільки на концерт він запросив свою першу вчительку з рідного Гутиська-Тур’янського Ярославу Степанівну Данчук, то одна з присвят пролунала і на її адресу, і загалом для всіх учителів, котрі цієї першої жовтневої неділі відзначали своє професійне свято.

Не забув артист і свою кохану дружину. З цього приводу пригадалася бувальщина, згадана ним, коли він розповідав про свою гастрольну поїздку з «Галичанами» в Канаду: «Під час виступів часто сходжу до глядачів, співаю, дівчат запрошую до танцю. От якось пригледів у залі гарну дівчину, потанцював із нею. Через день-два ми зустрілися на українській вечірці. Так я познайомився зі своєю дружиною…»

Особливої подяки удостоївся присутній у залі власник ресторану «Red Pepper» Роман Головатий, який у ці дні святкував свій день уродин. І як подарунок від артиста отримав плящину класного віскі.

Разом з Ігорем цього вечора на сцені «запалювали» також його добрі приятелі ще з часів гурту «Галичани» – Юрій Мельник і Тарас Тимошенко. А разом з ними чарівне тріо молодих співачок з етно-гурту «Леля».

З надзвичайно теплого прийому, влаштованого глядачами, було помітно, що вони скучили за піснями артиста. То ж він пообіцяв невдовзі зазирнути знову, але вже з новою програмою, новими піснями. Між іншим, саме про це через день після концерту ішла мова поміж співаком і директором Львівської опери. Натякнемо, що цей виступ стосуватиметься Різдва Христового, хоча завісу над усіма секретами припіднімати ще завчасу.

ФРАГМЕНТ ЧЕТВЕРТИЙ: ностальгічний

Ностальгією була наскрізь просякнута концертна програма, якій Ігор дав символічну назву «Перелітний птах». Надіюся, що не потрібно розтовкмачувати значення цього образного виразу, бо і так усе ясно. Незважаючи на те, що нині співак проживає у країні кленового листа, він використовує будь-яку нагоду, щоб «випурхнути» на свою Батьківщину. І обов’язково з концертом, зі своєю піснею. Кілька разів зі сцени він ледь не просльозився, згадуючи як там, за океаном, доїдає його туга за отчим краєм. І це добре бачить його дружина, яка, розуміючи стан, інколи каже: «Ну, що Ігоре? Чи не пора тобі в дорогу?..»

Урешті-решт, серед його пісенних творів є суто ностальгічні: скажімо, «Чужина», а також нова річ молодого композитора Сергія Котовського, яка особисто мене «взяла» за серце під час концерту. Самі розумієте чому…

За рідними теренами тужить не лише артист. До мене навіть у снах частенько навідуються і рідний Ходорів, і особливо Карпати. То ж коли приїжджаємо додому, – і він, і я, – намагаємося побачити милі душі місця. Взагалі-то, мене часто-густо «дістають» думки про те, про що так влучно висловився, як не дивно, футболіст Віталій Мандзюк. Він, зокрема, резонно зауважив: «…ми не цінуємо те, що маємо поряд. Ось я – корінний кримчанин, уже об’їздив півсвіту, побачив багато цікавих, визначних місць. А в «Ластівчиному гнізді» не був жодного разу! Моя мама живе за два кілометри від моря і не купається в ньому. Так само західноукраїнці не цінують Карпат, які природа подарувала їм. Взимку їдуть у Татри чи Альпи, а своїм не користуються. Це неправильно!..»

Готовий підписатися під цим твердженням і то обома руками. Хоча змушений зі сумом констатувати, що останнім часом вряди-годи навідуюся у рідні сторони в силу різних життєвих обставин. Та все ж, незважаючи на те, що дистанція, поза будь-яким сумнівом, присутня, як тільки випадає найменша нагода, намагаюся побувати не лише в дорогих серцю місцях, а також осягнути нові. Ясна річ, ця відстороненість, дистанційованість дозволяють говорити про них з ніжністю, що часто-густо межує з трепетністю. Ось і цьогоріч, як тільки «пришкандибав» з Іспанії, відразу чкурнув туди, де ще не ступала моя нога. А також вирішив навідатися в ті чарівні місцини, де так любо-дорого бувати завше. Щоб менше «розтікатися по древу», запропоную світлини, які проілюструють побачені мною красоти.

Одеса

 

Білгород-Дністровський Одеської обл.

 

Кам’янець-Подільський Хмельницької обл.

 

Хотин Чернівецької обл.

 

Вижниця Чернівецької обл.

 

Криворівня Івано-Франківської обл.

 

Кохавино Львівської обл.

 

Львів

Якщо вам після такого не закортить на власні очі побачити наші дива з див, то не знаю, що вас може розворушити. Звісно, у нас ще не так, як за «парканом», розвинена відпочинкова чи транспортна інфраструктура. Проте вона набуває потрібних обрисів навіть не по днях, а по годинах. Чи ми вже всі стали настільки панськуваті, що нам вийми і подай на блюдці з блакитною облямівочкою всі життєві принади? Не віриться, що всі такі!..

А нам з Ігорем залишається тільки мріяти про ту мить, коли знову причимчикуємо в Україну, за якою, направду, тужимо, снимо.

ФРАГМЕНТ П’ЯТИЙ: патріотично-благодійний

Не дивлячись на те, що Богдан (одначе не лише він один!) влився в ряди тих, кого доля закинула далеко від рідної землиці, проте розумом і душею він завжди залишається вірним сином України. Її, дорогу, незважаючи на політичні інтриги та економічну кризу, любить безмежно. Ось що він сам промовив дещо раніше з цього приводу: «Таке враження, що я живу в Україні. Не відчуваю себе емігрантом. Навіть після довгих років в Канаді не можу перебудувати себе на тамтешній спосіб життя. В нашій хаті – українська мова, українські звичаї, але все таки моя душа, мої думки – там, з тими людьми, які (і це є Божа ласка!) кожного року приходять на мої концерти. Тому вирішив, що більшу частину мого часу проводитиму саме над створенням нових проектів в Україні. Я – її частинка!».

Він заявляє, що мало не до нестями закоханий у Львів. І підтвердив це, очевидно не вперше, на жовтневому концерті, зізнаючись також у любові до сихівчан і їхнього району. Попри це, обіцяв помислити над тим, щоб у недалекому майбутньому посприяти місту Лева з вправними адміністраторами, яких так бракує сьогодні. Не «царками»-самоуправцями, котрі всякі межі перескочили, а, власне, адміністраторами-розпорядниками, котрі відчували б себе служителями (не плутати з прислужниками) свого народу. Тоді, як наголошує співак, Львів стане ще кращим, більш сучасним і європейським.

А в цілому про політику він висловлюється так: «Насамперед скажу, що моя політика – це моя пісня. Мій день починається з того, що відкриваю інтернет і перечитую, що сталося в Україні, читаю львівські, київські газети. У 1980-ті роки я співав, об’єднував український народ своїми піснями, колись забороненими, піднімав народ на боротьбу за незалежність. Більшість моїх друзів тепер є в опозиційних силах. Спостерігаючи за тим, що відбувається сьогодні, мені би дуже хотілося, щоб опозиційні сили об’єдналися і пішли однією єдиною силою на вибори».

Окрім пісенної діяльності в Україні, Ігор займається ще й благодійною: відвідує дитячі будинки, підтримує зв’язок з дитячими клінічними лікарнями, організовує доброчинні концерти. Ось що він каже про це: «Тішу чи заспокоюю себе тим, що намагаюся чимось допомогти, щоб оправдатися… Тому, потрапивши до Канади, побачивши їхній рівень життя і знаючи Україну, знаючи її сиротинці, почав працювати на її підтримку. Ми почали саме з сиротинців, потім були лікарні. Сьогодні дуже багато працюємо в підтримку АТО. Це і одяг, і оптичні приціли. Завжди, як приїжджаю, роблю акції…»

Наприклад, у січні 2015 року Заслужений артист України співав у Львівській обласній філармонії на підтримку 80-тої окремої аеромобільної бригади ВДВ Збройних Сил України.

У благодійному концерті взяли участь молоді відомі виконавці у жанрі естрадної та інструментальної музики: Наталка Карпа, Лілія Ваврін, Андрій Заліско, Назар Савко, Олександр Божик, Владислав Левицький, Ярина Романів. Як зазначав тоді артист, концерт був покликаний зберегти життя наших захисників  у зоні АТО та  підтримати сім’ї, члени яких загинули під час Майдану та воєнних дій на Сході України.

А 23 січня цього року у Військово-медичному клінічному центрі західного регіону відбулося незабутнє святкове дійство, коли для лікарів, військовослужбовців та волонтерів з концертною програмою виступили І.Богдан та священик з міста Долини Івано-Франківської області отець Вітольд Левицький. Тоді вони зцілювали колядками душі військовиків, котрі проходили лікування та реабілітацію.

Варто зазначити, що з Калґарі Ігор, як може, також підтримує воїнів антитерористичної операції. Батальйони «Золоті ворота» і «Львів» можуть оцінити його внесок у боротьбу проти агресора. Це – оптичні приціли, одяг, інші необхідні речі. Навіть власний мінівен співака тепер слугує хлопцям на передовій. І це, безперечно, ще не всі приклади його благодійної діяльності.

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ

У Ігоря Богдана – багатоманіття творчих задумів і планів. Окрім пісенної творчості він мріє спробувати себе в режисурі, бо за фахом – режисер-постановник. Незабаром у нього на носі – відзначення 40-річчя професійної творчої діяльності. Проте найголовніша його мрія – мир і спокій в рідній Україні. Переконаний, що й у всіх, хто перебуває не лише за межами України, а і в ній, найдорожчій нашій.

Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид-Львів-Ходорів.

Сайт української діаспори «СТОЖАРИ», 30 листопада