ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

13 січня вірні української греко-католицької капеланії (парохії) Благовіщення іспанської столиці гідно вшанували найстаршого парохіянина пана Теодора Барабаша, котрий у цей день відзначав 90-ту роковину від дня уродин.

А напередодні, 11 січня, старійшину української громади в країні Сервантеса вітав посол України в Іспанії Сергій Погорельцев, який передав ювіляру вітального листа від міністра закордонних справ України Леоніда Кожари.

14-го, на самий «старий» Новий рік, навідався до пана Теодора і я. І вкотре здивувався його феноменальній, як на такі літа, пам’яті. Він, зокрема, пригадав епізод з 1939 року, коли в його рідному селі з’явилися «перші совіти». Тоді він на одному з концертів прочитав уривок з поеми Тараса Шевченка «Кавказ», де затавровано «москалів» (два куплети з цього твору продекламував ювіляр також переді мною). І що б ви думали? «Нарвався» на неприємнощі зі сторони тодішнього голови колгоспу. Над 16-річним юнаком «нависли хмари», через що він змушений був покинути отчий дім і переховуватися аж до приходу німецьких загарбників…

 

 Знаєте, коли бере свої витоки українське життя в країні кориди та фламенко? Ще з часів закінчення Другої світової війни, відтоді як наші співвітчизники вперше зійшли на древню землю Іберії. Якщо бути скрупульозним, то від 25 грудня 1946 року, коли в порту Барселони пришвартувався іспанський корабель «Валенсія» з вісімнадцятьма колишніми вояками української дивізії «Галичина», котрі прибули сюди на навчання. У складі цієї групи був і герой мого інтерв’ю…

Вручаючи 21 грудня 2006 року в Мадриді орден «За заслуги» III ступеня старійшині українського корпусу в Іспанії Теодору Барабашу, тодішній заступник міністра закордонних справ України Володимир Хандогій зачитав указ Президента Віктора Ющенка, в якому чітко визначено мотивацію цієї високої нагороди: «За вагомий особистий внесок у зміцнення міжнародного авторитету України, популяризацію історичних та сучасних надбань українського народу, активну участь у житті закордонної української громади». Здавалося б, що тут ще додати. Одначе за сухими рядками документа не видно життєвого шляху людини, яка заслужила воістину велику шану та повагу.

Відколи знаю пана Теодора, завжди підбивав його на інтерв’ю для преси. Ще з першого разу, коли ми здибалися в затишному кафе «Caslar» на затишній мадридській вулиці Артуро Соріа в 1999 році. Тоді Барабаш з покійним уже Нестором Романиком доволі прискіпливо віднеслися до моєї особи. Але крига скресла, коли за мене замовили словечко попередній Глава УГКЦ, а тоді єпископ-помічник Львівської архієпархії владика Любомир Гузар, а також мій далекий родич Ярослав Закаляк зі США. Пан Теодор якраз у той час вів переписку з владикою Любомиром з приводу приїзду в Мадрид на сталу душпастирську працю українського священика. А оскільки я повів, що працював у архієпархіальній газеті «Мета», то він і запитав про це владику. Відгук, як потім поділився пан Теодор, був позитивним. А мій родич, уродженець Ходорова, пан Славко Закаляк перебував разом з Барабашем у післявоєнний час в таборі для інтернованих осіб в італійському містечку Ріміні й мав з ним приятельські відносини. Після того і наші взаємини стали дуже теплими і довірливими.

Словом, ще тоді, на зорі моєї заробітчанської кар’єри, в мене виникало бажання  розповісти широкому загалу про непересічність постаті пана Теодора. Проте він щоразу «вислизав», неначе в’юн, то посилаючись на зайнятість, то знаходячи іншу відмовку, аби відкласти в часі нашу розмову. Підозрюю, що й звичайна людська скромність не дозволяла йому зайвий раз афішувати свої заслуги. А їх, повірте, назбирається чимало. Як і багато в нього прекрасних людських рис, серед яких я б у першу чергу відзначив оптимізм і добродушність. А на такі літа ще й вражають динамічність думки та глибинний аналіз проблем.

Зрештою, якщо хочете, то вже його ім’я говорить багато про що. Адже в перекладі з грецької воно дослівно означає: «Теос» – Бог, «дорон» – дарунок. Ото ж – Божий дар. А якщо ви пам’ятаєте, то і назва нашого Ходорова походить від цього ж імені. Хоча в родині й поміж приятелями його кличуть по-домашньому – Дорко.

Поміж тим, у 2001 році трапився випадок, який знову на невизначений час відсунув нашу розмову для преси. Справа у тому, що на саме Різдво, тобто 7 січня, на одному з каналів англійського телебачення продемонстрували фільм «СС у Британії». Його автори насмілились стверджувати, що тисячі євреїв та 38 польських професорів розстріляли в липні 1941 року у Львові вояки українського батальйону «Нахтігаль», кілька десятків ветеранів якого приватно вступили 1944 року в дивізію «Галичина». За словами творців стрічки навесні 1945 року до складу дивізії увійшов 31-ий батальйон СД, перша рота якого, нібито, скоїла звірства під час придушення Варшавського повстання 1944 року. У фільмі йшлося також і про вбивство в лютому-березні 1944-го 800 мирних жителів польського села Гута Пеняцька вояками 4-го українського полку поліції, який поповнив наприкінці того ж року лави «Галичини». Незважаючи на те, що ці брудні наклепи вдалося розвінчати, фільм кинув тінь на колишніх наших вояків, де-не-де скаламутивши добру опінію про них. У Великій Британії навіть почали думати про депортацію, начебто воєнних злочинців. Очевидно, що і Теодор Барабаш, і Нестор Романик зайвий раз не хотіли «світитися», щоб не викликати проти себе будь-якої підозри.

Та все ж після того, як 2006 року панові Теодору вручили орден, він став більш відкритим для представників засобів масової інформації. Як наслідок кількох наших зустрічей – це інтерв’ю.

 – Пане Теодоре, очевидно, є певні віхи або найяскравіші моменти, якими вимощена ваша життєва стежина. Чи належать до них часи  перебування у лавах дивізії «Галичина»?

– Ясна річ. Таке не стирається з пам’яті. У 1942 році я закінчив гімназію, а наступного вступив до дивізії. Під Бродами не воював. Перебував спочатку на теренах Польщі, а потім проходив вишкіл у старшинській школі в Словаччині. Потім були бої в районі австрійського міста Фельдбах, звідки потрапив у англійську зону табору для військовополонених в італійському місті Ріміні.

– В свій час, спілкуючись з Главою УГКЦ Блаженнішим Мирославом Іваном кардиналом Любачівським, чув від нього, що йому довелося саме там надавати духовну опіку колишнім дивізійникам.

– Так. Добре пам’ятаю отця доктора Любачівського, котрий приїжджав до нас із Рима, зокрема на Великдень 1946 року. До речі, крім нього з італійської столиці тоді навідалися отці Дячишин і Дзьоба, які разом з табірними капеланами отцями Ратушинським і Маркевичем освятили паски. Духовна опіка відігравала величезну роль в нашому табірному повсякденні, була тим необхідним ковтком життєдайної вологи, яка конче потрібна кожному. Зрештою, не хто інший як архієпископ Іван Бучко посприяв нам, щоб ми змогли продовжити студії у вищих навчальних закладах: як іспанських, так європейських і американських. Словом, вагоме значення Церкви відчувалося на кожному кроці.

– Потім, наскільки пригадую, ви з головою поринули в гірничу справу.  

– Закінчивши студії у Вищій гірничій школі в 1952 році, отримав працю інженера на південному заході Іспанії. Потрапив у копальні піритів, золота, міді. Саме там, в Андалузії, і провів майже все своє професійне життя. Але, незважаючи на це, не забував своїх обов’язків перед нашою українською справою та громадою. На всі заходи, які відбувалися в столиці, приїжджав зі своєю сім’єю. Може, найважливішою була моя участь під час відвідин нашого патріарха Йосифа Сліпого.

– Якщо не помиляюсь, то цей візит відбувся  1970 року.

– І це була величезна радість для нас. Ми патріарха Йосифа дуже гарно зустріли. Тоді він відвідав різні провінції. А я мав нагоду приймати його в себе в хаті, про що свідчить світлина, яка стала родинною реліквією. Крім цього наш гість мав зустрічі на урядовому рівні, де просив виділити церкву для нас і рівночасно приміщення для нашої асоціації.

Приїхавши до Іспанії наприкінці 1946 року, разом з іншими хлопцями через рік започаткували студентське товариство, яке отримало назву «Обнова». А після завершення студій у вищих навчальних закладах, в міру можливого, продовжували громадську роботу. Офіційно треба було нашу громаду зареєструвати, що й було зроблено в 1994 році. Тоді ж мене обрали головою. Ці обов’язки виконував до недавнього часу, коли ми органічно влилися в теперішню асоціацію, яка називається «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців». Багато членів організації-попередниці відійшло у вічність. Користуючись нагодою, хотів би згадати про великі заслуги в нашому житті Нестора Романика, Ярослава Тріски, Всеволода Варжанського, Михайла Гички, Дмитра Бучинського, Миколи Волинського, Володимира Пастущука та інших.

– У цьому ряду, якщо не помиляюсь, для вас особисто величезне місце займає постать Нестора Романика. Зрештою, чудові спогади про нього збереглися і в мене. Не забуду,  з якою турботою відгукнувся він на моє прохання допомогти у владнанні всіх формальностей для поїздки в Україну. Тоді ви разом з ним довірили мені спровадити на Святоюрську гору у Львові листи для владики Любомира Гузара з проханням пришвидшити приїзд до іспанської столиці українського душпастиря.

– Нестор був моїм близьким приятелем ще з дивізійних часів. Добре пам’ятаю один випадок, який мав місце в Словенії. Ми повинні були очистити тамтешні гори від партизанів Тіто. Під час одного з рейдів уночі підійшли до стодоли, повної соломи. Хлопці були змучені. Тому я наказав розставити пости і лягати спати. Тільки-но заснув, аж тут приходить постовий і каже, що нас хочуть викинути звідси. Питаю: «Хто?» Каже, що 8-ма сотня з 30-го полку. А це якраз сотня Нестора Романика. Тут і він приходить до мене і заспокоює: «Дорку, не переймайся. Обидві сотні будуть відпочивати». І ми заснули.

Вдосвіта, о п’ятій годині, обидві сотні встали і пішли далі. А дещо пізніше тітовські літаки збомбардували ту стодолу. Про це довідалися в полку. І покотилися чутки, що там був Барабаш. Словом, наш полковий священик уже почав підготовляти похорон. Коли ми з’явилися в розташуванні полку, то всі здивовано запитували: «Невже Барабаш прийшов?» Тому я згадую Нестора, який, власне, віддав наказ рушати спозаранку для обох сотень. Бо якби ми залишилися, то попали б під бомби. Тоді ж сотник Підгайний, який був дуже добрим приятелем Шухевича, промовив такі слова: «Барабаш, ти будеш довго жити». Говорять, що така прикмета. Чи таке забудеш?..

А народився Нестор у багатостраждальному селі Павлокома поблизу Перемишля, що зазнало страшних утисків під час сумнозвісної операції «Вісла». Разом ми приїхали до Іспанії, разом  брали активну участь в житті української громади. Нестор, будучи учасником танцювальної групи нашого студентського хору, чудово солював у таких композиціях, як «Аркан», «Запорожець» та інших. Згодом закінчив Вищу школу інженерів лісництва. Упродовж тривалого часу працював у міністерстві, відповідаючи за санітарний стан лісів. Був автором численних публікацій, редактором екологічної газети. Ми його називали «вічним» секретарем, бо таку посаду він обіймав і в товаристві «Обнова», а згодом і в «Українській асоціації в Іспанії».

– Якось ви оповідали мені ще й про приїзд Ярослава Стецька та його дружини Слави.

– Їхній візит був приурочений до ще однієї дуже вагомої події. В 1980 році в Мадриді проводилась Конференція європейської безпеки, на якій подружжя Стецьків представляло «Антибільшовицький блок». Тоді, крім них, прибув митрополит Канади Максим Германюк, а також українці з Англії, Німеччини, Франції, які не лише взяли участь у конференції, але й разом з нами провели вулицями столиці маніфестацію. Вона потім переросла в голодування в знак оборони прав українського народу та Церкви. І якщо дозвіл на маніфестацію ми отримали, в чому посприяв заступник прем’єр-міністра Іспанії Леопольдо Кальво Сотельо, то голодувати вирішили спонтанно. Врешті-решт і це нам дозволили. Коли ж закінчили акцію гімном «Ще не вмерла Україна», то капітан місцевої поліції побажав, аби наші мрії про незалежність держави здійснилися.

Потім ми гарно відзначили 1000-ліття хрещення України-Руси, на яке приїхав єпископ Андрій Сапеляк з Аргентини. В урочистому Богослуженні взяли участь і архієпископ Мадрида кардинал Анхель Сукія, і міністр освіти Іспанії Мануель Льора Тамайо. Опісля майже вся наша громада відбула до Рима, де в Базиліці святого Петра пройшли основні урочистості.

З великою радістю зустріли звістку про незалежність України. А в 1992 році я мав нагоду долучитися до моїх приятелів з Англії і взяти участь у роботі Всесвітнього форуму українців у Києві. Тоді рівночасно відзначалася річниця УПА та було перенесено тлінні останки патріарха Йосифа Сліпого з Рима до Львова. Про це залишилися незабутні згадки.

Наступним важливим моментом став приїзд до країни кориди українських заробітчан. Під час святкування Різдва Христового в січні 1999 року наша капличка в храмі святих Христофора і Рафаїла наповнилася численними вірними. І це приміщення стало затісним. Тоді ж ми звернулися з проханням до тодішнього єпископа-помічника, а донедавна Глави УГКЦ Блаженнішого кардинала Любомира Гузара, щоб він прислав до нас священика. Приїзд у січні 2001 року отця Ігоря Михаляка увінчав наші старання. Відтоді розпочалася повнокровна діяльність української парохії. Церква згуртувала людей. Тут почали діяти товариства «Покрова», «Українська молодь – Христові». Фактично всі свята, концерти, творчі вечори та інші заходи проходять саме тут.

– А чому про свою допомогу українській гірничій промисловості ні словом не «заїкаєтеся»?

– Фактично хвалитися нема чим. Бо хоч і значних зусиль докладав, але практичних результатів катма. З моїми колегами-геологами та інженерами гірництва брав участь у програмі «ТАСІС». Коли мене запросили до іспанського товариства «SECOT», яке допомагало малим і середнім підприємствам, погодився вступити туди за умови, що працюватиму для України.

Від 1992 року мав контакти з Державним комітетом з геології. Провів кілька семінарів щодо видобутку золота та охорони навколишнього середовища. Відвідав золотоносне родовище в селі Мужієво на Закарпатті, яке справило на мене гарне враження. А на Волині поділився досвідом видобування міді. Разом з українськими фахівцями вивчав на Хмельниччині родовища сабоніту – мінералу, який містить мікроелементи, потрібні для корму тварин, служить як добавка до добрив.

– У 2006 році побачила світ невеличка книжка про Українську Греко-Католицьку Церкву, авторами якої є ваша донька Соня і ви, пане Теодоре. Звичайно, це – ще один ваш здобуток.

– Найбільше місця у ній присвячено історії УГКЦ XX та XXI сторіч. Чому саме цьому періоду? Бо якраз напередодні поїздки Святішого Отця Івана-Павла II в Україну надзвичайно зріс інтерес іспанців до нашої держави. Тоді ми підготували невелику розвідку, яку вручили іспанським прочанам, які поїхали в Україну. Потім, вже після «помаранчевої» революції, був новий сплеск підвищеної уваги до нас. Тоді ми вирішили дещо додати і випустити книжку. Таким чином з’явилися відомості про хрещення України, Берестейську унію, запорозьких козаків, Тараса Шевченка. Особливу ж увагу звертаємо на минуле століття. Зокрема на постаті митрополита Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Мирослава Любачівського, на попереднього Главу УГКЦ кардинала Любомира Гузара.

Грошові надходження від продажу спрямували на завершення будівництва Патріаршого катедрального собору Воскресіння Христового в Києві, за що отримали подяку від керівництва Церкви.

 

– Додам, що написана ця книга іспанською мовою. І це чи не найкраща пропаганда нашої історії та й взагалі країни перед потомками іберійців. Це, як на мене, дуже важливо.

– І я так вважаю. Раніше іспанці дуже мало знали про Україну. Коли я лишень починав іспанську трудову біографію, то на мене казали «русо». Треба було не гніватися на них за це, адже їм ніхто і ніколи не пояснював різницю поміж українцями та росіянами. Ми це втовкмачували нашим знайомим і приятелям  власним прикладом. Тепер вони, знаючи, що ми дуже любимо свою батьківщину, шанують нас за це.  Як знають також і про Степана Бандеру, і про Романа Шухевича, і про УПА. Навіть дехто пояснить, що прізвище Бандера в перекладі з іспанської на українську означає «прапор».

А ширший загал почув про Україну більше після Чорнобильської катастрофи і особливо після проголошення незалежності. Велику роз’яснювальну роботу проводять зараз і наші заробітчани, які працюють поряд з іспанцями, а наші жіночки в їхніх оселях.

– Продовженням вашої плодотворної праці на ниві просвітництва іспанців стане, безперечно, і друга книжка, яка написана не так давно. Що цього разу ви готуєте для мешканців країни Сервантеса?

– Власне, знову ж таки в співавторстві з донькою Сонею ми зробили брошурку, яка б докладніше розповіла іспанцям про нашу історію від часів Андрія Первозванного до «помаранчевої» революції. Називатиметься вона «Breve acercamiento de historia de Ucrania» («Коротке наближення до історії України»). Ми не мали грошей на її видання, але попередній посол України в Іспанії Анатолій Щерба запевняв, що необхідні кошти надійдуть з України. Коли це буде – важко сказати. А видавничими клопотами займається  теперішній голова асоціації «Українська громада Іспанії за права, честь і гідність українців» Юрій Чопик.

– До дати свого народження, а саме до числа 13, яке в народі вважається особливим, маєте якісь застереження?

– Жодних. Більше того: коли купляю лотереї, то вибираю з тринадцяткою. Приятелі твердять, що це – моє число.

– А ось чи тягне вас до рідних серцю місць?

– І не питай. Мене дуже тягне туди, де народився. Туму часто лину думками в село Малий Ходачків біля Тернополя. Там ще маю родину, якій, як можу, намагаюся допомагати. І, як тільки випадає нагода, їду туди.

– На завершення хотілося б побажати вам, пане Теодоре, Божого благословення та ласки від Пречистої Діви Марії. І, звісно ж, дожити до ста з гаком…

 

ЗАМІСТЬ ПІСЛЯСЛОВА

ТЕОДОР БАРАБАШ ПРО…

…дружину

– З уродженкою міста Навія, що в провінції Астуріас, Марією дель Кармен Бустельйо я запізнався 1948 року в Сантьяго де Компостела. Туди мене направили з нашої бурси, тобто коледжу святого Якова, на літні курси вдосконалення іспанської мови, вивчення історії та архітектури. Завданням Марії, як студентки філософії університету міста Ов’єдо, якраз і було допомогти нам у навчанні. Отож вона старанно пояснювала мені історію Іспанії, літературу. А потім якось прочитав їй такі поетичні рядки: «Я люблю тебе мила за те, що в очах твоїх море синіє…» І вона розплакалася. Та курси закінчилися, і ми роз’їхалися.

Вже коли вона завершила університетські студії, то приїхала до Мадрида. Мала тут близьких родичів, а поміж ними Леопольдо Кальво Сотельйо Бустельйо, який був і залишається визначною особистістю в іспанській історії. Наші зустрічі з Марією переросли у щось більше. Цікаво, що її родичі сприйняли мене дуже гарно. Але думаю, що вони цікавилися моєю особою, і хтось їх непогано про мене інформував.

З великим зацікавленням вона почала вивчати українську мову. Каже, що трохи балакає по-українськи. Між іншим, часом в Іспанії дехто казав: «Дивіться як ця українка гарно розмовляє іспанською мовою». І не здогадувалися, що вона іспанка.

Проте, як би там не було: в 1952 році ми одружилися. Вінчав нас архієпископ Мирослав Марусин з Рима, який проголосив такі настановчі слова: «Кохаючи свого чоловіка, люби і його Батьківщину». Це прохання-побажання Марія сповнює і до сьогодні. І ту любов вона прищепила нашим дітям і онукам. До речі, в листопаді 2012 року ми відзначили 60-ліття нашого подружнього життя.

Газета «Голос Астуріасу» від 19 травня 1991 року написала таке: «Українець Теодор Барабаш і астурійка Марія дель Кармен Бустельйо у своєрідний спосіб об’єднали Астуріас і Україну – землі, які завжди житимуть у їхніх серцях…»

… сина Романа

– Він мріяв про подорож у вільну Україну. Після відходу Романа у вічність дружина Анхелєс та діти Роман і Христина здійснили його мрію.

У книзі «Cronicas y curiosidades de cuatro generaciones mineras» («Хроніки та курйози чотирьох гірничих генерацій»), в якій описано історію гірництва регіону Уельва, її автор інженер Хуан Мануель Карбахаль Квірос пише: «…Для виконання цього проекту залишає наше підприємство молодий інженер гірництва і добрий приятель дон Роман Барабаш – надзвичайна особа і прекрасний технолог, вишколений в Ріотінто, де його дуже любили. Так само, як і його батька пана Теодора, якого я мав нагоду пізнати під час його професійної праці в родовищі Ля Зарза в далеких п’ятдесятих роках… Можу сказати про цю родину гірників, що їх любили і поважали всюди, де вони працювали і мешкали».

… доньку Соню

– Народилася в Уельві. Закінчила університет «Комплутенсе» в Мадриді за спеціальністю «Історія». Відбула літні курси в Ірландії та Оксфордському університеті в Англії. Викладає історію в мадридському коледжі «Матер Сальваторес». Окрім цього своїм ученицям читає лекції з історії України, яку добре знає з часів Аскольда та Дира і аж до «помаранчевої» революції. Свої знання використала при редагуванні книжки про Українську Греко-Католицьку Церкву. Брала активну участь в житті української громади.

… сина Михайла

– Як і старший син Роман пішов по моїх стопах. З успіхом закінчив гірничу школу і курси менеджменту. Має приятелів в Україні, яку вперше відвідав 1995 року. Зі своєю дружиною Анною брав участь у «помаранчевій» революції на площі маркіза Саламанки в Мадриді.

… доньку Анну

– Наша наймолодша донька та її чоловік Хосе Антоніо – лікарі. Вони врятували мене від смертельної хвороби.

Улюбленим віршем Анни є «Contra spem spero» («Без надії сподіваюсь») Лесі Українки.

Наша довідка

ЯРОСЛАВ ЗАКАЛЯК – уродженець Ходорова. Колишній учень місцевої «Рідної школи». У роки Другої світової війни був вояком Першої української дивізії Української національної армії (УНА). Пан Ярослав – довголітній секретар Крайової управи братства цієї дивізії у США. До виходу на пенсію працював головою Української федеральної кредитової кооперативи в Елізабеті.

1989 року став одним із організаторів першої зустрічі ходорівців у США. У 1993 році він активно включився у підготовку святкування 50-ліття створення Стрілецької дивізії «Галичина». Обраний до ювілейного комітету. Я. Закаляк увійшов також до складу редакційної колегії ювілейного збірника, приуроченого до цієї знаменної дати (упорядкував статтю «Полон в Італії й Англії»).

Любомир КАЛИНЕЦЬ.

Мадрид, лютий 2013 р.