З когорти романтиків (Частина перша)

Posted on Жов 13 2014 - 10:43am by Любомир Калинець

Нещодавно ми повідомили про кончину нашого земляка, відомого ученого-фізика , доктора фізико-математичних наук, академіка Академії наук вищої школи України Петра Голода, котрий відійшов у вічність 3 січня цього року. І обіцяли, що представимо вашій увазі інтерв’ю з ним, підготовлене ще задовго до його смерті. То ж нехай воно стане даниною шани цій неординарній особистості…

Про зустріч з Петром Голодом мріяв віддавна. Завершуючи понад десять років тому книжку «Місто над ставом», вніс туди всього кілька рядків про нього як про уродженця Ходорова, який успішно працює в наукових й освітніх закладах Києва. Але хотілося поспілкуватися з ним, довідатися більше. І ось нарешті така нагода трапилася. Побувавши на початку лютого 2009 року в столиці, пощастило потрапити і в помешкання Голодів.

– Пане Петре, попрошу вас дати коротку довідку про те, ким і де ви працюєте.

– Якщо офіційно, то основне місце роботи це – завідувач кафедри фізико-математичних наук Національного університету «Києво-Могилянська академія». Заодно зберігаю за собою посаду старшого наукового співробітника в Інституті теоретичної фізики. А також за сумісництвом – професор кафедри теоретичної фізики Національного університету імені Шевченка.  Так вийшло, що наприкінці 1980-х років я суміщав освітню й наукову роботу. І так  в освіті певний статус зберігаю досі.

– В трьох «китах», так би мовити, працюєте.

– Зараз не так уже й багато кваліфікованих професорів. Хоча важкувато мені стало в університеті Шевченка, тому трошки зменшив там навантаження. Було півставки, а зараз маю чверть. Крім того ще й транспортні проблеми додалися. Бо там, як правило, перші пари. А до Києво-Могилянської академії ходжу пішки, що дуже зручно.І тому, як би сказати, на першому місці і за часом, який віддаю, і за пріоритетом, стоїть Києво-Могилянська академія. Це, до того ж, ніби власне творіння. Тому що там я все пройшов від самого початку. Мав можливість робити освіту так, як я хочу.

Петро Голод

– З нуля, значить, розпочинали.

– В якійсь мірі. Тобто писав програму всієї підготовки. Але спершу ми шукали свою нішу. А це було непросто: шукати шпарину в системі освіти, коли вже є університети. Той же університет ім. Шевченка, політехнічний інститут, який також має велику фізику. На початку ми вважали, що такою нішею повинна стати біофізика, або, як ми її називали, «фізика біологічних систем». І довелось писати програму, починаючи від квантової теорії і аж до біофізики. Звичайно, консультувалися з фахівцями. Але самі тексти, які треба було подавати в міністерство, ліцензувати і так далі – все довелося писати самому. А я ж ніколи про таке не думав. Мене раніше лякали проекти, які треба було подавати в міністерство. Вони ж повинні бути написані певною мовою. Тут своя стилістика сприйняття. Не думав ніколи, що буду колись це робити, бо завжди уникав адміністративної роботи, бюрократичної. А тут все-таки довелося. І це мені, в якійсь мірі, сподобалось. Не те, що сподобалось. Я побачив у цьому певний сенс. Тому що виявилося, що, з одної сторони,  є якась творчість і в освіті, і в науці. Але, з другої сторони, існують стандарти. І це дуже важливо. Тому що ви можете навчити студента як хочете. Але ж ви йому не даєте роботу. Дає роботу інший. Хоча і ви теж інколи. Але, здебільшого, одиницям, коли можете на кафедрі когось залишити чи зробити своїм аспірантом. Але далі він повинен іти до інших людей. Отже повинен бути універсальний підхід, стандарт. Тобто він може їхати чи в Донецьк, чи за кордон, і до нього є стандартизовані вимоги. Отже і освіта повинна бути стандартизована. Ось тому я й захопився Києво-Могилянською академією, бо там можна було освіту по-своєму творити. Звичайно, була типова програма міністерства, але дозволялися відхилення від неї. І можна було переконати людей з методичної комісії, зокрема з університету Шевченка. Ці програми затверджували мої ж колеги. Словом, я з захопленням працював навіть у цій бюрократичній справі.

Але, безперечно, треба продовжувати бути трохи і в науці. Не трохи, а бути. Фігурувати, писати статті і т.д.

– Чи є у вас свої наукові напрацювання?

– Що значить свої напрацювання? Є книжки. Ось можете відкрити хоча б сайт Петербурзького університету і там серед рекомендованої літератури є і моя монографія «Математичні основи теорії симетрії». Її переклали російською мовою, і там вона здобула певну популярність. А ще й підручники треба писати.

Хто вони – ваші студенти? Чи маєте серед них своїх учнів, які торують наукові вершини?

– Якщо говорити про Києво-Могилянську академію, то тут студенти досить ерудовані й перспективні. Як правило, випускники фізико-математичного ліцею сюди не йдуть. Ідуть люди, які володіють більш широкими знаннями. І тому мені спочатку здавалося, що взагалі не зможу працювати з цим контингентом. Тобто я б міг їх вчити, але потім треба віддавати комусь іншому. Маю на увазі, що не зміг би брати в аспірантуру, працювати як науковець. Але, починаючи з 2002 року, вже мав свого учня, з яким написав дипломну роботу. В інтернеті ви можете клацнути і побачити хто такий зараз Роман Лутчин. Лише шість років минуло після закінчення учбового закладу, а він уже вспів попрацювати в Міннесоті, Меріленді. Словом, у провідних американських університетах. Це, фактично, один з перших студентів Києво-Могилянської академії, якого я можу назвати своїм учнем. Бо в мене є учні, в основному, вихідці з університету Шевченка. Проте зараз бачу, що мені приємніше й змістовніше працювати з цими студентами, бо вже вклав у них часточку своєї душі. Хоча ось приходжу на третій курс в університет Шевченка, і студенти там ще не зіпсовані. Щось з них можна «ліпити». Але якась, я би сказав, закостеніла освіта. Я називаю її «залізною». І вона вже перестає мені подобатися.

– Пропоную змінити течію нашої розмови в іншу сторону. Ясно, що ми не можемо обминути Ходорів. Яким чином ви повязані з ним?

– Ну як? Народився в Ходорові 17 листопада 1946 року. Що робити: така доля. Скорпіон. На цей день припадає також свято студента. В університеті Шевченка в Києві, коли я навчався, то доводилося суміщати обидві дати.

Якщо вести мову про родовід, то належу до так званих «переселенців». Взагалі кажучи, за межі Львівської області ми не виїжджали. Але це були західні території. А в зв’язку з подіями 1945 року, з посуванням кордонів, переїхали на схід. Мій батько походить з Добромильського повіту. З тих теренів, які відійшли до Польщі. А потім так сталося, що ми опинилися в Ходорові.

– Ким були ваші батьки?

– Батько – ремісник, швець. Всі його в Ходорові знали. Пан Голод був таки добрий майстер, всі його поважали. На той час і добрий організатор. За нинішніми мірками його б назвали рухливим бізнесменом. Бо не так то й легко було матеріал дістати. Тоді це криміналом попахувало. Але сім’ю з трьох дітей утримував. Коли з’явилася дитяча енциклопедія, то в школі мав її лише я. Тому що один том коштував три рублі, а це були великі гроші. А я мав усі томи, куплені татом.

Пригадую, як під час завідування шевською майстернею йому треба було писати фінансові звіти, вести сяку-таку документацію. А в нього був поганий почерк. Бо коли носив звіти, то йому казали, що нічого не зрозуміло. Трошки в цьому ми допомагали, особливо старша сестра. Але тато почав дивитися в газету і виробляти каліграфію. Була в нього якась сила. Тепер дивлюся ретроспективно і бачу який у нього був спокійний, врівноважений характер. Пам’ятаю, що ми ще тільки вставали снідати, а він вже повертався зі Львова з необхідними покупками.

Мати більш художньою натурою була. Навчила мене писанки розфарбовувати. Я і вишивати любив, і малювати. Можливо, це від мами. Ось це на стіні висить картина Ван Гога, а поряд моя робота.

– Макове поле?

– Так. Ще зі школи любив малювати. Були двоє, може, й більше вчителів, до яких тісно прив’язався. Це, передусім, Лев Михайлович Кудлик, який давав мені уроки малювання. Збереглися фотографії, де ми вдвох малюємо плакати. Ну і, звичайно, великий вплив на мене мали також обидві вчительки української літератури – Легенька і особливо Олександра Федорівна Дзера. Як не згадувати ті добрі стосунки, які були в нас у старших класах?.. Оце недавно мені вітання прислала. Живе тепер у Залужжі біля Рогатина, чоловік помер.

– А як сталося, що ви все ж обрали фізику?

– По старшинству я був у родині наймолодший. І шлях до освіти, напевно, проклала старша сестра. Бо вона вступила у Львівський політехнічний інститут, який тоді вважався престижним. Якось привезла додому книжки, які мене зацікавили. Зокрема, «Курс загальної фізики» інститутський, де я прочитав про теорію відносності.

– Значить, вона вас зманила?

– Не зовсім, але якийсь імпульс усе-таки дала.

У нашого випуску, взагалі то, була доволі висока планка. До того ж, це – 1960-ті роки, захоплення поезією, літературою. Тоді до школи приходив Ігор Калинець. Пам’ятаю: в нас була так звана радіо-кімната. Звідтіля ми передавали програми, музику записували. Все це треба було підбирати. А ключі від неї мав я. Вона стала своєрідним клубом, де можна було зібратися. Там був єдиний навсю школу телевізор. І на цей телевізор приходив Ігор Калинець, який жив по сусідству. Дуже часто вечорами ми розмовляли на теми, далекі від школи. Вже тоді я знав хто такий Богдан-Ігор Антонич. І Дзера навіть перелякалася одного разу, коли кілька рядків його я надрукував у шкільній газеті. Запитала, хто приніс їх. Та ясно хто: Ігор Калинець. Бо він ним захоплювався. Звичайно, за ті вірші могло попасти усім по «шапці». Але директор не знав і не розумів, тому пронесло. Вірш та й вірш. А може, він його взагалі не читав.

– Можливо, і про Антонича не всі знали?

– Швидше за все. Це було в ті незабутні 60-ті роки, які поставили певну планку. Що це значить? Все якось несподівано й фантастично склалося в моєму житті. Моїм улюбленим поетом в школі був Микола Вінграновський. І його пафосні рядки «Я встав з колін і небо взяв за зорі…» стали своєрідною парадигмою: як треба жити. Тобто була націленість на найвищі щаблі. Зараз зустрічаюся зі студентами і вбачаю деяку приземленість. Міркують, здебільшого, так: скромно закінчу освіту, скромно буду десь копирсатися. Я це називаю: перейти в стан «офісного планктона». Є такий термін у техніці. Тобто стати поживою, яку «акули» бізнесу ковтають, висмоктують все і випльовують. Щось там цей чоловік отримує, якось живе, але не ставить перед собою вищих цілей.

Словом, закінчив школу на високому романтичному піднесенні. Взагалі, цей період визначальний. Тут і безліч  позитивних емоцій, і перша любов… Все це складається в якийсь комплекс. Людина стає, немов пружина. Вона готова діяти. І цей запал залишається на десятиліття.

Звичайно, тоді у мені нуртувало щось романтичне. І я загітував усіх решту поїхати зі мною. І всі обіцяли, що поїдуть. Але коли прийшов на вокзал до київського поїзда, то виявилося, що крім мене ніхто більше не наважився.

– А куди ви зібралися?

– На Київську ГЕС. Туди кликала романтика тих років. І я поїхав.Пам’ятаю, що у поїзді за пазухою у мене були дві поетичні збірки. Перша – «Атомні прелюди» Вінграновського, подарована Микольцьою Горинем, який взяв її від Богдана. А друга – «Соняшник» Драча. Її я тоді ще глибоко не простудіював, бо це – складніша поезія. Так  і приїхав з ними в столицю. «…І Київ на Богдановім коні пливе навстріч Дніпровою водою». Це було у мене наяву, перед очима.Цей період у моєму житті – найвизначніший. Можливо, перші півроку-рік. Це – 1964-65 роки.

Подався на ГЕС. Бо, крім всього іншого, я – електрик. А мені кажуть: оскільки не маєш вісімнадцяти років, то тобі – в будівельну організацію. Невдоволено відповідаю: «Будівельну організацію я і сам міг знайти, а мені потрібна ГЕС».

(Продовження незабаром)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.