– Пані Надіє, а про сваху вашу дозволите уточнити? Хто вона?

– Мій син узяв собі дружину з Ходорова, яка походить з Василюків. Сват, на превеликий жаль, уже покійний, але живе його дружина Катерина.

– Чи то бува не ті Василюки, що мешкають за «Поліграфмашом», на вулиці, яка колись називалася Глибока?

– Так-так. Свати виховали і вивчили трьох дітей: сина, що зараз у Чехії, та двох доньок. Марійка вчителює в Ходорові. А наймолодша з-поміж них, Надійка – то моя гарна невістка.

– Можливо, хтось і вважатиме, що ми розмовляємо про якісь другорядні речі. Але як на мене, то саме у таких деталях виявляється спорідненість з рідними теренами.

– Ось-ось. І мене не полишає відчуття, що говорю про другорядне, не висвітлюючи головнішого. Однак я розцінюю нашу розмову – як просто дружню бесіду, а не матеріал до публікування. Бо ж бачите, які тут трапляються моменти? Такі, про які потім думаєш: «Нащо про це говорила?» Скажімо, таке. На нашій вулиці цілий рік була величезна калабаня. В ній ми то хлюпалися, то ненароком у нових мештиках влазили, то одяг засмальцьовували. Мами з нами постійно

через це сварилися. Коли влітку, в найгарячішу пору, та калюжа засихала, тоді вся вулиця вкривалася порохами. І ми тоді бавилися ними: піднімали руками той порох і кидали догори – хто вище. Ото була забава! Або брали з калюжі болото і  «на березі» ліпили «пляцки». Зараз тієї калабані вже нема, її кілька разів засипали.

Або ще. Пригадую, що «третя» школа була тюрмою. Проходячи попри неї, бачила заґратовані віконечка і погляди крізь шибки. Коли ж пішла до тої школи вчитися, то на уроках праці ми всі казарми вичищали. Тобто наголошу ще раз: щось другорядне згадується, а головного можеш і не

сказати. Чи не так?

– Ну, я не знаю також, як розрізнити такі речі. Як кажуть, відділити зерно від полови. Вважаю, що з дрібничок – теплих, ніжних, милих – викристалізовується те, що підпадає під поняття «любов до рідного села, міста і загалом країни». І чи не в цьому також головне? Словом, відчуваючи від вас оту теплоту, доброту, щирість, якими наповнені ваші спогади,

впевнений, що наша бесіда є даниною шани й поваги нашому Ходорову. Більше того, думаю, що він повинен гордитися вами. І це не просто «високі» слова.

– Що ще хочу додати. Коли приїжджаю до Ходорова, то відзначаю щось нове. Скажімо, як оновився центр. Тішуся з того, що стало чистенько. З давнішого, але тим не менше: як впорядковано цвинтар. Тому вдячна тій людині, яка то започаткувала, – пану Дмитрові Сасу.

Радісно, що відновився Будинок культури, тепер – Палац мистецтв. З’явилися приватні готелі, нові ресторани, магазини. Це значить, що люди багатіють. Для мене це важливо, бо означає, що ростемо, стаємо заможнішими. Хоча, безперечно, є люди з мізерними пенсіями. Викликають гордість численні пам’ятники, які засвідчують, що керманичі міста дбають про культуру, про зовнішній вигляд. Щоби ходорівці, які живуть тут, із приємністю ходили вулицями. А ті, хто приїжджає до нас, захоплювалися. Це важливо.

Якщо вести мову про те, що ще кличе до міста, то нагадаю про зустрічі однокласників, на які з великим задоволенням їду. А ще – з’їзд ходорівчан приблизно десять років тому. Якщо запросять на наступні зібрання чи ювілеї, то з приємністю прилечу.

– Контакти зі своїми колишніми приятелями по Ходорову підтримуєте?

– Контактую з багатьма ходорівцями, які живуть у Львові, або в інших містах чи селах України. Нас єднають спогади про рідне місто і, звичайно, спільність поглядів чи зацікавлень. Що до Ходорова безпосередньо, то, якщо брати однокласників (бо ж є люди з молодшиих і старших гнерацій, чи просто сусіди та знайомі), найбільше це – Софія Заєць, яка організовує нам

прекрасні зустрічі. На них ми всі повертаємось у молодість.

Хто буде читати ці рядки, той підтвердить, що завжди запрошую на вистави своїх однокласників, знайомих, представників товариств із Ходорова. На превеликий жаль, люди мало відгукуються на ці пропозиції. А на зустрічі часу мало. Зрештою, як у кожної жінки, яка працює з дев’ятої до вісімнадцятої. Годину – до роботи, годину – з роботи. У мене сім’я: діти, які одружилися.

Якщо раніше було двійко, то тепер четверо – син і донька, зять і невістка. Плюс четверо внуків. Усім треба приділити увагу, допомогти, порадити. То завести до школи, то забрати. В цьому плані дуже активний мій чоловік. Він пішов на пенсію, власне, для того, щоби в нашій хаті одна особа була вільна, бо усі решта працюють. І дуже важливо, щоби сім’я була разом. Два чи навіть три покоління. І для цього слугує моя хата, де всі уродини, іменини, всі події відбуваються за нашим великим столом. Якщо ж добра погода, ми зустрічаємося на дачі. Субота, неділя – діти, внуки всі разом. І навіть друзі моїх дітей. Чим можу гордитися і похвалитися. Всі горнуться до нас. Мої друзі здивовано питають: «Як тобі то вдалося, що і твоїм дітям, і їхнім друзям цікаво з вами?» Ну, не знаю: цікаво не цікаво, але вони всі до нас приїжджають. І ми дуже тісно спілкуємося. І то моє

дуже велике щастя.

– Надіє Михайлівно, дозвольте уточнити. Ваша родинна хата в Ходорові

залишилася?

– Ні, я її продала. Далеко їздити, нема часу. Крім того ж маю дачу, десять соток. То є де працювати. Ходорів навчив мене поратися на городі.

– Коли і до кого ви можете зараз приїхати в Ходорів без особливих запрошень?

– До багатьох. Бо з ким зустрічаюсь, усі запрошують то на свята, то на празник, а він тепер у двох  частинах Ходорова має різні дати, тож є можливість до частих візитів. Однак бракує часу. Ми доволі часто бачилися з Людмилою Хлопоніною. У Ходорові вона забігала до мене, коли я приїжджала додому. І в неї я гостювала. Для мене найважливіше те, що Люся приходила до моєї мами, навіть у мою відсутність, щоби поговорити зі старенькою. Я тоді і тепер дуже вдячна подрузі за це.

Люся охоче приймала мої пропозиції приїхати зі школярами на вистави до Львівської Опери. Діти

були вражені красою театру і, безперечно, збережуть чудові враження на все життя.

Також на Великодні та Різдвяні свята до своєї свахи Катерини Семенівни їду, до її дочки Марійки. Крім того, в нашій родині є ще старійшина – цьоця мого чоловіка.

– У Бортниках?

– Так. То рідна сестра його мами. Вона вже старенька. Ми завжди до неї їдемо і дуже любимо. Для неї поезія – коли бульба цвіте на городі, а не тільки яблуня; коли грядка зеленіє, сіно пахне… Шаную тих селян, які не нарікають на тяжку роботу в полі чи на городі, а сприймають її як щось невід’ємне, як своє призначення на землі. Люблю правдивих селян, а не тих, хто від села не відстав, а до міста не пристав. Цьоця – з правдивих.

– На завершення дозвольте кілька експрес-питань. Тобто коротке запитання і така ж відповідь. Перше. Надія Труш – оптиміст чи песиміст?

– Оптиміст.

– Життєлюб чи бачить життя у тьмяних барвах?

– Дуже люблю життя.

– Захоплення поза театром.

– Тяжко їх мати, тому що зайнята. Але дуже люблю читати і можу подискутувати з кимось на тему сучасної української літератури. І скажу таке: найстарший внук Ярослав, певно, вдався в мене. Прищепила йому любов до читання, бо була постійно з ним і… читала, читала, читала. Хлопчикові дев’ять років, а він усі томи Гаррі Поттера перечитав. Тепер просиджує над Стронгом.

– Чи можливий в недалекому майбутньому творчий вечір Надії Труш у Ходорові?

– Оооо! То зависоко. Та ні, величати себе не люблю. Рада б прийти на зустріч з якимось товариством невеличким, але не робити свій творчий вечір. До речі, я написала ще й дві книжечки для дітей.

– О, бачите! Чому ж не зізнаєтеся? Це до того, що пропускаєте головне.

– Я мала дуже гарний відгук на першу книжку «Їду, лечу, пливу». Це вірші для моїх внучків і про моїх внучків. Друга книжечка, яка є в Ходорові, «У лісі, ой не в темному». Пані Марія, яка в міській раді працює, дала дуже хороший відгук.

– Маєте на увазі редактора газети «Ходорівщина» Марію Краївську?

– Так. Як на мою думку, це – об’єктивна рецензія.

– Останнє. Які ваші улюблені квіти?

– Георгіни.

– То зичу, аби їх вам якнайчастіше дарували. І якщо відбудеться бодай ваша зустріч у Ходорові, то нехай їх вам піднесуть обов’язково.

– Це би мусило бути восени. А чого їх люблю? Бо їх мама садила.

Записано: Львів, 18 вересня 2013 року

Надія Труш: думки з приводу і без…

– Щоранку, прокинувшись і подумки входячи в новий день, із приємністю усвідомлюю: за кілька годин – до театру… На улюблену роботу, де зустріну милих серцю й відданих мистецтву людей…

– Мене найбільше захоплює те, що колектив театру не топчеться на одному місці. Він у постійному творчому пошуку, а це вселяє велику надію на те, що ми як радували, радуємо, так і будемо радувати нашого глядача новими творчими звершеннями.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.