СЛІДАМИ БЛАЖЕННОМУЧЕНИКА МИКОЛАЯ ЧАРНЕЦЬКОГО В ДОРІ, А ТАКОЖ ДЕЩО ПРО ХОДОРІВСЬКИЙ «СЛІД» (Частина перша)


ПРОЛОГ

Фактично Дори вже й не існує. Кошишнє село Надвірнянського району Івано-Франківської області поглинуло адміністративно славнозвісне карпатське Яремче. Хоча стара Дора ще не вивітрилася з пам’яті, а також нагадує про неї вивіска на залізничній зупинці, яку жодна рука не посміла зняти.

Dora-1

Власне, сюди і припровадила мене стежина, якою прошкую, відшукуючи сліди блаженної пам’яті єпископа УГКЦ владики Миколая Чарнецького. Взявши початок у Львові на Личаківському кладовищі, де раніше була могила священномученика, потім вона привела мене в храм святого Йосафата на Замарстинові, де зараз покояться мощі мученика за віру. Згодом мої шляхи-дороги пролягли в родинне село владики Миколая – Семаківці, Городенківського району колишньої Станіславівщини. Про це залишилися письмові свідчення у вигляді медійних публікацій.

Для нас, ходорів’ян, святий мученик за віру М.Чарнецький близький тим, що не один із містян відвідував його могилу на Личакові, а також в один день з ним блаженномученицею проголошено нашу сестру Тарсикію..

Саме в Семаківцях я вперше довідався про перебування ісповідника віри в Дорі. Розповів про це декан Чернелицький Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ, а заразом парох храму Миколая Чарнецького в Семаківцях отець Василь Скрипка. У свою чергу, таку інформацію він роздобув у ченця монастиря Студитського уставу в Дорі ієромонаха Порфирія, якого Господь уже покликав у свої володіння. Згідно з розповідями отця-монаха, владика Миколай навідувався сюди на вакації як і блаженної пам’яті митрополит Андрей Шептицький, патріарх Йосиф Сліпий.

На жаль, цю інформацію не зміг ані підтвердити, ані спростувати уродженець тутешніх місць єпарх Коломийсько-Чернівецький владика Василь Івасюк, який на моє запитання про факт перебування в Дорі блаженномученика промовив наступне: «Я не чув про таке. Треба питатися, хоча вже й нема дуже в кого. Або шукати в архівах. Але те, що митрополит Стернюк відпочивав по-сусідству від мене, то це – достовірний факт». А взагалі про особу Чарнецього висловився так: «Владика Чарнецький для мене не є чужий чоловік. Тому що ще в старших класах школи прочитав його життєпис. Ті кілька книжок зіграли величезну роль в моєму становленні. Я зачудовано читав про його формуваня у багатодітній родині: як він вчився, як став єпископом, як потрапив на Волинь. Воно, коли молода людина дізнається про такого мученика, то це захоплює. І тоді маєш приклад для наслідування. Від блаженного Чарнецького я набрався потужного духа, любові до Церкви, до народу, жертовності».

І все ж є кілька ниточок, які в’яжуть цей чарівний куточок Гуцульщини з владикою Миколаєм. Про них і постараємося розповісти. Зрештою, як і чимало уваги приділимо «катакомбній» Українській Греко-Католицькій Церкві, яку він уособлює. Якщо пригадуєте, 25-річчя виходу УГКЦ з підпілля відзначено буквально нещодавно. Одначе було б неправильно, якби повз нашу увагу проскочила…

ДОРА ТА  ЇЇ РЕЛІГІЙНІ СКАРБИ

Сьогоднішня Дора – це частина міста Яремче. Розкинулась вона в долині річки Прут на схилах гірських хребтів українських Карпат. Зі сходу – гора Малево, з півдня – Маковиця, із заходу – Синячка. Своєю дивовижною красою, чистим-пречистим гірським повітрям, оригінальними пасмами горбів, прозорою дзеркальною водою зі стрімких гірських потоків, неначе магнітом, притягують ці терени до себе багатьох людей.

Тут, для прикладу, перебували славетний художник Олекса Новаківський, оперний співак Михайло Голинський, польська інтелігенція мала свої вілли. Дещо пізніше тут відпочивали добре відома по зв’язках з Ходоровом письменниця Ірина Вільде, подружжя Чорноволів… Це місце, де творчі люди  творили високе мистецтво. Зокрема, любив тут малювати уродженець близеньких жо нас Добрівлян, народний художник України Зіновій Кецало. Інтелігенція, яка відпочивала у віліях (оселях) дорян, брала на навчання до Львова місцевих дітей, котрі здобували там вищу освіту.

А ще ця пречудова закутина вабить своїм затишком, гостинністю та Божою благодаттю. Якщо дивитись на Дору з гори Маковиці, то ріки в урочищах Боярське та Кам’янка  разом з Прутом утворюють водний хрест. Це – Господом дана земля, на якій уже кілька століть на високому рівні підтримується духовність, що дала величезні плоди.

Завдяки активній праці місцевого духовенства звідси пішло в світи більше 20 священиків підпільної УГКЦ, яких тут «охрестили» «косилівцями». Нещодавно відбулося висвячення третього єпископа, уродженця села, о.Теодора (Тараса) Мартинюка. Його попередники – владики Василь Семенюк і Василь Івасюк очолюють Тернопільсько-Зборівську та Коломийсько-Чернівецькі єпархії УГКЦ. В Дорі діють чоловічі та жіночі монаші згромадження, молодіжні спільноти.

Донедавна вважалося, що назва села пов’язана з іменем єврейки Дори Хайкіни, яка влаштувала на цьому місті корчму. Звідси і назви: «до Дори», «від Дори». Проте є інше тлумачення цієї назви, що означає  «освячений хліб». Дослідник Гуцульщини професор Володимир Шухевич ототожнює його з паскою. Тут існував один з найдавніших храмів, куди горяни, зазвичай, поспішали щонеділі та в свята на богослужіння. А на Великдень святили хліб-дору-паску.
Ще один краєзнавець Б.Лящук схиляється до думки, що топонім Дора походить від терміну «дор», або «дори», тобто місця, розчищені під ріллю: корчування – дорування кущів, пнів. Місцевий археолог М.Клапчук по-новому трактує це слово, вважаючи, що воно тюркського походження, а в перекладі українською мовою означає «двері». Отже Дора – це двері в Карпати, прорубані річкою Прут між двома висотними вершинами: зліва – Маковицею та справа – Чорногорою. Якщо дивитись з Делятина на Малево, то дійсно на місці цього населенного пункту можна побачити прохід, або хвіртку, двері.

Перша письмова згадка про цей населений пункт, як стверджує науковець П.Сіреджук, зафіксована в 1618 р. А ось М.Клапчук називає іншу дату, а саме 1643 р.

Християнство сюди прийшло завдяки тому, що через Гданськ (Польща) та Дору проходив торговельний Бурштиновий шлях, який вів до Верховини, а звідти починався Вірменський шлях. З давніх-давен ця місцина славиться своїми релігійними скарбами, до яких, безумовно, належать Святоіллінський монастир отців-студитів, храм Чуда святого архистратига Михаїла, церква Петра і Павла.

Оскільки про два перших ми оповідатимемо детальніше, адже вони більше переплітаються зі священномучеником М.Чарнецьким, одначе бодай пару слів годилося б сказати і про Петропавліську церкву. Її освятили 24 липня 2000 р. в урочищі Товстий Діл. І з’явилась вона завдяки копіткій праці отця-митрата Ярослава Свищука. У 1993 р. він за покликом серця повернувся зі США в Україну. Тоді ж всю колекцію музею ім.Андрея Шептицького, привезену о.Ярославом, було доставлено в Яремче.

Hram Petra-Pavla

Новозбудована церковця – це справжня перлина дерев’яної архітектури. Розпис іконостасу в сучасному стилі виконав сам о.Свищук. На тлі синього кольору проступають одухотворені лики святих мучеників за віру Христову та сповнений скорботи образ Богоматері Чорнобильської. Милують зір декоративними візерунками високохудожньої різьби Царські Ворота, за якими також оздоблений різьбою престіл та оригінальної форми кивот – мініатюрна копія гуцульської церкви, що в селі Зелена Надвірнянського району, де, власне, народився о.Ярослав. Неподалік від храму знаходиться «Гора мучеників», на якій вдячні парохіяни встановили пантеон з чотирнадцяти погрудь церковним високодостойникам, які віддали своє життя за віру.

Muchenyky

Можливо, підсумують висловлене про Дору думки Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава Шевчука, проголошені ним 2 серпня 2012 р. тут таки, в студитському монастирі, у день святого пророка Іллі: «Дора (Яремча) є тим місцем, де життя й восходження на небо пророка Іллі усвідомлюється по-особливому. У той час, коли жерці атеїзму винищували всіх, хто зізнавався у вірі в єдиного Бога, тут були ті люди, які вдень і вночі підносили руки до неба й випрошували, як Ілля, вогонь Духа Святого, що зігрівав серця вірних. Монахи, монахині, священики, семінаристи молилися тут за свою стражденну Церкву, завдяки чому УГКЦ вистояла, наш народ залишився при вірі своїх батьків, не дав себе розчинити в морі радянського народу й зберіг свою самобутність і культуру…»
Можна сміливо стверджувати, що якщо і побував владика Чарнецький у Дорі на відпочинку, то місцем, яке він не міг обминути, однозначно був…

СТУДИТСЬКИЙ МОНАСТИР СВЯТОГО ПРОРОКА ІЛЛІ

Карпати – це чарівний край. Це не тільки легені України, але її душа та серце. Гуцульщина – це край привітних та милих осіб. Одначе, це ще й край людей, які глибоко та палко вірять у Всевишнього. Саме тому здається, що ці люди живуть у раю. В Дорі увагу кожного приїжджого туриста привертає до себе ансамбль дерев’яного монастиря, який розкинувся біля центральної дороги. Він, оточений горами, наче фортеця духу та віри, оберігає у своїх стінах благодатну силу молитви.

У минулі часи, а саме до 1935 р., монаше життя на Гуцульщині було розвинуте недостатньо, процвітав лише Манявський скит. У Дорі на той час діяла лише парафія Чуда св.архистратига Михаїла. Дерев’яна церква була перебудована ще в 1844 р., біля якої і гуртувалися доряни. Парохував тоді о.Євстахій Шмериковський.

Відповідно, митрополит Андрей та ігумен Климентій Шептицькі прагнули оживити релігійний дух мешканців мальовничих Карпат. До цього долучилося також подружжя Кокорудзів, відомих у Галичині освітян-меценатів, яке радо офірувало у Дорі два будиночки та чималий шмат поля. То ж наприкінці серпня 1935 р. за благословенням митрополита Андрея та ігумена Климентія, а також за згодою владики Григорія Хомишина, зі Святоуспенської Унівської лаври в село приїхали двоє студитів, щоб заснувати тут монастир. Це були ієромонах Андрій-Йоан Абрагамович (можливо, що його родичі в свій час замешкали в Ходорові) і брат Созонтій Телішевський. У жовтні до них долучився ще й брат Петро Чучман (чи то родичі, чи то однофамільці також живуть у нашому містечку). Відтоді розпочинаєтьсяся нова сторінка в історії студитського чернецтва на Гуцульщині. Монашу обитель віддали під покров св.пророка Іллі та св.Йоана Хрестителя. На той час існувала традиція називати монастирі іменами благодійників, які спричинилися пожертвами для їхнього заснування. Оскільки таким меценатом був директор «Рідної школи» у Львові Ілля Кокорудз, тому обитель вирішили наректи його іменем.

У 1936 р. тут проживало вже сім монахів Студитського уставу. За короткий час вони організували ремісничу школу з кравецьким, шевським і столярським відділами. Ченці безоплатно навчали гуцульських хлопців різноманітних ремесел, тому школа була переповнена учнями.

Також монахи ходили до школи, де викладали релігію. В монастирі приготовляли дітей до першого причастя.

Крім духовнної та виховної праці студити приймали в себе бажаючих відпочити і поєднатися з Богом у тиші Карпатських гір. Для приїжджих страви готував брат Созонтій, який осягнув кухарську справу в родині графів Шептицьких у Прилбичах. На літо до монастиря приїжджала Іванна, дружина Іллі Кокорудза, яка різними засобами допомагала монахам. Дорянську обитель часто відвідували отці з Унівської лаври, зокрема архимандрит Климентій та інші.

Навесні 1937 р., за настоятельства ієромонаха Вартоломея, у Дорі розпочалося будівництво монастирського храму. Для цього зі села Заріччя запросили майстра Івана Яворського. Цікаво, що тоді ж трапилася загадкова історія, очевидцями якої стали три брати-монахи. Одного вечора на місце, де мала постати церква, з неба опустилося, а потім піднялося сяйво, подібне на скатертину, зав’язану з чотирьох кутів. Монахи зрозуміли це як знак Божого благословення перед воздвиженням святині. Роботу провадили впродовж року і закінчили влітку 1938-го. Щоправда, вже під керівництвом іншого майстра – Петра Григорчука із села Жаб’є (тепер Верховина). Храм возвели у гуцульському стилі у вигляді хреста.

Дорянський монастир завжди підтримував тісні зв’язки з матірною Свято-Успенською лаврою. У 1939 р., коли захворів старенький ієромонах Матей, і подальше перебування в Дорі стало неможливим, його перевезли до Унева. З 1941 р. до 1943 р. настоятилем був ієрм.Марко (Михайло Стек), який 1944 р. виїхав до Німеччини. У 1943 р., незважаючи на те, що тут перебували отці-монахи, настоятилем монастиря став ієродиякон Мирон (Михайло Деренюк).

Під час Другої сітової війни монахи в Дорі переховували двох радянських воїнів, чинили й інші діла милосердя. Їжею, яку їм приносили люди, вони охоче ділилися, допомагали хворим. У 1944 р., коли німецькі та угорські війська відступали, якийсь невідомий чоловік вистрілив по угорських солдатах і втік. Оскільки постріл був з боку монастирського будинку, монахів заарештували і з піднятими вгору руками повели через Дору. Коли в когось з них від утоми опускалися руки, то його били прикладами. Три дні їх тримали під арештом у Яремчі, замкнувши в якомусь льосі, знущаючись, не даючи їсти. Спочатку про монахів подумали, що вони – євреї, тому намірились розстріляти. Перед допитами і очікуванням вироку настоятель Мирон і брат Порфирій підтримували дух людей, заохочуючи молитися за звільнення. І це дало результат. Коли за вивчення справи взявся офіцер вищого чину, то негайно звільнив монахів, бо, як виявилося, також був віруючим.

У 1946 р. розпочалися гоніння вірних, Греко-Католицьку церкву врешті-решт заборонили. Студити змушені були перебратися в підпілля, бо влада прогнала їх з насидженого місця. Одначе родина Клим’юків з Яремча виявила неабияку відвагу і прийняла до свого дому спочатку схимника Порфирія Чучмана, який пізніше згуртував тут інших ченців. Так знову відновилася чернеча родина, на чолі якої став ієрм.Мирон Деренюк. Упродовж 11 років монахи тулилися в двох невеликих кімнат­ках. 1955 р. з великими труднощами отримали місце під забудову, а 1957-го  переселилися до нової хати поруч з колишнім монастирем. Це було для них надзвичайним Божим даром, бо погляд на монастирський храм скріплював у дусі та давав надію на краще майбуття.

Хоча було нелегко. Двічі комуністи намагалися розібрати монастирський храм – чудовий зразок гуцульської архітектури. Та лише привозили на церковне обійстя робітників, як ті відразу втікали. Тоді безбожницька влада влаштувала у храмі спершу склад, а згодом – музей атеїзму (1963-1990 рр.). Священики даремно оббивали пороги чиновницьких кабінетів з проханням відправляти богослужіння у монастирській церкві. Влада була непохитною.

Проте діяльність монахів не припинилася, продовжуючись фактично в умовах катакомб. Навіть «всемогутнє» КДБ не могло нічого вдіяти з богопосвяченими особами.  В Дорі монаше життя притихало лише тоді, коли ієрм.Порфирій перебував в ув’язненні. Але в ті хвилини жевріючу іскру молитви підтримували ієрм.Мирон та монахині. Саме в цьому селі під час тоталітарного режиму, окрім монастиря, активно діяли ще й  дві підпільні семінарійні групи. Незважаючи на переслідування, двері студійської обителі в Дорі завжди були відчинені для всіх. Кілька разів представники міліції попереджали монахів, щоби ті не приймали людей, але вірних приходило до монастиря все більше й більше. Чотири рази влада разом з міліцією та КДБ конфісковувала церковні речі та книги, а штрафів та погроз не перелічити. Але  жодним способом не вдалося перешкодити ченцям здійснювати їхнє служіння. На переслідування та образи з боку «кадебістів» монахи відповідали молитвою та постом. Таким чином монастир залишався світочем Христової віри, прикладом ісповідництва. Не одну людину оздоровила цілюща сила молитви ченців, не одну підтримувала у тяжких випробуваннях щодення. Життя невеличкої спільноти було взірцем справжнього християнства у чесноті та любові.

З великими труднощами вони вибрали земельну ділянку під житлову забудову біля монастиря. Розпочали будівництво монастирського будинку, яке, всупереч усім перешкодам з боку можновладців, завершилося у 1958 р. Також монахи виростили біля будинку сад, впорядкували город і сіножать.

Провидіння Боже покерувло так, що сили добра здолали сили темряви. 1990-ий рік Божий приніс із собою велике полегшення для релігії. Поволі греко-котолики  почали відбудовувати свої храми і відправляти в них богослужіння.

28 січня 1990 р. ввійшло до літопису монастиря як день, коли перший раз за кілька десятків років у церкві св.пророка Іллі єпископ Юліян Вороновський (тодішній ігумен монахів-студитів) відслужив Священну Літургію. На пам’ять  про повернення святині встановили дерев’яний хрест. Майже вся монаша родина Студійського уставу з’їхалася на це врочисте свято. Відтоді розпочалася нова епоха в житті Дорівського монастиря. Влада повернула ченцям частину землі та будинок.

Одначе 15 березня 2014 р. прикрий випадок призвів до того, що вогонь знищив монастирський храм. Пам’ятка архітектури ХІХ ст. і просто Господня обитель була втрачена. Багато жінок з відчаю ридали гіркими сльозами. Та минула дрібка часу, коли торік, 26 травня, на території монастиря св.пророка Іллі заклали наріжний камінь під будівництво нової святині. Чин освячення здійснив правлячий архієрей Коломийсько-Чернівецької єпархії владика Василій Івасюк.

Історія монастиря продовжується. І пишуть її у своєму серці віряни, котрі приходять на молитву до гуцульського храму, що ввібрав у себе безконечну любов Божу та віковічне прагнення людини до Всевишнього. Нині в монастирі не змовкає молитва, особливо ж багато прочан приїжджає сюди щороку на празник св.пророка Іллі.

(Продовження незабаром)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.