ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
Про те, що Тарас Володимирович Костур написав книжку про свій життєвий та професійний шлях, довідався цілком випадково торік у вересні, коли побував у Ходорові під час відпустки. Навіть потримав її в руках. Але попри те, що хотів придбати книгу, так і не зумів втілити цей задум.
Звісно, хотілося почерпнути значно більше, аніж те, що дізнався під час інтерв’ю із заслуженим юристом України у січні 2009 року (цю бесіду ми незабаром запропонуємо читачам нашого сайту, небезпідставно сподіваючись, що вона, незважаючи на деяку віддаленість у часі, все ж викличе жвавий інтерес). Одначе бажання не вивітрилося і його вдалося здійснити наприкінці цього січня. Так трапилося, що випала нагода побувати у рідних краях з короткотерміновим візитом.
Як мовиться, на ловця і звір біжить. Повертаючись до Ходорова з Жидачева здибав у переповненій «маршрутці-пижику» племінника пана Тараса Ярослава Костура. Зав’язав розмову, щоб довідатися чи його стрийко та стриянка перебувають у місті, оскільки знав, що мають також помешкання й у Львові. Славко обнадіяв. Як виявилося, і пан Тарас, і його дружина мешкають у родинній садибі на вулиці Франка. Більше того, пані Звенислава двічі на тиждень ще й у нашій поліклініці терапевтом працює. Подумалось миттєво: її ж бо лікарський досвід ще не одному з ходорів’ян стане у нагоді.
Нарешті перейшов до питання, що упродовж тривалого часу борознило кебетою. Себто поцікавився у Ярослава чи зможу придбати книжку Тараса Володимировича. Той не промовив ані «так», ані «ні», порадивши нагодитися до автора. А потім, витримавши багатозначущу паузу, додав, що й з-під пера Звенислави Володимирівни вийшло декілька поетичних збірок. Остання, до речі, торік. Невдовзі ж повинні з’явитися друком ще й інші її друковані твори.
Буду відвертим: цією новиною він вразив мене, як мовиться, «на повал». Ясна ж річ, про лікарські здібності героїні нашої розмови хіба що немовляті не відомо, а ось тих, хто відає про її поетичний хист, за винятком рідних і близьких, можна перелічити, швидше за все, на пальцях однієї руки.
Останнє повідомлення, безперечно, підлило масла у вогонь. І я вже ні на мить не сумнівався, що, недивлячись на обмаль часу, завітаю таки до оселі Костурів-літераторів. Як завжди, господарі зустріли привітно. Проте обставини, що склалися на той час в Україні, залишили свій незгладимий відбиток на домашній атмосфері. Тоді ж бо, якщо на дрібочку напрягти пам’ять, точилося кровопролитне протистояння на Майдані в Києві. І пан Тарас з болісною напругою спостерігав за ним у вітальні з екранів відразу двох телевізорів, щоб мати змогу чути все в деталях як від журналістів 5-го каналу, так і представників інших телеканалів. Ясна річ, на початку спілкування ми не могли оминути ту круговерть, яка завертілася у наших рідних пенатах.
Несподівано у бесіду втрутився телефонний дзвінок. До Тараса Володимировича звертався молодий майор одного з міліцейських підрозділів. Чутно було його схвильований до тремтіння голос, яким він прохав дати пораду як повестися в цю критичну хвилину. Водночас у ньому вчувалися шанобливі нотки, котрі засвідчували, що досвідчений юрист користується заслуженим авторитетом. У свою чергу пан Тарас, уважно вислухавши співрозмовника, «стальним», як на мене, тоном порадив не втрачати голову в цій скрутній ситуації та обов’язково підтримати проукраїнські прогресивні сили, що виступили на герць з провладною клікою «янеків і азірових». А на останок ще й висловив переконання, що за таких умов його візаві невдовзі «світить» підвищення по службі.
Нарешті настав слушний момент, аби висловити мету мого візиту. Господар, не надто замислюючись, залишив мене на кілька хвилин наодинці, щоб принести книгу. Коли ж повернувся, то я насмілився «заїкнутися» ще й про друковані твори його дружини. Пан Тарас, не вагаючись, покликав і її. Невдовзі я тримав у руках ще й поетичну збірочку пані Звенислави. Ну, що ж, поталанило. Так би мовити, привалило щастя «в квадраті». Це ж треба: прямував за одним дарунком, а отримав два та ще й з дарчим підписом обох авторів.
Власне, зараз варто розповісти про них капочку більше. Розпачати ж доречно з жінки, надавши їй, як прекрасній половині людства, перевагу.
ЩАСТЯ ЖИТИ
Так називається книжечка, що побачила світ 2013 року в львівському видавництві «Кобзар». В анотації зазначено: «Пафосом гуманізму і глибокої людяності віє від збірки поезій Звенислави Костур. Мабуть тому, що вона сповідує найвищу в світі релігію – релігію лікаря. Щирі почування вилилися у поетичні рядки щиро та невимушено, як просто б’ється людське серце. І в той же час поезія Звенислави Костур просить задуматися над сенсом буття людини, її великим покликанням – берегти життя у всіх його проявах, матеріальних і духовних».
З біографічної довідки дізнаємося, що авторка народилася в 1942 році на Тернопільщині. Здобувала освіту лікаря в Тернопільському медінституті. «З 1965 року доля назавжди пов’язала її з Львівщиною, де зустріла своє кохання, виховала дітей і онуків, дочекалася правнука. Майже 50 років життя віддала професії лікаря, з них понад 20 років працює в обласній клінічній лікарні.
Ще в юності відбулися перші «спроби пера», які тривалий час не мали продовження. Лише з народженням онуків окрилила душу Муза поезії, а потім з’явились і спроби прозових творів. Напевно, різні житейські колізії сколихнули душу, і вона потребувала розказати і собі, і близьким, і друзям про любов і смуток, минуле і сьогодення, потребувала залишити нащадкам пам’ять та спомин про пращурів. Так з’явились збірочки поезій і оповідань «Осінні мотиви», «Осінь і весна», «Квітуча душа»…»
Серед численних чудових поезій цієї книжечки мою увагу привернув вірш-посвята нашому рідному містечку. Ось він.
ХОДОРОВУ
До тебе, Ходорове,
привела мене любов.
Прийшла вона
різдвяними стежками
До тої хати,
де, як рідну кров,
Зустрінули мене
ласкаві очі Тата й Мами.
Вона росла,
раділа і цвіла,
Їй стало тісно
в стінах однієї хати,
Вона багато
друзів здобула,
І полюбило тут
мене людей багато.
Вона посіяла
дітей, онуків і добро,
Тому завжди
спішу до Ходорова,
Бо лише тут
є дому рідного тепло,
Бо лише тут
я завжди «пані Костурова»!
Як і авторка, ми також сподіваємося, що її поетичний доробок не лише зацікавить непересічних горожан, але й сколихне їхню свідомість. А попереду в пані Звенислави нові задуми, пов’язані як з віршами, так і з прозовими творами. Крім цього вона ще й замислила дослідити історію медицини Ходорова (хотілося б їй у цьому посприяти, оскільки маю таку можливість).
Дай Боже, сповнення її задумів!
Любомир КАЛИНЕЦЬ.