Про легендарного шістдесятника Михайла Гориня – розповідь відомого поета-шістдесятника, політв’язня, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка, Почесного доктора Львівського національного університету імені Івана Франка Ігоря Калинця.
– Розкажіть про те, яким Ви пам’ятаєте Михайла Гориня…
– Михайло Горинь був старшим від мене на 9 років. Я рідко його бачив, хоча приходив до них додому й контактував із родиною Горинів. Це була дуже патріотична родина, пов’язана з українським підпільним рухом, їх вивозили на Сибір. Мамі з Михайлом та Богданом вдалося втекти, потім нелегально переховувалися, а коли батько вийшов, то легалізувалися в Ходорові. Відтоді я їх пізнав.
Коли на початку 60-х років Михайло переїхав до Львова, тут починався період самвидаву, до якого він був причетний. По руках ходила поезія (Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Стуса), публіцистика (наприклад, антирадянський випад у зв’язку зі спаленням україніки в бібліотеці Академії наук у Києві). Крім того, Михайло Горинь був одним із засновників творчого клубу «Пролісок» у Львові, де організовували різні вечори.
Горинь був старшим поміж нас, і він був мудрішим, досвідченішим, знав те, чого ми могли на той час не знати. Він бачив, як ішов і завершився визвольний збройний період боротьби. З його родини походив Микола Лебідь, один із ідеологів українського націоналізму. Михайло Горинь мав що сказати нам, молодшим, хоч і ми дещо знали. Він був ланцюгом між поколінням воєнним, яке було в русі опору, і нами. Я називаю його шістдесятником, хоч він і старший, але свою діяльність починав у 60-х роках, і був тоді дуже активним.
1965 року заарештували групу осіб у Львові і в Києві. Потім В’ячеслав Чорновіл написав книжку «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»)». Один із цих портретів – про Михайла Гориня. Суд над ними відбувся навесні у квітні 1966 року. Декого випустили після суду, це було рідкісне явище на той час. З цим судом пов’язані дуже цікаві спогади, бо тоді відбулася, фактично, перша політична маніфестація у Львові за радянських часів. На суд, що тривав кілька днів, приходило дуже багато людей – родина, друзі, знайомі. В останній день суду так запруднили вулицю Івана Франка, що міліція не могла дати ради, тільки поливальна машина зуміла прочистити прохід для автомобілів і трамваїв. Ми кидали квіти, кричали «Слава!». Суд був закритим, стояли тільки надворі. Приїхали гості з Києва – Ліна Костенко, Іван Дзюба та інші. Це була значна подія у Львові навесні 1966-го. Михайло Горинь дістав тоді 6 років, його повезли в Мордовію. Там він у концтаборі був дуже активним, разом з іншими політв’язнями протестував, голодував, передавав матеріали. Тому його мусили відправити на три роки в криту тюрму.
Коли повернувся на волю, я тоді був на засланні. Знаю, що в той час, 1976 року, створили, на чолі з письменником Миколою Руденком, Українську Гельсінську Групу, яка протестувала проти ув’язнень, виступала за права людини, за права нації. Випустили кілька бюлетенів, їх заарештували. Михайло Горинь, який співпрацював із ними, зміг нелегально видати ще кілька бюлетенів, що йшли на Захід і сповіщали про ситуацію в Україні. Очевидно, на нього мали підозри, бо провели приблизно шість обшуків за той час, нічого не знайшли, аж останнього разу підкинули йому якісь матеріали й заарештували. Він тоді був у Львові, мав проблеми з тиском та іншими недугами, але його все-таки засудили на 10 років, ще й додали 5 років заслання, тобто на повну котушку, як тоді казали. 1986 року його перевезли до Львова на «перевиховання», але він важко захворів. Замість відпустити, адже тоді вже відбулися певні зміни в суспільстві, Чорнобильська катастрофа, Горбачов уже говорив про перебудову, Михайла Гориня все одно повезли ще на рік на Урал у концтабір. Його помилували 1987 року, тоді вже майже всіх випускали. Приїхав до Львова і знову взявся до політики, ті ув’язнення його нічого не навчили. Відразу почав з В’ячеславом Чорноволом випускати поновлений «Український вісник», брав участь у різних акціях.
Пам’ятаю, який великий здвиг народу ми зібрали на обох подвір’ях собору Св. Юра 22 січня 2009 року, з нагоди 70-річчя від Дня Злуки. Це була заборонена акція, Ірину Калинець засудили на 10 діб, Михайла Гориня теж покарали. Цей випадок — один серед інших, але свідчить, що він не заспокоївся, далі був активним в українському національному відродженні.
Після того, як відновили «Український вісник» (ми з дружиною Іриною Калинець паралельно видавали «Євшан-зілля», Михайло Осадчий – літературно-мистецький журнал «Кафедра», журналом «Релігійні справи» керував Іван Гель), Михайло Горинь на підставі ідеї Української Гельсінської Групи створив Українську Гельсінську Спілку. Це була перша організація, яка протиставляла себе політично Комуністичній партії. Потім Горинь заснував Українську республіканську партію, Українську християнську партію. Крім того, кілька років він був другою особою в Народному русі України, після Драча. Це свідчить про його енергію і прагнення бути при будівництві нового ладу нової України, державної України.
– Однією з його ініціатив був Ланцюг злуки між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року…
– Так, і цьому передувала одна цікава історія. У листопаді 1985 року перевозили тіло Василя Стуса з табірного цвинтаря до Києва. Син поета Дмитро Стус запросив Ірину Калинець бути розпорядником похорону. Ірина зокрема запропонувала, щоб під час похоронної процесії на відтинку від Софійського собору до пам’ятника Шевченку біля Київського університету, де зупинятимуться з тілом Стуса, стояли люди зі свічками. Кияни вийшли і стали, то було дивно, бо не мали засобів інформації, щоб це організувати, але останньої миті якимось дивом усе здійснювалося. Тоді був такий невеликий ланцюг. Потім галичани обговорювали похорон Стуса, на який прийшов весь український Київ, і Михайло Горинь каже: «От добре було б організувати такий ланцюг не від Софії до пам’ятника Шевченку, а зі Львова до Києва!». І цю ідею буквально за два місяці реалізували. Це теж одна з цікавих акцій Михайла Гориня, бо він був автором ідеї.
У Верховній Раді виявив себе державником. Народна рада була в меншості, але зуміли ухвалити Декларацію про незалежність, закони про атрибутику, символіку українську і багато іншого. Тобто ця невелика група була цілісною, патріотично налаштованою і твердою, рішучою, бо зуміла це зробити. Потім провадив різну політичну діяльність у Києві. Наприкінці життя, уже йому важко було, мав багато недуг, керував Українською всесвітньою координаційною радою (УВКР), органом, який здійснює зв’язки між Українською державою і всіма українцями в діаспорі. Коли він уже зле почувався, приїхав до Львова, у своє старе помешкання, і тут відійшов в інший світ.
– Яким був Михайло Горинь як людина?
– Він був спокійним, толерантним, вихованим, але водночас дуже принциповим, не відступав від своїх основних засад. Був поважним чоловіком. Коли він балотувався до Верховної Ради 1-го скликання, я їздив з ним до Рудна, на агітацію. Я звернувся тоді до людей: чи ви би хотіли мати такого президента? Сказали, що так. Мені було несоромно показати людину, яка могла би бути президентом. Я був упевнений, що він має відповідний розум, відповідний такт, що він політик на висоті. Людина моральна. Був товариським. Але я з ним нечасто бував в одному товаристві, хоч і ходив у гості. Однак застілля на іменини чи уродини – інша річ, ніж ситуація в побуті під час якоїсь праці. Але він не мав конфліктів, скажімо, з В’ячеславом Чорноволом, коли вони кілька років разом працювали наприкінці 80-х років. Могли знайти компроміс, хоч із таким гарячим чоловіком, як Чорновіл, можна було піти на певні непорозуміння, тертя, то в Михайла я не пам’ятаю, щоб таке щось було.
– Те, що він став дисидентом – мабуть, у нього не було іншого вибору, іншого варіанту…
– Так, у нього не було вибору. Ми не заповнювали якихось анкет, що віднині належатимемо до такої-то ідеї чи групи. Мимоволі втягував нас то в таку справу, то в таку, цікавилися цими подіями. Михайло Горинь нав’язав контакти з Києвом – з Іваном Світличним, з Іваном Дзюбою, з Євгеном Сверстюком, які на той час мали ім’я в Києві, були вождями шістдесятництва. Адже шістдесятництво має політичне забарвлення. Не означає, що всі, хто творив у
60-ті роки, – шістдесятники. А ті, хто здобувся на опір владі, маючи якісь свої ідеї, хто відстоював українські ідеали в суспільстві.
Нині молодим важче зрозуміти, що таке самвидав. Коли ти не можеш, щоб чогось не дістати, не прочитати. Щось сталося, а радіо не повідомляє, що, скажімо, спалили бібліотеку україніки, а самвидав поширює про це інформацію, потім і за кордон. Органи вивчали друкарські машинки, могли визначити, в якій хаті чи канцелярії надруковано. Тому підпилювали букви, деякі змінювали. Перший екземпляр, за яким виразніше видно, знищували. Самвидав був дивним, але необхідним явищем, без якого інтелігентові було важко. Як тепер не можуть обійтися без інтернету. Правда, я обходжуся. А без самвидаву не міг. Свої вірші теж пустив самвидавом. Потім хтось перевозив за кордон, там друкували. І «прощавай, воля».
– Чи відчував Михайло Горинь розчарування від того, як усе повернулося?
– Цього я вам не скажу. Бо дуже мало з ним контактував наприкінці його життя. Коли він з’явився у Львові, то був настільки хворим, що ми з ним про це не говорили. Він обіймав мене при зустрічах, дуже мені дякував, що я щось роблю. Це свідчить, що шанував тих людей, які були причетні до української справи тією чи іншою мірою, в тій чи іншій ділянці.
– Якщо виокремити Михайла Гориня серед решти шістдесятників, чим він вирізнявся? Яка його роль у цьому русі?
– Людина, яка була однією з нас. Не був поетом чи іншим митцем, але творив, писав речі суто політичні. Уже тим мав своє окреме становище. Викликав до себе увагу серед інших людей. Його поважали, був авторитетною людиною. Мав і організаційний хист до партійного життя. Усі основні партії, Рух, УГС, УРП тощо – були до певної міри його творінням.
Розмовляла Наталя ДУДКО.
Довідка
Народився Михайло Горинь 17 червня 1930 року на Львівщині, у родині українських патріотів. Його батько керував районною нелегальною організацією ОУН, репресований польською та радянською владами. У грудні 1944-го Михайла з матір’ю депортувала радянська влада, але дорогою на заслання їм удалося втекти. Переховувалися в родичів по сусідніх селах. 1949 р. сім’я перебралася в Ходорів.
Михайло Горинь навчався на відділенні логіки і психології Львівського університету, 1953 р. був відрахований за відмову вступити в комсомол, але, завдяки ректорові академіку Євгенові Лазаренку, його відновили. Мав зв’язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюджував листівки. Працював учителем логіки, психології, української мови і літератури, директором шкіл, завідував районним методкабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. Був одним із організаторів першої в СРСР експериментальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методичних розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.
Двічі засуджений за антирадянську діяльність. Народний депутат України 1-го скликання, Почесний голова Республіканської християнської партії.
Ініціював Ланцюг злуки між Києвом і Львовом, Свято козацької слави, Конгрес національних меншин… Очолював Конгрес національно-демократичних сил. Заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства. Був головою Української всесвітньої координаційної ради. Кавалер орденів «За заслуги», Ярослава Мудрого, «За мужність», Свободи.
Дружину Ольгу, з дому Мацелюх, 1952 р. за зв’язки з підпіллям засудили на 25 років ув’язнення, 5 років позбавлення громадянських прав, з конфіскацією майна, звільнили 1956 р.; донька Оксана 1964 р. н.; син Тарас 1972 р. н.
Помер Михайло Горинь у ніч на неділю 13 січня цього року.
РАТУША, 17 січня
ПІСЛЯСЛОВО
І я б хотів кілька слів на завершення «доштукувати». З паном Михайлом Горинем запізнався у вересні 1995 року, коли в Ходорові відбувався Всесвітній з’їзд ходорівців. Він тоді разом з дружиною та матір’ю був присутній на урочистому концерті в міському Будинку культури. Власне, цю концертну програму пощастило вести мені. Знаменитий відбувся концерт, – скажу вам. Тоді на ходорівській сцені виступали такі знані далеко за межами України колективи, як Львівська Державна Академічна чоловіча хорова капела «Дударик» під керівництвом Заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Національної премії України імені Т. Г. Шевченка, Народного артиста України Миколи Кацала; зразковий сюжетно-вокально- хореографічний дитячий ансамбль «Веселі черевички», очолюваний нашим земляком, віднедавна Заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Чмиром (інтерв’ю з ним читайте незабаром). Привіз до рідного міста своїх вихованців з Львівського військового ліцею імені Героїв Крут полковник Роман Саляк.
Так ось: пан Михайло Горинь після концерту поділився зі мною своїми гарними враженнями. Самі розумієте, що дуже приємно було також вислухати і добрі слова на свою адресу як ведучому цього чудового дійства.
А потім через два роки мені вдалося скомпонувати невеличкий нарис про нього, що увійшов до книжки «Місто над ставом». Дещо згодом надибав на відомості про його вуйка – рідного маминого брата Миколу Грека, відомого діяча оунівського підпілля на Львівщині. Хоча про це практично ще ніде не писав.
На жаль, наші з паном Михайлом життєві стежини так і не перетнулися більше. Одначе пам’ять про нього залишиться назавжди. І не лише в мене одного.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.