Путін, цей «ново[недо]рос» сучасної імперської політики московського Кремля, час від часу демонструє свою чекістську ерудицію щодо питань історії. Його туманні тлумачення причин анексії Криму та «загадкові варіації» довкола політичного винаходу поняття «Новоросія» є наслідком лукавої вибірковості з такої собі «рулетки» перехоплених історичних фактів. Російський лідер завжди точно адресує потрібну йому, висмикнуту з історичного контексту, деталь тій чи іншій ситуації, яка повинна йому дати зиск. І, що характерно, велике згромадження науковців цілої Російської Федерації, за невеликим винятком, показово промовчують такого роду маніпуляції Путіна, який іде шляхом свого великого вчителя Сталіна, знаного в колах політичних злочинців як мовознавця.
Оскільки теперішній кремлівський господар виступив проти людяності під прапором «Русского мира», важливо з’ясувати, яку саме структуру посилів і систему цінностей він хоче втиснути в таке масштабне поняття. В даному випадку Путін грає на позиціонуванні спадкоємності іміджу «русской культури» в світі, що, зрозуміло, не може бути в жодній мірі відповідним його реальним геополітичним цілям. Спекулятивність новонедороса в будь-якій частині «культурних аргументів» (особливо – в питаннях мови) є до такої міри очевидною, що тільки негідники з близького оточення російського президента та кормлені ним «выдающиеся деятели культури» можуть не помічати цього зсуву свідомості і психіки свого очільника. Багато хто «не помітив» і того, що Володимир Путін зі своїм мілітаристським інстинктом очолив «антирусский мир» і що тепер вже самим росіянам доведеться рятувати репутацію «русской культуры» через цього одіозного персонажа. На цю тему вже висловився вкрай лаконічно молодий російський опозиціонер Ілля Яшин, прогнозуючи майбутню суспільну рецепцію царювання Путіна поетичними рядками О. Пушкіна:
«Властитель слабый и лукавый,
Плешивый щеголь, враг труда,
Нечаянно пригретый славой,
Над нами царствовал тогда».
Сконструйована під провокативну політичну мету ідея «Русского мира» почала розпадатися від самих основ, так і не встигнувши оформитися хоч в якусь «культурну» доктрину. Бажання «підтягнути» під неї духовну складову з осердям «православ’я» не порятувало новітніх кремлівських маніпуляторів. Нічого дивного в цьому немає, оскільки морально-етичний рівень сьогоднішніх керівників «государства Российского» типологічно належить до категорії імітаторів. В Путінській «ухмилці» закладена та формула неправди і підступності, з якої будується, а тепер і розвалюється, вся його державна політика – як зовнішня, так і внутрішня.
Компрометуючи російську культуру, Путін уже визначив своє місце в історичній пам’яті нащадків. У його понятійній версії «Русского мира» – близька до расової теорії теза про винятковість «русскоязычного населения», яке неодмінно потрібно від когось захищати шантажем і брудним кремлівським чоботом. Тільки з почуттям власної неповноцінності можна було вигадати таку низьку послугу тій частині суспільства, яка справді любить і поважає російську культуру в її різних, якісних проявах, не на шкоду іншим культурним традиціям. Але не про неї дбає сповнений агресивності державний лідер. Як і не про всесвітню славу Андрія Рубльова, Олександра Пушкіна, Федора Достоєвського, Антона Чехова, Михайла Врубеля, Ігоря Стравінського, Анни Павлової, Дмитра Шостаковича, Сергія Дягілєва, «Мира искусства», Російських театральних сезонів у Парижі, Федора Шаляпіна, Марини Цвєтаєвої, Осипа Мандельштама, Булата Окуджави, класичної російської школи балету, Сергія Ейзенштайна і досягнень російського кінематографа тощо дбає «нечаянно пригретый славой» Путін. З маніакальною впертістю надуманої місії «собіранія земель русскіх», за якою приховується банальне прагнення надприбутків, етично деградуючий симпатик Сталіна і Дзержинського руйнує не лише систему міждержавних взаємин у сучасному світі, а й історично розвинуті принципи міжкультурної комунікації. В такий спосіб Путін наближається до статусу «культурного ніщо» і загальмовує культурно-цивілізаційний розвиток своєї країни.
Немає сумнівів у тому, що молода генерація культурної Росії дасть оцінку своєму «високо» рейтинговому «властителю слабому і лукавому». На державу, де ситуативно царює Путін, невдовзі чекають великі переміни. З такою фальшивою постаттю великої політики не захоче мати справу ні інтелектуальна, прогресуюча частина Росії, ні кинута напризволяще російська глибинка, яку кремлівська пропаганда лише втішає «світлими перспективами» життя з таким успішним, самовпевненим, виспортованим лідером. Закинута суспільству «мотиваційна видумка» Новоросії як привід до війни з Україною стала історичним присудом новонедоросу Путіну, який так і не доріс до рівня відповідального політичного лідера.
Вся логіка поведінки, риторики і прихованих цілей Путіна щодо України в 2013-2014 роках виявляє ще одну цікаву особливість: цей новонедорос екранує таку собі «кремлівську ідентичність» московської політики в її історичному розвитку. Цілком можливо, що й сьогоднішній господар Кремля заразився від багатьох інших, царюючих тут раніше, осіб вірусами цинізму, тиранії, потреби політичного і культурного поневолення суміжних народів і земель, якоїсь особливої історичної місійності. Кремлівська ідентичність Володимира Путіна – це риса відсталості та антигуманності, і жодна пропаганда не в стані приховати близьке політичне фіаско новонедороса.
ДЕНЬ, 11 липня