Роздуми над минулим, з якого має постати варте уваги і високої поваги здорове майбутнє, достатньо зримо, як на нашу думку, відстежуються у повісті лауреата Шевченківської премії в галузі літератури, одного зі знакових сподвижників-«шестидесятників», уродженця м. Ходорова Ігоря Калинця «Молімось зорям дальнім», котру, як відомо, він написав у львівських радянських застінках у час обмежень на високого штибу патріотичне слово та гідний сподвижницький вчинок….
Втім, вище згадані візії мають своє достоту закономірне і цілком логічне відтворення у ще одному знаковому, як на наше бачення, творі згаданого Майстра Слова, тепер уже поетичному (втім, хіба повість, про яку згадали вище, не поезія в прозі?), «Григорій. Плугатар». Цей вірш Поет присвятив «вуйкові Грицеві Гулею з Городища». Згаданий твір мимоволі (принаймні, так нам видається) став присвятою й опосередковано самому населеному пункту (авжеж, Городищу Королівському!), високому духовному світу його жителів.
Отож, згадана вище поезія (а чом би не поема?) була написана упродовж двох днів 1977 року у, так би мовити (авжеж, наша суб’єктивна оцінка!), другому періоді заслання Ігоря Калинця, котре він відбував на Забайкаллі (Читинська область, Росія). Цим двом вкрай нестерпним червневим дням, очевидно, передував (звісна річ, теж здогадуємось!) отриманий з Вітчизни лист, в якому мама Поета, Євфрозина Калинець (дівоче прізвище – Гулей, уродженка Городища Королівського) обережно, наскільки могла у той час, обмовилася: вуйко Гриць є поважно хворим…
Неприємна до болю звістка застала 38-річного Поета у вигнанні, судячи з усього, зненацька. Як нам видається, відбувся надпотужний спалах емоційної енергії, пов’язаний з вкрай безпорадним становищем: що б не трапилось у родині у далекій Галичині – статус українського Овідія нізащо не відпустить зі своїх цупких обіймів. Рівно ж – й до вуйка Гриця у як на той час таке далеке Городище… Городище Королівське! Залишались хіба що думки-експреси, завдяки яким мав змогу укотре навідуватись не тільки у рідну домівку в Ходорові, не тільки в колишню оселю бабуні Марії та дідуся Теофіла у Городищі, де провів кілька щасливих і пам’ятних літ перед школою, але й у садибу у цьому ж селі вуйка Гриця – Григорія Гулея, котра знаходилась неподалік понурих неошатних колгоспних забудов-ферм.
Як видається, вуйкова оселя повсякчас була огорнута в особливий спосіб доброзичливою аурою і не один раз дарувала в дитинстві майбутньому Поету цілковите право на входження у яскравий та неповторно-дивовижний світ небуденної краси, можливо не для всіх відкритого потойбіччя, яке складався не тільки з щедрої гами кольорів навколишньої природи, але й з особливого колориту обрядовості таких свят як Різдво, як Великдень, як Трійця, як Спаса, як Покрова… Цей калейдоскоп вражень (хай навіть епізодичних, у час навідин!..) вкарбувався у пам’ять Поета такою собі теплою і затишною казкою-аурою, об яку згодом можна опертися в час стуж та віхол. Тому вірш «Григорій. Плугатар» ще й до всього, як на наш погляд, був умовним поверненням на втрачену Батьківщину, поверненням, котре ніхто не в змозі був заборонити, в тому числі і жоден тогочасний режим.
Згаданий вірш, як зізнавалася в одному з листів мама Поета Євфрозина Калинець (Гулей), перед відходом у вічність ще встиг, і неодноразово (!), прочитати її рідний брат Григорій Гулей (*14.10.1905 р. – + 21.01.1978 р.), людина, котра вповні виконала свій обов’язок честі та гідності на землі – звела власну оселю, посадила поблизько неї сад, виростила дітей та, на відміну від трьох інших рідних братів (один з них – Микола – був священиком, інший – Андрій – студіював філософію у Львівському університеті, а відтак, «за перших совітів», його схопили та вкинули у одну з в’язниць у Львові, де й загинув с4мертю мученика, а третій – Йосафат – відійшов у інший світ у ранньому віці), сповна присвятила все своє життя городиському полю.
Ті, хто ще пам’ятає Григорія Гулея в Городищі Королівському, стверджують: він був глибоко віруючим хліборобом-інтелігентом, якщо так можна висловитися, практикуючим християнином. Принаймні повага в селі до нього за жодних обставин не дозволяла навіть тодішній владі переходити межі умовної дозволеності.
Цікаво, що саме його короткі записи про родовід згодом прислужили рідному сину і двоюрідному брату Поета Олегу Гулею з Ходорова доброю канвою, щоб дослідити доволі крислате генеалогічне дерево (звісно з боку матері) Гулеїв. До речі, коли я принагідно поцікавився у п. Олега Гулея (колишнього вчителя допризовної підготовки у 1976 році автора цих рядків у Чорноострівській середній школі), чому, як на його думку, Ігор Калинець присвятив цей вірш його батькові, то він спочатку знічено намагався ухилитись від відповіді, мовляв, про це краще запитати у автора вірша, його двоюрідного брата, і все ж після наполягань згодом сказав: «Серед семи дітей мого діда та баби Теофіля Гулея та Марії Микитей з Городища тато був другою дитиною, яка побачила світ у 1905 році. Тато завжди любив допомагати і підтримати родину як у час радості, так і в час смутку. Остання річ траплялася частіше. Втім, він міг, виходячи зі свого життєвого досвіду, повсякчас дати слушну пораду, мав свою неординарну думку з багатьох питань. Так, тато присвятив себе праці біля землі, плодами її неймовірно тішився. А вільний час приділяв самоосвіті. І хоча у зв’язку з матеріальними статками, як кажуть в наш час – «за Польщі», не зміг здобути належної на той час освіти (тоді такий був звичай – хоч одному з родини, але дай освіту, якщо маєш достатньо грунту, а її дали татовому рідному братові, а моєму стрийкові Миколі Гулею, який до кінця своїх днів був священиком), все ж згодом дуже радів тому, що його діти, як і вихідці з нашої родини, так і зі села таки здобули у вузах освіту… Це для нього багато важило, що наш рід, наш народ самоутверджується».
Принагідно зауважимо, що Гулеї – доволі поширене прізвище серед жителів Городища. Принаймні так було у ХХ столітті. Сьогодні важко сказати, у який час рід Гулеїв оселився у Городищі Королівському. Зі слів згаданого вище жителя Ходорова Олега Гулея, який свого часу був вчителем, відомим популяризатором шахів, ба й навіть працівником виконкому Ходорівської міськради, його прапрадід мав садибу в урочищі Замшина, що у Городищі Королівському, утримував пасіку. Додамо також іншу деталь: як стверджує дослідник творчості Ігоря Калинця Петро Шкраб’юк у книзі «Попід золоті ворота», рід Гулеїв перебрався у Галичину з Буковини. З цим твердженням важко не погодитись: у населених пунктах поблизу Вижниці, Вашківців Чернівецької області і досі можна зустріти чимало родин, які мають аналогічне прізвище. До слова, найбільш відомі їх носії в Україні є, скажімо, уродженець Вижниці Анатолій Гулей (свого часу був головою правління ВАТ «Ощадбанк»), а уродженка Глибоцького району Ліля Гулей – одна з телеведучих телеканалу «Інтер»…
Втім, повернімось до творчості Ігоря Калинця. Вірш «Григорій. Плугатар», про який ведемо мову, згодом був вміщений у збірці «Ладі і Марені», епіграфом до якої стала строфа з поезії поета-«молодомузівця» В. Пачовського «Ладі і Марені терновий огонь мій». Авжеж, того Василя Пачовського, котрий у одній зі своїх праць ще у 1917 році щиро закликав пробуджену від перемін українську спільноту: «Солодко й почесно є для Рідного Краю вмерти, але солодше й почесніше є для Рідного Краю жити в часі його воскресення й серед бурі й натиску життя його переперти! Тому позмивайте сонні очі ранньою весною, підкріпляйте ов’ялі руки, додавайте сили хитливим колінам, черпайте силу з праджерела нашої безсмертної культури і сійте її свідомість, аби виплекати національну гордість і самопошану, одним словом – зробіть націю, яка стане підметом, стане угольним камнем Божого храму. А тоді буде даний вам вінець замість попелу, замість плачу – єлей радощів, замість сумовитого серця – одежа слова. І назвуть вас світочами нового життя, сильними в справедливості, а нашу Україну – найкращою піснею в молитві світу до Бога!» (І скажіть на милість, що цей заповіт не актуальний і досі).
Очевидно, Ігор Калинець, композиційно укладаючи канву поетичної збірки «Ладі і Марені», ув’язав у вінок з восьми віршів і «Григорія. Плугатаря». Бо, як видається, цей кетяг поезій є своєрідним вступом, вітальнею у космос української душі.
Наважуся ствердити й інше: передусім – космос галичанина, де з поміж свят та буднів зримо й досі вбачаємо достоту багатий дух суто слов’янських дохристиянських божеств – Лади і Марени… Лади – богині любові, життя, богині народження і, якщо хочете, відродження, ймовірно, не тільки в навколишній природі, якщо мислити більш ширшими категоріями. І Марени – богині ночі, смерті… І забуття. (Чи не відстежуються тут доволі прозорі паралелі з епохою 60-х років минулого століття, як і пізніших десятиліть аж майже до проголошення незалежності України, коли тодішня ідеологічна машина намагалась затоптати, забульдозерити все, що пов’язане з українським духом? Чи не була вона отою богинею Мареною, прирікаючи душу нашого роду-народу на виродження, на розчинення у величезному мегаполісі, центр якого мав бути у Москві?).
Схоже, між забуттям та відродженням і намагався прокласти в тому непевному часі доволі символічну і хистку дорогу-міст Ігор Калинець, усвідомлюючи, що по ній неодмінно відбудеться незриме для багатьох, але посвячене для одиниць вибраних велике повернення занепалого Духу до правітчизни, її правдивих цінностей, а згодом – Великоднє таїнство воскресіння з мертвих. І у цьому контексті вірш «Григорій. Плугатар» також є незамінимою своєрідною «стацією»-зупинкою для того, хто ніс важкий хрест усвідомлення своєї місії громадянина і патріота у непевний для Батьківщини час. Тому не дивно, що саме рідний брат матері Ігоря Калинця хлібороб Григорій Гулей постає для Поета уособленням споконвічного, одного з центральних символів України – плугатаря, ратая, котрий був основою міцності, стійкості, гордості нашої землі. Крізь призму душі вуйка Гриця, який згорав від недуги, Поет намагався осягнути минуле, котре, на жаль, меркло, тьмяніло, і в першу чергу – в умовах різноманітних заборон на самоідентифікацію українського роду.
Видавалося, що з відходом останнього вартівника поля обривається зв’язок-сув’язь поколінь, обривається те, що повсякчас живило життєдайною силою поняття вітцівщини-вітчизни, обривається струна, що дарувала мелодію, занапащується село, яке консервативними традиціями ще могло (а чи може нині?) виховати патріота. Отож, усвідомлення, що разом з останнім плугатарем відійде за крайнебо і покине назавше відчуття Вітчизни, що відходить щось до незбагненності велике, а натомість постане у душі порожнеча, де маячітимуть чужі орієнтири, є визначальною у вірші-сповіді і, якщо хочете, вірші-заповіті.
Тому ще раз спробуймо осягнути ті, розставлені минулими поколіннями, віхи правдивого нашого вчора (в тому числі й з химерним солярним знаком на пасхальній хлібині), щоб згодом не зізнаватись з гіркотою в душі принаймні собі словами Героя твору:
Закінчується у мені село…
Вірш «Григорій. Плугатар» можна, звісно, як на нашу думку, розділити на три умовних частини: прощання зі земною стежиною хлібороба, зустріч його душі з городиською горою – отою своєрідною брамою перед вічністю і, власне, фініш життєвої стежини – перехід у вічність. У творі цей етап – життєстверджуючий, обнадійливий.
Як на перший погляд може видатися, що в першій частині твору постає вражаюча картина прощання плугатаря зі землею перед тим, як відійти у засвіти, на вічний спочинок на городиську гору. Та згодом з’ясовується: це не менш вражаюча картина прощання нащадка роду, отого роду, що був дужий як, говорячи словами Поета, «невсипущий Сніп-Дідух», але з перебігом часу, з відходом останнього ратая, розсипається по світах, «розпорошується мервою». Але в обидвох випадках нашого трактування – це ще й до всього своєрідна сповідь перед Землею-годувальницею, де у трьох зворушливих поклонах-прощаннях відчутні три різні акценти, три зронені сльози.
Перший поклін – городиській скибі, під якою, здається, аж чути гул минулих віків:
Вмирає в мені Земля,
лиснюча черняхівська скиба.
Пригасає у ній обрубане коріння
мого родючого роду Орачів…
Авжеж, землеробського роду, що тягнеться з далеких прастоліть, ввібравши в себе величезне духовне багатство так званої Черняхівської культури, роду, у якому свято шанували «селянського Даждьбога», що згодом став Всевишнім, роду, до якого неодмінно з дарами принаймні раз у рік чи не наяву ще заходили опікуни землі і худоби – «Коляда-Сівач і Пастух – Волос»…
У другому поклоні сльоза прощання падає на плоди праці ратая:
Вмирає у мені Земля
із солярним знаком
на хлібині.
Обривається житнє дихання
останнього Плугатаря
Григорія
Вартівника поля.
Так, із отим солярним знаком, який ще донедавна можна було побачити на не придбаній у крамниці, а на випеченій у вже рідкісній домашній печі пасхальній хлібині – таку собі викладену з тіста свастику, котра, як відомо, є символом сонця, ознакою виру життя та, очевидно, волелюбності її поціновувачів.
І втретє падає сльоза прощання (поклін) на вицвілі від часу та вітрів перемін сторінки нерукотворного літопису роду, без знання якого, без усвідомлення себе у ньому, як молодого пагіння, годі чекати на здорове майбуття:
Вмирає в мені Земля Гулеїв –
Городище мертвих і Городище живих.
Замикається Коловорот,
В якому були свої Початок і Літо,
Ніким ніколи не внесені у Літопис.
Таким чином, перед читачем зримо постає триєдиний образ Батьківщини – земля (матінка-годувальниця), дух волі (солярний знак) та пам’ять. Вони стають отими символічними наріжними каменями, на яких мала б міцно триматися крона родового дерева, а відтак – і омріяної (і втраченої як на тодішній час) держави.
А поруч – додаткові штрихи до величавої картини Вітчизни, що починається зі спогаду про вересневий вечір (який потужний символ!) у Городищі, котрий асоціюється теж з трьома буденно-небуденними речами – їх відчуваєш на смак, запах і слух –
Парне Молоко
Влежалі у Сіні Груші
Гелгіт Гусей на Присмерковім Озері.
Авжеж, на тому присмерковому ставку, котрий місцеві жителі чомусь називають Середнім озером (мабуть тому, що майже у центрі (посередині) населеного пункту?), найбільшого серед рукотворних водойм Городища, і який за жодних посух, на відміну від інших дрібніших сільських, не просихає до дна. Так, на тому ставку, неподалік з яким була садиба Марії (*1884 р. – + 1955 р.) та Теофіла (*1876 р. – + 1950 р.) Гулеїв (бабусі і дідуся Поета). До речі, ця оселя й досі стоїть на цьому ж місці, що й колись, хай і переоблаштована. Щоправда, там живуть уже інші люди. Саме в цій садибі і проводив своє босоноге дитинство Ігор Калинець.
До слова, рукотворні водойми у Городищі, як розповідають старожили, зазвичай існують з того часу, відколи активно почали копати глину на будову осель. Особливо побільшало ставків у тридцятих роках минулого століття. Бо була, як оповідають, нагальна потреба у значній кількості цього будівельного матеріалу, що неглибоко залягає під городиським чорноземом – невелика частина села вигоріла була через необачність кочегара паровоза (він викинув тліюче ганчіря, і не усвідомив, що його підхопить ураганний вітер та занесе на солом’яну крівлю найближчої від залізниці хати… А звідти вогонь перебрався до сусідньої стріхи… Садиби ж тулились одна біля одної)…
А по сусідству з рукотворними ставками постали в уяві Поета й інші не менш колоритні віхи галицької вітчизни –
Замаяні Ворота Святойванським Зіллям
Святі у Позолітках
Борона й Оборіг
Зоряний Віз і Квочка
Веретено і Кужіль
Терлиця і Ціп.
Словом, все те, з чого складалися будні і свята, все те, з чим нероздільно були пов’язані й люди села Городища Королівського, як, зрештою, і багатьох інших населених пунктів в Опіллі. Авжеж, якщо хочете, це – своєрідні слова-коди… Частина з них ще не були дивовижею принаймні до кінця сімдесятих років минулого століття і які ще є зрозумілими без додаткового тлумачення для навіть автора цих рядків. Ймовірно, вони стануть для майбутніх поколінь не тільки особливим ключем для повернення у землю Гулеїв, Гамкалів, Балуків, Чадів, для тих, хто не схоче бути загубленим на велетенських просторах, де перемішались етноси і раси, але й своєрідним оберегом душі.
І ось головний герой твору Григорій-плугатар постає перед величавою Городиською горою зі столітньою дерев’яною церквою на ній та кладовищем, що поряд, де обривається марнота життя, куди йдуть тільки з правдою. І тут городиська Гора виступає не тільки як географічна місцина на північній околиці населеного пункту, не тільки як одна з найвищих точок в окрузі, що здіймається на кільканадцять метрів над сільськими садибами та поблизькими сіножатями, над смутком не одної хатини, яку покинули (старі «відійшли» «на гору», молоді – подались, як загалом і повсюди в селах західної України, за кращим життям у міста, а тепер – навіть в інші країни), але й як точка осмислення буття, як один з епіцентрів особливої енергетики, з якого зримо видно родину, вітчизну і Україну, їхні минуле, ба й навіть… майбутнє.
Цікаво, що у повісті «Молімось зорям дальнім», як і у вірші «Григорій. Плугатар», дерева біля сільського храму постають своєрідним інформаційним каналом між Городищем живих і Городищем… мертвих. Якщо у повісті цю особливу «місію» виконує груша-дичка (ймовірно ота, що здавен росла у самому видолинку місця останнього спочинку), то у вірші – «розсохата яблуня» (одна з тих, що свого часу росли перед входом на церковне подвір’я, поруч з кладовищем). І той, хто хоче слухати, той неодмінно почує, як на Горі в Городищі:
Музики дмухають
у завмерлі стебла відкоренків,
у сопілки і сурми –
у порожні стовбури і конарі –
самі в себе.
І той, хто хоче бачити, неодмінно побачить очима Поета, археолога городиських помпей, отой переріз Гори. І буде вона неймовірно подібна на одну з дивовижних картин українського художника світової слави Івана Марчука, на «достиглий Марчуковий ліс», в якому
… люди – вже коріння,
але святкують свої різдва і великодні,
сходяться на Храм Другої Матері Божої,
світять маленькі свічечки
на Решетах, Глечиках, Яблуках,
одягають занадто великі, як на голови, обручі,
так, як вдома їх носили Боги на покутті…
І той, хто хоче відчути, неодмінно відчує сьомим почуттям, що
На Городиській Горі,
перекопаній Заступом Вічності
нема живої нерозсіченої грудки,
але нема мертвої землі,
скільки б вона не вмирала, у незбагненній тісноті
чекають на останнього Предки.
Окрім своєрідного інформаційного каналу між живими і мертвими, який, як уже сказано вище, постає в образах груші та яблуні, Поет говорить про ще один – між тими, що на землі, і Небом – дерев’яний городиський храм Божий.
…що посередині як дуплавий
стовбур – віха для Голуба-Духа.
А відтак Поет каже останнє прощальне неймовірне за експресією слово нащадка роду, якого доля закинула в інші виміри , слово, стиснуте до сльози, в якій і розпука, і біль від втрати всесвіту, що був сконцентрований в образі вуйка Гриця. Вдумаймось лишень:
Хто тепер для нас
будуватиме Душу,
щоб цілувати руки Вітця-Матері,
Святий Окраєць,
Українну Грудку
на ній і далеко від неї?
Останній Плугатарю,
Лицарю Ріллі,
віддає твоїми руками
мій селянський рід
своєму багатойменному Дажбогові
Золотий Сколотський Плуг.
Отож, як бачимо з вище поданих фрагментів, у творчості І. Калинця, як, зрештою, і у багатьох «шістдесятників», село постає як релігія, де є свої канони, свої десять переданих з покоління у покоління заповідей, у яких домінантами виступають Бог, Честь, Совість, свої, хай і давно забуті, але збережені у підсвідомості чи не на генетичному рівні його вихідців першооснови у видінні золотого скіфського (сколотського) плуга, що був у незапам’ятні часи здарований нам, жителям землі вкраїнської, небесами, чепиги якого обмацали і вигладили до блиску руки не одного представника роду, але уже зраджені нащадками, невідь коли, не попрощавшись, повернулися у небо, розчинившись у безвісті.
І мимоволі виникає прагнення гукнути до всіх нинішніх і прийдешніх поколінь: не забудьмо аксіом, які кожного заблукалого у повсякденному марафоні за примарним обов’язково виведуть на гостинець істини, шлях умиротворення збурених ймовірно чужих для нас світів у своєму серці, душі. І хай поважний плин ріки життя банкрутує у каламуті. Але є ще береги, на які варто хоча б поглянути мимохідь, щоб утвердити принаймні себе: не все втрачено, ми ще, якщо запрагне спустошіла від змагань за марнотою душа, – ступимо на землю обітованну.
Ярослав ЛИЖНИК, член Спілки журналістів України.
с. Городище.
http://www.newtime.lviv.ua/index.php/newtime-osobustosti-kt/2773-q—–q