Під таким заголовком у газеті «Ходорівщина» від 28 березня було видруковано кореспонденцію вчительки географії ЗОШ №2 Зоряни Кеньо. Наведемо деякі витяги з нього.
«19 березня у Ходорівській ЗОШ I–III ст. №2 відбувся показ «ЕкоМоди» (моди, у якій використовуються матеріали вторинних ресурсів, і яка демонструє, що можна зробити з речей, на нашу думку, непотрібних, безглуздих, які є сміттям для нас і навколишнього середовища).
Метою заходу «Мода зі сміття» було розповісти всім, що можна зробити із звичайних пакетів для сміття, газет, журналів, пластикових стаканчиків, штучних квітів, тощо; зацікавити молодь у збереженні природи; розвинути у них відчуття свідомості, тобто навчити їх раціонально використовувати природні дари.
Учні 7-11 класів ретельно обдумували свої вбрання, аксесуари, зачіски. Над кожним ансамблем працювала група «юних дизайнерів». Кожен екокостюм відповідав певній темі, стилю, настрою. Журі присудило учасницям такі титули: міс «Екограція» – Оля Матвійчук, уч.11 кл, міс «Екосимпатія» – Галина Кухарська,уч.11кл, міс «Екоінформативність» – Олена Гульцьо, уч.9 кл, міс «Еконіжність» – Христина Тарнавчик, уч. 9кл, міс «Ековесна» – Лілія Гаранько, уч.9кл, міс «Екодиво» – Анастасія Ленишин, уч.7 кл, міс «Екоекстравагантність» – Тетяна Баглай, уч. 7 кл.
Свято було приурочене до Великопісної ініціативи «Екологічне навернення», яка проходить цього року з 18 березня по 4 травня. Кожного року, у часі Великого посту, Церква запрошує нас до переосмислення свого життя у контексті Пасхальної події. Суть посту полягає не просто у стриманості в їжі, але, насамперед, у відмові від всього зайвого, що перешкоджає спілкуванню з Богом. Мета посту – очищення від гріхів та навернення до Бога. Спектр гріхів сьогодення є дуже широким. Одним із найбільш загрозливих є, так званий, екологічний гріх, який Католицька Церква зараховує до категорії гріхів найвищої важкості – до “соціальних гріхів, які кричать до неба”. Цей гріх руйнує прекрасне Боже створіння – природу, і, водночас, загрожує здоров’ю та життю людей у забрудненому довкіллі. У даному контексті Великий піст є для нас доброю нагодою, щоб застановитися та зробити генеральну ревізію свого життя, зокрема, його впливу на природне довкілля. Католицька Церква стартує у часі Великого посту чисельними практичними ініціативами милосердя до природи, серед яких: акції озеленення, очищення та упорядкування прицерковних територій, цвинтарів та ін. Все більш популярною стає акція “Авто-піст”, у межах якої віруючі люди у значній мірі, або навіть і цілком, відмовляються від використання власного автомобіля, популяризуються зелені види транспорту тощо…»
КОМЕНТАР
Безсумнівно, потрібний і цікавий захід проведено учнями. Проте, як ви побачили, я зробив одне підкреслення. Власне, з цього приводу хотів би два слова мовити.
Справа в тому, що на нашому міському цвинтарі є одна могила (неподалік від центрального входу – приблизно 50 метрів уперед по алеї, а потім метрів 20 праворуч від неї під розлогим деревом), за якою ніхто не доглядає. Отож вона добряче пошкоджена плином часу. На ній можна прочитати імена та прізвища кількох осіб, що знайшли тут вічний спокій. Першим зазначений ходорівський парох отець Симеон Заяць, який упокоївся в Бозі 9 січня 1914 року на 69-му році життя. Через три дні його поховали на старому цвинтарі, який у ті часи знаходився на місці, де розташований колишній універмаг, а також прилегла до нього територія. Дещо пізніше, коли почало функціонувати нове кладовище в мікрорайоні «Зарудка», отця Заяця перепоховали на ньому. Окрім нього тут спочивають тлінні останки його п’ятирічної доньки Марії (померла 1877 року), дружини Іоанни (відійшла у вічність, проживши 55 років) та отця Августина Дольницького (помер у 1899 році на 77-му році життя). Останній був рідним братом дружини отця Симеона. Його син Антін (1853-1954) – громадський діяч, довголітній суддя найвищого трибуналу у Відні, автор повісті «На потемки» та популярних правничих статей і брошур, був добре знайомий з Іваном Франком.
Ви, мабуть, вже збагнули, що я не просто так у деталях розповідаю про цю могилу. Власне, маю пропозицію до учнів і вчителів. І не лише другої школи. Чи не були б вони такі ласкаві заопікуватися похованням священиків і їх найближчих родичів? Очевидно, навколо могили інколи треба бур’ян виполоти, траву покосити, підмести бетонну основу, хрест підбилити. А може хтось узявся б таблицю відновити. Потрібну справу, таким чином, зробили б. Адже не можемо бути невдячними до пам’яті про наших духовних пастирів.
Щоб мене не звинуватили в тому, що вмію лише «цеу» (цінні вказівки) давати з-за кордону, насмілюся завірити, що як тільки виберуся у відпустку, то обов’язково навідаюся на могилу і, в силу можливого, постараюся доглянути за нею.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.