24 вересня – особливий день для вокальної формації «Піккардійська терція». Саме цього дня відбулося «народження» цього знаного не лише в Україні, а й далеко за її межами колективу. Прикметно, що 22-ий день своїх уродин «піккардійці» відзначали цьогоріч у Коломиї, що на Івано-Франківщині. Звісно: ніяким кращим дарунком для них не могло бути нічого, крім їхньої концертної програми. Власне, вона і відбулася на сцені міського Народного дому. Ото ж Коломиї випала особлива честь.

Підпис: Народний дім, де відбувався концерт

Мені ж поталанило не лише потрапити на концерт, а й зав’язати розмову з художнім керівником колективу Володимиром Якимцем. Перебіг нашого з ним спілкування, як і світлини з коломийського виступу «Терції», пропонуємо вашій увазі, шановні читачі нашого сайту.

– Пане Володимире, доводилося чути, що вас трактують по-різному. Як  усе ж таки правильно звучить ваша назва в дійсності?

– Хоча абсолютно не беру собі до голови, коли нас називають неправильно, та все ж ми – вокальна формація. Не акапельний колектив, не гурт, не група, як це іноді почуєш. Головне, щоб назву не плутали.

– Очевидно, що за час вашого існування різних титулів у вас набралося доволі.

– Єдиний титул, який нам завжди приємно чути, і який у 90 відсотках не називають, це те, що ми лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка. Проте ми, борони Боже, ніколи на цьому не настоюємо. Надіюся, що нікого не потрібно переконувати, що це дійсно поважна нагорода. Тож зрозуміло, якою важливою вона є для нас. І до і після нас її отримували дуже достойні люди, чудові митці. Відповідно, вона нам абсолютно не шкодить. Зрештою, нам за неї абсолютно не соромно, як деколи буває соромно за інших, що мають звання, але абсолютно їх не достойні.

– Питання «стратегічне», як на мене, в даний момент. Ви співаєте, даєте концерти у важкий для нашої держави час. Мені інколи доводиться чути як озвучуються сумніви в тому, чи варто нам зараз взагалі влаштовувати концерти. Дехто трактує це як «танці на крові чи кістках». З чим категорично не погоджуюся. Навпаки вважаю, що дух народу піднімається піснями, концертами і т.д. Якщо будемо притягувати погані думки і з песимізмом дивитимемося на всі ці речі, то так і будемо жити. Яка ваша думка з цього приводу?

– Ну, ви так розлого представили це питання. Я висловлюся простіше. Питання в тому, що «танці на крові», на превеликий жаль, існують зараз усе ж доволі часто. Це те, що я називаю «клубними» концертами. Тобто коли влаштовують гучне шоу.

З іншого боку, не треба нікого звинувачувати  в непатріотизмі. Хіба це зле, якщо якийсь артист виступає в клубі й половину свого гонорару віддає на потреби армії чи на лікування наших бійців? Він, безсумнівно, робить те, що вміє.

А чому б і ні? Тим більше, якщо його творчість приносить користь. Ось ми збираємося на схід і південь фактично другий раз за рік. Це я вже анонсував позавчора, коли ми концертували в Харкові. Як говорив зі сцени, так це є нашою спільною позицією: зараз грані між людьми і так званими «зірками» стираються. Тобто і люди, які приходять на концерти, і люди, які виходять на сцену (ті особи, які мають щось сказати), навідуються один до одного, щоб поспілкуватися. Тому що негатив не можна у собі довго тримати. Адже він недобре відбивається на психіці. Глядачам потрібна наша підтримка у вигляді тих пісень, які вони любили. Прикметно, що дехто полюбив їх буквально в останній час.

Підмічено, що пісні, які були не зовсім актуальні десять років назад, зараз набувають цілком іншого значення.  Наголошую: наші виступи це – спілкування в колі друзів. Ми, зокрема, ділимося як переживаннями, проблемами, негативом, так і своїми здобутками. Так воно і повинно бути. А щодо стирання граней, то я завжди кажу, що перед глядачами особи, які прийшли з ними поговорити. І нам, безперечно, так само потрібна їхня енергетика.

Дивіться: ми на сцені 22 роки. Чим займалися, тим і займаємося. Коли взагалі непотрібними стануть ці концерти, – тьфу-тьфу-тьфу, не дай Боже, – коли вся Україна опиниться у вогнищі війни, то ми, звичайно, перейдемо на якусь іншу діяльність, де будемо потрібнішими. А в даний момент, мені здається, що саме наші концерти є більш витребуваними.

Знову таки, акцентую увагу на тому, що стираються грані поміж людьми. І не лише «зірками», а між простим людом і, скажімо, депутатами. Останні зараз все частіше потрапляють у сміттєві баки. Це, як на мій погляд, показник. Проте не вважаю, що це вірно.

І ще один аргумент на противагу твердженню про «танці на крові». Було б дійсно так, то люди попросту не приходили б на концерти. Вони ж ідуть і хочуть нас бачити.

– У «Піккардійської терції» і далі «забиті» зали?

– Харків був «забитий» до відказу.

– Ясно. В цьому аспекті, себто зважаючи на теперішні умови, чи з особливою скрупульозністю підходите до формування репертуару?

– Само собою. Бо, розумієте, одна справа співати, умовно, «Берег ріки» чи «Шізгару», або інші пісні розважального плану, що було актуально два роки тому і, з іншого боку, теперішня ситуація. Хоча ми і «Старенький трамвай» зараз виконуємо. Адже на сцену не можна виходити і півтори години жалісливі пісні виводити. Це навіть гірше, тому, в цьому випадку, взагалі краще не з’являтися перед глядачем. Знову ж таки, зараз ми згадали такі пісні, які виконували вже давненько. Наприклад: «Я придумаю світ», «Спитай» Віктора Морозова. Нагадаю і ті дві речі, які зробили до ювілею Шевченка.  Або ж «Відлуння твоїх кроків» Володимира Івасюка, підготовлену до його 60-річного ювілею. Далі: включили в наші концерти більше фольклорних пісень. Це не від того, що в нас їх мало. Раніше вони були присутніми, але, можливо, не в такій кількості.

Є в програмі й такі твори, під які можна відпочити. Знаєте: люди завжди отримують потужну енергетику, коли щось роблять. Тобто, коли плескають чи співають разом з нами ті пісні, які дуже добре знають. Не треба нікому доводити, що саме таким чином отримується велетенський заряд позитиву, бадьорості й енергії, що, відповідно, дає потужний імпульс для виконання в подальшому більшого обсягу роботи. Мені видається, що це набагато краще, ніж сидіти камінцем на канапі й переключати канали на телебаченні.

– Переконаний, що ви прекрасно відчуваєте теперішню аудиторію.  Ось бодай про Харків згадали. Не хотілося б загострювати на цьому увагу, проте… Чи помітна різниця між заходом і сходом?

– За 22 роки творчої діяльності кажу, що ніде нема поганої аудиторії. Натомість є аудиторія, яка реагує на виконавця. Якщо артист говорить, що десь прикра публіка, а десь добра, то це – його особиста проблема. Ніхто в жодному разі не має права звинувачувати глядача.

Якщо ти виходиш на сцену по-справжньому щиро, співаєш не під «фанеру», професійно виконуєш свою роботу, якщо у тебе цікава музика, то тебе зрозуміють навіть в Сінгапурі. Що, зрештою, з нами і трапилося. Веду до того, що на цьому ґрунті тим більше нема ніякого поділу на українців східних чи західних. Причому, це не лише сьогоднішні наші концерти доводять. У Донецьку гастролюємо, як мінімум, раз на три роки, починаючи з 1996-го. Тому повірте, що знаю, про що говорю.

– А якісь образливі й дошкульні вигуки на кшталт «бандерівці» і т.п. не доводилося там чути?

– Ніколи цього не було. У всякому разі ті люди, що приходять до нас, чудово знають, куди ідуть. Або ж це їм порадили особи, котрим вони довіряють. Для прикладу: ще три роки тому після концерту в Луганську до нас підходили глядачі й казали (я чітко пам’ятаю цю фразу): «Знаєте, у нас таке враження, що сюди привозять різних «неліквідних» артистів тільки заради того, щоб ми не почали думати». І це є факт, навіть негатив, який виліз рік тому «чорною» отрутою. Хоча там є дуже багато абсолютно свідомих, чи просто нормальних людей.

– Ви як митець відчуваєте у сучасному шоу-бізнесі поділ артистів на лояльних до України і настроєних до неї по-ворожому?

– Це – занадто категоричний поділ. Такого нема. По-перше, ми далекі від шоу-бізнесу, тим більше українського, оскільки це – зовсім інша тусовка, до якої ми не входимо. По-друге, не варто ділити на проукраїнських чи антиукраїнських. Є люди, які відчувають те, що роблять. Скажімо, їм як привили в дитинстві любов і повагу до української пісні й обов’язок передати її нащадкам, то вони цим постійно займаються. Якщо ж люди вирішили, що вони виходять на сцену тільки заради грошей, то вони робитимуть усе для того, щоб заробляти їх. У цьому випадку я не бачу жодної різниці між артистом, який співає на сцені та чиновником з міністерства оборони, який краде гроші. Обоє – одного поля ягоди.

Пригадуєте нещодавній скандал з Ані Лорак? А чому скандал? Це – її справа, її кар’єра, якщо хочете. Чому вона не має права так чинити?.. Люди висловили свою думку – вона до неї не дослухалася. Тоді вона зробить свої висновки, або ж люди про неї свої. А так воно вже дуже категорично.

Мені пригадується 2004 рік, коли Кузьма чесно признався: «В мене є контракт, і я не можу не їздити за «Янека». Бо матиму страшні санкції, зникну з ефіру, а гурт «Скрябін», як такий, пропаде». А, наприклад, Могилевська свого часу заявила, що вона – «не криса і своїх не продає», а потім переметнулася до іншого табору.

Словом, випадки різні. Знову ж таки, кажу: занадто кардинально ділити людей не можна. Нехай краще вони самі висловлять свою думку, яка втілиться у те, чи будуть купувати або не купувати квитки. Чи, в гіршому разі, закидають виконавців помідорами на концерті. Але, не приведи Господь, не більше. Бо, знаєте: дуже легко у період емоційних стресів поділити всіх на своїх і чужих. А потім це дуже важко виправити.

(Продовження буде)

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ.