Концерт народного артиста України, відомого співака, композитора та музиканта Павла Дворського відбувся в культурному центрі міста Алькоркон, щ поряд з іспанською столицею, 7 травня. Програма під назвою «Горнусь до тебе, Україно!» проходила в рамках турне артиста країнами Європи з нагоди 40-ліття його творчої діяльності.

Так-так, ось уже 40 років збігло від того часу, коли молодий Дворський вперше вийшов на сцену в складі популярного тоді вокально-інструментального ансамблю «Смерічка». Саме того колективу, де торували творчий шлях метри української естради Левко Дутківський, Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Віктор Морозов, Олег Шак, Орест Хома й інші.

Того погожого травневого дня українська глядацька аудиторія отримала силу-силеннуу задоволення від зустрічі з маститим співаком і його чудовими піснями. Рівно ж як і від знайомства з творчістю синів Павла – В’ячеслава та… Павла-молодшого. А ваш покірний слуга взагалі на сьомому небі опинився від почуттів, що переповнювали серце, адже поталанило взяти в метра інтерв’ю. Власне, його і хотів би винести на ваш суд.    

– Після сьогоднішнього виступу, Павле, у вас, мабуть, купа яскравих вражень. Адже, як на мене, концерт пройшов на «біс».  Які думки переповнюють вас? І то не лишень від самої програми, а й від часу, в який вона відбувалася. Буквально тиждень тому ми відсвяткували Великдень, а завтра – Провідна Неділя. Недарма ви розпочали виступ з пісні «Христос воскрес».

– Христос воскрес! Воістину воскрес! Так говорила, так співала, так молилася рідна Україна. І дух рідної землі, рідної молитви, рідної пісні ми привезли в святковий Мадрид. Безумовно, ми чекали цього концерту, хоча планували виступи в Україні. Мали бути у Львові, Луцьку, Чернівцях. Але там ще виступатимемо. А ось в Іспанію, де наші земляки спраглі української пісні й дуже хотіли зустрічі, ми не могли не завітати, відклавши всі справи.

Чому вдвічі приємно? Тому що приїхав із синами. Вони підтримують мене, відчувають усі мої нюанси, по-новому осмислюють звучання моїх пісень. І тому сьогодні програма була різностороння: і ліричні пісні звучали, і лірико-патріотичні, і духовні. А в кінці, коли зал розспівався, то спільно виконали «Смерекову хату», «Червону руту», «Стожари», «За Україну». Думаю, що це було справжнє, природне, християнське єднання української родини в світовому вимірі.

– Ось тільки чутно сумніви від декого, чи доцільно у цей важкий час концерти проводити.

– Час дійсно такий, що дехто каже: може, співати не треба, може варто помовчати. А ось мій друг і побратим Вадим Дмитрович Крищенко якось у нашій розмові мовив: «Павле, гарна пісня, щира пісня, як подвійна молитва». Тож ми приїхали з цією піснею, яку ми називаємо святим оберегом.

І справді, вона постійно була з нашими батьками, дідами-прадідами і в роки війни, і в час партизанського руху. І в Сибірах підтримувала дух українців. Коли вони співали народні, патріотичні, повстанські пісні, наш славетний гімн, за який багато поплатилися в’язницями, вони завжди говорили, що є українцями. Так, як і сьогодні це казали глядачі. Зал майже кожну пісню зустрічав стоячи, в рідних

вишиванках, оплесками, квітами. Це було справжнє свято – свято Великодня, свято Матері та свято єднання українців Іспанії.

– Павле, ви провели величезну кількість концертів за своє творче життя, адже 40 років на сцені – це не жарт. Як вам нинішня публіка? Вона незвичайна.  Це – заробітчанська аудиторія, тобто люди, які покинули Україну, які дійсно спраглі на нашу пісню. І в «квадраті» спраглі саме на ваші пісні. Адже покоління, яке сиділо в залі, виростало на піснях «Смерічки», Зінкевича, Яремчука, Дворського. Ви побачили в залі вдячні очі?

– Справді, коли артист виходить на сцену, він, по неволі, стає ще й психологом. Тому що доносиш те, що тебе хвилює, що ти хочеш передати добрій, щирій людині. І, знаєте, виконуючи кожну пісню, бачив небайдужі очі. Відчував, як зі мною душею співали пісню про Небесну Сотню «Ангели майдану».

– Співали, зауважмо, стоячи.

– Стоячи та кладучи руку на серце. І дуже гарно зустрічали «Батькову сорочку», яку заспівали мої сини Павло та В’ячеслав. Тому емоції переповнювали. І навіть ніколи б не сказав, що ці люди багато років не були в в рідній стороні. Бо чудово розмовляють рідною мовою, знають новини, цікавляться інтернетом, відвідують друзів, батьків. Словом, не не втрачають зв’язок з Україною. А скільки добрих і щирих справ зробили для Революції гідності, для наших воїнів, які воюють зараз на сході. Просто, це не вип’ячується, а говориться, що це – для рідного краю. І це зарахує Господь Бог.

Переконаний, що в залі були ті, хто душею і серцем з Україною. Вірю, що ми ще  зустрінемося, як ті лелеки, і в рідній Україні, і в Іспанії, і в Португалії, і в Франції. Адже наступні наші гастролі пролягають у Лісабон і Париж. Так що всюди будемо співати рідну пісню українською, італійською чи англійською мовами. А наступного разу, коли приїдемо сюди, постараємося вивчити іспанські пісні. Тому що це – країна гостинна, цікава, сонячна, багата на історію, архітектуру та приємних людей, які добре зустріли наших земляків.

Інші сказали б: чого ви сюди прете, адже нам самим мало роботи. А вони все-таки гарно відносяться, коли бачать, що людина щира, приємна, скромна. Ми бачили сьогодні в залі іспанців, котрі аплодлували, підходили до нас, висловлювали слова вдячності, робили світлини. Отож через пісню, культуру народи вершать гарні справи. Зароджуються родини іспансько-українські. Ну, і нехай: на щастя, на здоров’я. Тому що світ великий. Проте він одночасно і тісний.

Наприклад, до мене підходили друзі з Чернівців, знайомі з Коломиї, з Теребовлі, зі Львова, з Києва. Це ті, які й раніше вчащали на концерти у тих же Чернівцях, Львові, Івано-Франківську, тому можливий такий зв’язок, коли сьогодні ми спілкуємося у Мадриді, а завтра – у Лісабоні, післязавтра – в Парижі. А потім знову буде Україна, де заплановані виступи в центральній її частині, на Прикарпатті. А нещодавно мали концерти на Черкащині, в Миколаєві. Там також потрібна пісня в нелегкий для України час, бо вона людей піднімає з колін, у них прозрівають очі. Пісня нікому нічого не нав’язує, бо сприймаєш її струнами серця. Тому пісня добра та щира потрібна саме зараз, у такий героїчний для України час.

– Ваш нинішній тур приурочений до сорокаріччя творчої діяльності. 40 літ – це мало чи багато?

– Не так легко відповісти. Я прийшов у «Смерічку» в 1976-му, коли вона вже була достатньо відомою. Більше того, відбувалася зміна виконавців, дещо призупинилося творче зростання. А ось у 1979 році, коли повернувся Левко Дутківський, відбувся ренесанс нашого ВІА. Тоді оновився склад, прийшли гарні музиканти зі Львова. Тобто відбулося відродження ансамблю.

Звичайно, завдячую долі, що 18 років довелося попрацювати з Назарієм Яремчуком. До речі, Дутківський планував наш з ним дует, хоча він уже був знаний на той час співак. Я старався другим голосом співати. Пісні для нього написав, які він залюбки виконував: «Стожари», «Відпливають білі кораблі», «Дві мелодії», «Горнусь до тебе, Україно», «Збудуймо храм», «Відлітають лелеки», яку нині син співав. Йому подобається ця пісня, особливо у виконанні його хрещеного батька.

40 років, якщо брати у всесвітньому масштабі, – це мізер. Але водночас це – мільйони людей, очей, сердець. Десятки тисяч концертів у різних куточках світу: на стадіонах, в палацах, на природі, на фермах, на токах, у шахтах, в університетах, школах. Перед дітьми, перед молоддю, перед ветеранами. З цього приводу хочу зауважити, що під час концерту в американському штаті Флорида сидів глядач, якому сповнилося 104 роки. Тому це запам’яталося: найстарший глядач. А найменшенький був присутній в одному з населених пунктів Буковини. Батьки так хотіли на мій концерт потрапити, що, не маючи на кого залишити п’ятиденне немовля,  взяли його зі собою. І воно цілий концерт спало під ті пісні.

– У цьому ж контексті напрошується «незручне» питання. За 40 років Павло Дворський не перенаситився концертною діяльністю?

– Ви знаєте, – ні. Ось зараз новий штрих, коли працюю з синами. А це – нові емоції, новий імпульс. Вони мене навіть «підганяють» по-гарному, по-синівськи. Роки все ж дають себе знати, а вони на те: «Тату, ти що? Ти ж майстер спорту. Не здаватися. Вперед!»

Перельоти, переїзди. Щоб дістатися до Іспанії, треба було спочатку проїхати з Києва до Львова. Звідти на автобусі до Варшави, звідки перелетіти в Аліканте. Далі на автомобілі в Мадрид. І аж тоді дати концерт. Тому фізичну форму треба підтримувати. Але коли їдеш до гарних людей, коли відчуваєш, що є розуміння, що ти недаремно виходиш на сцену, то втома зникає.  Подібні почуття напливають, коли бачиш людські очі, сльози радості від того, що ми – українці не здаємося в такий час, тримаємося, підтримуємо один одного. Хто чим може: хто матеріально, хто піснею, хто словом. Тому я вірю, що ми станемо на ноги і обов’язково побудуємо український духовний високий світлий храм, про який мріяли наші діди-прадіди, мільйони тих, хто залишився в Сибірах. Котрі в своїх думках і молитвах просили, щоб Україна жила та процвітала.

– Ви згадали своїх синів. А мене хотілося б зробити наголос на такому. Сини Назарія Яремчука співають дуетом. У силу різних причин не надто пристально слідкую за українською естрадою, але по-моєму ваш випадок унікальний. Співає інколи Ніна Матвієнко з донькою Антоніною, Світлана та Віталій Білоножки, дует Анісімових – сестра і брат. Було родинне тріо Мареничів, подружній дует «Два кольори» у складі Людмили Гримальської та Сергія Ледньова. У вас – тріо Дворських: батько та два сини. Одначе справа у тому, що кажуть, буцімто природа на дітях знаменитостей відпочиває. То що: є, як мовиться, винятки з правил?

– Напевно. У нас було так, як і в кожній мистецькій родині: Павлик і Славчик виростали на колінах Назарія Яремчука, Миколи Бакая, Івана Поповича, Іво Бобула, Лілі Сандулеси. В нашій хаті в Чернівцях завжди збиралася культурно-мистецька родина, до якої долучалися Левко Дутківський, Назарій Яремчук, Володимир Івасюк, з яким ми раніше в філармонії зустрічалися. Діти набиралися краси пісні, спілкування. Завжди співали, творили, шукали якісь мелодії, якісь слова. Вже змалку, десь у три чи чотири роки, знали мало не половину моїх пісень. Я брав їх зі собою на концерти, де часто за сценою вони повторювали, наспівували. І так сталося, що музичні школи позакінчували. Потім старший ще й музичне училище і консерваторію. До речі, оперну практику співав під керуванням патріарха української опери та пісні Дмитра Михайловича Гнатюка. Тому їм є з кого брати приклад і, звичайно, творити щось цікаве своє. Не хочу, щоб мене копіювали, вони мають мати своє, лише їм притаманне. А втрьох ми стаємо і робимо родинне тріо.

– А ось чи ви як особа в трьох іпостасях: батька, музиканта та співака, раді за своїх синів? Чому ще задаю це запитання, тому що прослідкував за вашою біографією і пам’ятаю такий випадок. Після школи ви поступили спочатку в Львівську політехніку, а потім у Харківський авіаційний інститут. І аж після того, як батько Ананій викликав вас якось на подвір’я і сумно запитав: «Павле, хіба наша пісня в роду пропаде?», ви повернулися до музики та співу. Хоча спершу пішли в армію.

– А потім співав у «Смерічці» і вчився в Львівській консерваторії на диригентському відділу. Там познайомився з гарними музикантами, написав пісню «Кохання у Львові». Там бродив по вулицях, якими ходив мій побратим Володимир Івасюк. І з Ігорем Білозіром ми часто спілкувалися, давали разом концерти. Тому бачите: Чернівці та Львів, Івано-Франківськ і Тернопіль,Буковина й Закарпаття – вся Україна пісенна має свої таланти, які багато десятиліть тримають високий рівень. Хоч і нелегко це робити.

Іноді кажуть, що українська пісня – це «неформат». Це, мабуть, спеціально, бо знають, що коли українську пісню по-справжньому заспівають, то народ думає, стає свідомим, тягнеться до кращого, плекає своє рідне, горнеться до купи. Є такі заздрісники, але ми їм прощаємо і йдемо вперед з новими піснями, добрим настроєм, молитвою. Віримо, що те, що робимо, закладаємо в будівлю українського храму – доброго, щирого, мистецького, духовного. Кожний кладе свою цеглину. Хай вона – невелика, але від щирого серця.

Я впевнений, що те зерно, яке засієш, яке поливаєш і плекаєш, то воно виростає і дає гарні плоди. Так само і пісня, і культура, і мистецтво. Нація обов’язково повинна мати духовний фундамент – свідомості, культури, мистецтва. Тоді підніметься економіка, по-іншому будуть працювати наші депутати, думати наші керівники. Все йде від серця, від розуму, від свідомості. І «наша пісня, наша дума не вмре, не загине…» Так говорив наш пророк Тарас Шевченко.

– Ананійовичу, але все ж скажіть свою думку про синів. Ви за них раді?

– Звичайно: ну, як же? Дехто каже: «Павле, у них гарні голоси. Вони тебе можуть за пояс заткнути». Я ж на те: «А ми для чого народжуємо доньок і синів? Чому радіємо внукам? Щоб вони були кращими, мудрішими, цікавішими».

Так само мріяв мій побратим Назарій Яремчук. Уявіть собі: коли б він дожив і побачив, що його Дмитро і Назар, як і донечка Марійка, співають. Яке ж це щастя для батьків, коли діти продовжують їхню справу. І роблять це цікаво, самобутньо. Шукають нові барви і знаходять їх, та ще щось своє нове вносять. Про це я мрію, тому з вірою, надією і любов’ю знову й знову іду до людей.

– Патріотична сторона в діяльності артистів є вагомою складовою?

– Звісно.

– До чого веду? У світлі останніх подій чуємо, що, скажімо, на Львівщині як народ, так і творча інтелігенція різко висловилися проти артистів, які їздять на гастролі в Росію. Якою є ваша точка зору?

– Я за те, щоб мистці виступали скрізь. Але коли є така нелегка для всіх українців ситуація, то треба зважати, що крім того, що ти митець, то ще й громадянин цієї країни. Тобі люди повірили, підтримали, ти дістав звання народного. Як може народний артист підтримувати сепаратистів?

Розумію, що там є люди, які б хотіли слухати концерти. Але в даний час, мені видається, що треба поступати дуже виважено та мудро. Найперше виступати там, де знаєш, що твоя пісня потрібна. Якщо так, то вона зробить велику справу: духовну, мистецьку, патріотичну.  Власне, тому ми сьогодні разом з такою чудовою аудиторією співали:

«За Україну, за дітей, за волю,

За гори, за безкрайнії поля.

За нашу січ, за материнську мову,

Що над Дніпром вже сотні літ кружля…»

– Ви ледь-ледь заторкнули ще одну грань вашої діяльності, про яку мені завжди цікаво розмовляти. У свій час я трішки працював у спортивній журналістиці, тому мені симпатичні ті, хто пов’язаний зі світом спорту. Колись з величезним захопленням, яке граничило з деяким шоком, довідався, що Павло Дворський, крім того, що співак і музикант, то ще й грає на високому рівні в настільний теніс. Отож, як вам вдалося поєднати, здавалося б, як на перший погляд, такі несумісні речі? Бо якщо ти займаєшся спортом серйозно, то віддаєшся йому цілковито. А якщо таке саме з музикою, то де знайти час на заняття спортом? Як вам вдалося поєднати ці речі, отримавши два високі титули – народний артист України та майстер спорту з настільного тенісу?

– Відомо, що робота співака, митця в цілому пов’язана з підтриманням фізичної форми. Постійні переїзди, перельоти, чимале навантаження на сцені. Крім того, що виступаєш, іноді доводиться проводити благодійні зустрічі чи виїжджати в складі «фронтових» бригад  у госпіталі. Тому важливо постійно бути у формі, як і належним чином голос підтримувати. Тому з дитинства я полюбив музику і теніс. Так сталося, що батьки навіть не знали, що виберу, бо став чемпіоном Чернівецької області з тенісу, зайняв перше місце серед музичних шкіл. І так, знаєте, до пори-до часу воно гойдалося…

– Як на качелях…

– Точно. Але все-таки професійно більше віддавався музиці. Хоча на концерти у різні місця постійно брав зі собою спортивний інвентар. Як і завжди наперед знав, з ким устрінуся: чи кандидатом у майстри спорту, чи першорозрядником, чи майстром спорту. Крім цього намагався, коли випадала перерва між гастролями, поїхати на змагання або в Молдову, або в Прибалтику, або в Польщу, або в Росію, де тоді ще були нормальні умови. І привозив звідти перші місця.

Якось на кордоні мене питають: «А що це ви везете?» Мали на увазі кубок. Кажу: «Ось подивіться, це – приз за перше місце у фіналі на першість торгового флоту Росії. Перевіряючі були дуже здивовані, але сказали: «Ну, що ж, везіть».

Що ще цікавіше: сини підхопили мою прив’язаність до тенісу. Павло, наприклад, навчаючись у Київській консерваторії, разом зі своїми ровесниками – скрипалем і піаністом – зайняли перше місце серед вищих учбових закладів столиці. Перед цим консерваторія завжди займала останні місця займала, бо знаєте, як то музиканти… Тому я радий. Зрештою і зараз можу взяти до рук ракетку і пограти на змаганнях, як і з синами також. З ними по-дружньому, бо вони вже сильно наступають на п’яти.

А загалом спорт, музика – це хороші двигуни, які тримають будь-яку людину, а не лише митця, у формі. Дають їй бадьорість, наснагу. А ще бачити і спілкуватися з людьми, тішитися своїми друзями. Тому бажаю всім поєднати любов до музики, до пісні, з любов’ю до спорту. І, звичайно, намагатися за будь-яких умов, у будь-який час, особливо коли важко, слухати гарну пісню. А ще помолитися, і Бог дасть надію. Скільки зараз не дуже приємних  моментів переживаємо? А ось прийде людина на концерт і каже: «Почувши ваші пісні, відчула, що хочу жити, що світ прекрасний. Що є друзі, родина, що можна перемогти проблеми, які насунулися».

Тому всім бажаю долати труднощі – з молитвою, з любов’ю, з друзями. І завжди вірити, що добро переможе зло.

– Ви вже фактично почали відповідати на обов’язкове питання чи не всіх інтерв’ю про побажання читачам. Але ось ще таке. Розумію, коли в Канаді чи Америці вас зустрічають з радістю, оскільки багато українців мешкає там.

– Австралія.

– Звісно. А ось Лаос й Індія? Як сприйняли Дворського й українську пісню там?

– Хоч ми підготували кілька пісень і лаоською мовою, і по-індійськи, та все ж, коли підходили кореспонденти, журналісти, то через перекладачів казали: «Ваші пісні схожі за мелодикою до наших народних». Ми підтакуємо: «Ну ж, музика є музика. Все проходить, все минає, а вона – вічна. Хто знає: можливо колись сюди українці приходили, співали «Розпрягайте, хлопці, коней», чи «Цвіте терен коло хати», чи «Наливаймо, браття, кришталеві чари»».

А ми ще взяли зі собою скрипки, сопілки, цимбали. Ще пісню не закінчили, а люди вже вставали з місць і, стоячи, підтримували нас. Тому мені здається, що гарна музика не має ніяких перешкод. Ми ж з приємністю слухаємо чудову іспанську музику, італійську та іншу.

– Час завершувати і подякувати вам за можливість напрочуд приємного спілкування тут, у Мадриді. Думаю, що це не останній ваш приїзд сюди.

А ось у моє рідне місто Ходорів, що на Львівщині, ви ніколи не заїжджали?

– Як ні? Звичайно ж, я навіть пам’ятаю як виступали з Назарієм і «Смерічкою» на стадіоні. Тоді велика хмара насувалася, а ми хотіли, щоби концерт не зупинявся. Як тільки заспівали в кінці «Червону руту», то…

– Дощ вперіщив?

– Так. Ми – хто, що мав, почали накривати інструменти. Люди ж під дощем кинулися до нас, щоб подякувати, обійняти. Таким запам’ятався Ходорів.

Зрештою, у кожному містечку, селі, великих містах, де ми виступали, ми вдячні людям, які нас підтримували, вірили у нас.

Тому хочу побажати всім дорогим українцям, які живуть, працюють, моляться тут, в Іспанії, віри, надії, любові. Щоби ваші діти, внуки були свідомими, добрими, щирими., не забували рідну мову, рідну пісню. Щоби не втрачали зв’язок з вашими дідусями, бабусями, провідували їх. Життя покаже, де ви оберете місце проживання. Це, як на мене, другорядне. Головне – бути людиною і завжди пам’ятати рідний край. Бо як співається в одній з моїх пісень: «У рідному краї і серце співає…» Тому вірю, що ми зустрінемося ще і у Львові, і в Коломиї, і в Чернівцях, і в Хмельницькому,  і в Вінниці, і в Києві, і в Ходорові, бо наша Україна велика.

Розмовляв Любомир КАЛИНЕЦЬ.