«Нині йдемо на закупи!» Про ходорівську торгівлю в міжвоєнний час

Posted on Бер 17 2017 - 1:28am by Петро Нек

За спогадами сестер Марії Лозинської та Ірини Медвецької (з Климковичів)

Ваша (пра)бабця була практичною жінкою і доброю господинею? А (пра)дідусь дбавщоб у пуляресі не було порожньо? Тоді їм цілком вистачало провінційних крамниць, щоб харчуватися, одягатися і провадити дім не гірше за мешканців Львова чи Станиславова.

 

За основними покупками ішлося до “міста” – так подекуди дотепер називають центральну і кілька прилеглих вулиць. Магазини (тоді тільки одноповерхові) стояли вздовж дороги майже один при одному. Ряд починався з гастрономії. Своє господарство, город і поле, хто їх мав, могли прогодувати тільки наполовину; таке ж, як крупи, цукор, сіль, чай, олію, тютюн, консерви, брали у «склепі».

У державних крамницях продавалося більше товару, ніж у приватних, зате у приватних він був різноманітніший, почасти закордонного виробництва,  втім, якістю вітчизняний не поступався. Окремо купували м’ясо, молоко, хліб – ближче до базару, хоча і у віддалених куточках міста також. І хоч багатьом міщанам ці харчі давало їхнє натуральне господарство, магазинна продукція розходилася активно. Бо коли ніздрі втягали запах пекарні, а око вбирало апетитну здобу масляних рогаликів, маківничків, булочок-“кайзерок” і “разівок”, гаманець розщіпався сам. Між іншим, зачерствілі вироби продавали дешевше.

Трохи далі від основної дороги розташовувалися магазин начиння і скоб’яний (або “залізний”) з широким вибором товарів для дому. Сюди вступали раз на якийсь час: у доброї господині, як і у практичного ґазди, всього мало бути із запасом і під рукою – від чайного ситечка до пергаменту на солодке. На закупи ставало часу якраз до полудня, бо ж як бодай словом не перемовитися з усяким, хто стрівся по дорозі, а особливо з приятелькою чи знайомою.

Збереглися старі назви місцевих магазинів: блаватний, де продавали шовки, “зелена будка” – з городиною і фруктами, “на слупах”. У неділю до крамниць не ходили, навіть кожноденні продукти належало купити напередодні. Харчовий день – то був тільки день  продуктових покупок. В інші магазини жінка заходити уникала. Не через брак грошей чи часу. Просто не пасувало переходжуватися з повною торбою пакунків між одягом і покупцями. Зрештою, хіба не приємніше було виділити окремий день для того, щоби пригледіти собі якусь матерію, одяг чи взуття.

А вибирати наша бабця мала з чого. Самих тільки крамниць з тканинами було три. Матеріали лежали викладені на лядах навскоси: внизу – грубі, костюмні, плащові, а що вище – то все тонші й дорожчі. До кожного сувою була прикріплена бірочка з  ґатунком, розмірами і ціною. Покупцю пропонували також переглянути каталог наявного краму, і це було дуже доречно, бо нараз аж очі розбігалися від розмаїття. Траплялося, що, купуючи у власника магазину матерію,  пан чи пані – здебільшого дуже поважані або багаті – могли собі забажати, щоб “їхньої” матерії не мав більше ніхто у місті. Тоді задобрений власник збував цей товар деінде.

Але не всякий вбирався у кравців. Магазинів готового одягу і взуття вистачало – один тільки з жіночою і чоловічою білизною, два – верхнього вбрання і аж три взуттєві. Уявіть собі, сюди доходила мода зі столиць Європи! А місцеві модники походжали у лошакових та чорнобуркових шубах і взутті відомої на той час чеської фірми “Бата”, власник якої навіть у галицькій провінції відкрив свої магазини.

… Накінець вишуканий капелюшок, делікатний перстінець, крапля пікантних парфумів  – все це тільки для пані – і наша бабця може сміло їхати на корзо до Львова й не завстидатися.

Подарунки, дитячі забавки, канцелярські товари, всілякі нитки, хутро (навіть шкірки австралійського кенгуру!), коштовні ювелірні прикраси, будівельні матеріали та меблі також можна було придбати тут, у місті з 45-ма магазинами на чотири тисячі мешканців. Не продавали хіба що квітів, бо майже кожен вирощував їх сам.

А ціни? Однокілограмова хлібина з житньої питльованої муки коштувала 20 грошів, з разової житньої – 12-13 грошів, з разової пшеничної – 3-4 гроші, 1 кг яловичини  тягнув на 70 грошів, свинини – від 90 грошів до 1 злотого, 25 кг бульби продавали за 40-50 грошів – 4-годинний заробіток праці некваліфікованого робітника. Одна екзотична шкірка вартувала 35-40 злотих, а весь “спід” до пальта – до 200 злотих. А можна було призбирати ті самі 40 злотих і подарувати нареченій чудовий золотий перстень, навіть якщо ти працював простим підмайстром на заводі.

Власниками приватних крамниць були жиди (60 відсотків), поляки  (25 відсотків), українці (15 відсотків). Через серйозну конкуренцію вони старалися всіма способами заохотити покупця. Для цього магазин мав бути передовсім бездоганно чистий і зовні і всередині. Оригінальна вивіска, обов’язково з іменем власника,  символічний знак продукції, новинка на оздобленій вітрині, заманлива реклама — маркетинг працював у всі часи! А вже коли відвідувач переступав поріг, йому готові були прихилити небо. Крамар підраховував свій виторг не тільки по кишені і очах покупця, а й за своїм умінням йому догодити. Першою заповіддю продавця були ввічливість і повага до кожного, хто заходить у магазин. Про обважування, недомірювання чи обрахування взагалі не могло бути мови. Якщо товар ішов не так добре, як хотілося би власникові, той ставав перед входом до крамниці й запрошував перехожих вступити досередини.

Покупку обов’язково загортали або й вкладали у тонкий мішечок. Якщо то був подарунок – оздоблювали стрічками, карточками з текстом поздоровлення.

За покупки або платили готівкою, або брали “на рати”, інакше – в кредит. Продавець у магазині мав книжку, в якій записував ім’я покупця, назву товару, його кількість, ціну і дату, коли товар придбано в кредит. Водночас робив відповідний запис у кредитову книжку покупця. В кінці місяця записи звірялися і здійснювався розрахунок. Купівля краму в кредит була вигідна для обох, бо покупець міг  придбати щось на значну суму, а продавець мав постійних і вдячних клієнтів.

При нагальній потребі, коли магазини вже були зачинені, можна було пройти чорним входом у помешкання жида-крамаря, яке переважно розташовувалося в тій же кам’яниці, що й магазин. Чесній і порядній людині він ніколи не відмовляв. А коли вирушав по крам, то ще й приймав замовлення відвідувачів.

Крамниці Народної Торгівлі запровадили гарну традицію – напередодні Різдва підготовляти цінні подарунки для тих мешканців, які протягом року приносили найбільші прибутки в касу української кооперативи.

Не було магазинів окремо для багатих і для бідних. Робітник зі скромною платнею старався прогодувати сім’ю плодами своєї праці. В основному рятували господарка і сезонні підробітки. Зрозуміло, що в розкішний і дорогий магазин він не мав чого потикатися, та й не хотів. Натомість нечисленні, але українські кооперативи були доступні навіть малозабезпеченим, зате більш практичним. Недаремно ж співалося:

Наша Торговля – то славна марка,
Се знає пані, знає кухарка.
Се знає кожен з нас, який то добрий час,
Коли в Торговлі процвітає крам.

У статуті Народної Торгівлі був один цікавий пункт: касиркою тут могла працювати тільки вродлива дівчина, але не заміжня жінка!

А ще місто славилося ярмаркою. У четвер, базарний день, сюди з’їжджалися люди здовкіл. Ті, кому не вистачило місця у ятках, розміщували на ринковій площі свої «страганчики» – саморобні дерев’яні стіл, лаву і дашок – і викладали ярмарковий крам.

Возами прибували господарі, господині й челядь, одягнені в зручний домотканий одяг. Від ранку і до обіду на базарі і в цілому містечку стояв ярмарковий гамір. Неподалік від ринкової площі біля річки розташовувалася торговиця: 25 арів землі, вистелені бруківкою і загороджені з одного боку невисоким муром, де продавали свиней. Решту місця було відділено огорожею з дерев’яних лат, до яких прив’язували корів і расових (породистих) коней. Тут продавали також телят, кролів і іншу домашню звірину й птицю.

Після вдалого ярмаркування господарі випивали по чарці горілки і закушували хто що мав. А хто вторгував дуже багато, ішов до котрогось із п’яти шинків і міг розщедритися навіть на раки з чеським пивом. Шинкарі добре пізнали, чим іноді закінчується ярмаркування, тому з часом завели на другому поверсі корчми невеликі готелі.

А влітку щодня і у свято в парки, на вулиці й на річкову площу викочували розмальовані  візки з напоями і печивом. А вже яке було задоволення поласувати солодким в цукорні! Тут продавали шоколад і халву з  горішками,  лизунці, драже, тістечка, морозиво різних сортів, помаранчі,  цитрини, банани, ананаси, фініки, пресовані фіги, андрути, содову воду, соки, оранджаду, лимонад… і напевно, ще щось, бо усе годі було перепробувати.

Коли ж наближалося Різдво, у цукорнях з’являлися ялинкові прикраси з шоколаду у вигляді звіряток, пташок, забавок, завинуті у позлітку, і так само шоколадні «миколаї» висотою до півметра.

 

Христина Юревич-Дорожовець