ІГОР КАЛИНЕЦЬ ПРО ІСТОРІЮ УГКЦ У ПІДПІЛЛІ

Posted on Тра 6 2017 - 12:12am by Любомир Калинець

ДВА СЛОВА ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Торік,  а саме 14 березня, у львівській книгарні «Є» під гаслом «УГКЦ в підпіллі: історія священиків і мирян» зорганізовано і проведено конференцію, приурочену 70-річчю офіційної радянської ліквідації Української Греко-Католицької Церкви та сумнозвісного «Львівського собору». В рамках цього заходу відбулася зустріч з двома культовими постатями греко-католицького світу – Ігорем Калинцем і отцем Богданом Прахом.

Витяги з виступу, а також відповіді на питання під час цієї зустрічі уродженця Ходорова відомого поета і громадського діяча Ігоря Калинця ми хочемо запропонувати вашій увазі. Тим паче, що ітиметься там  про наше місто.

ІГОР КАЛИНЕЦЬ:

Я міг би відповісти про історію цього руху боротьби за нашу церкву вже з кінця 1980-х років. На моєму місці міг сидіти покійний Іван Гель, який займався тією справою, який дуже добре був усвідомлений, бо був учасником, дійовою особою цього повернення нашої Церкви з підпілля.

Але, якщо Ви дозволите, я ще повернуся трошки в історію, бо це торкнулося і моєї родини – власне, ліквідація нашої Церкви у 1946 році. Мій рідний вуйко був священиком, який був змушений (тільки не знаю, чи його привезли, чи він так погодився), перейти на православ’я у 1946 році. Він був дуже патріотичною людиною, бо в 1930-х роках, щойно він став молодим священиком, то побував у Березі Картузькій. Це вже свідчить про те, що ця людина була настроєна доволі патріотично і усвідомлювала свою роль в 1946 році. Він не здобувся на такий героїзм, але підтримував постійні зв’язки з нашим підпіллям, бо він був в селі Отиневичах біля Ходорова на парохії. І в 1949 році був заарештований за зв’язки з підпіллям і був засуджений на десять років, які відбував у Казахстані, а вся його родина (тобто, вуйна з трьома дітьми) були вивезені в Томську область. Так що це теж такий приклад того, що ніби священик погодився бути у православ’ї, але як патріот він не міг спокійно бути священиком, дбати про себе та свою родину, а дбав про тих лісових хлопців.

З іншої сторони, я хотів би згадати одного священика з Ходорова, Андрія Трача. Чому я говорю про нього? Не знаю, яким чином він підписав, але Ходорів чомусь дуже цупко тримався за цю нашу святиню, церкву Косми і Даміана. Я малий прислуговував у цій церкві від першого майже до десятого класу. Тепер я починаю згадувати, що там було православного в нашій відправі у ходорівській церкві. Абсолютно нічого. Була тиха служба Божа. Я тільки не можу згадати, кого він згадував: Папу точно не згадував, не згадував наших ієрархів, але мені здається, що він не згадував і московських. Так що є і такі священики. Може, отець Богдан зіткнувся з його біографією, мені просто було би цікаво, як він став православним священиком, бо всі відправи у ходорівській церкві, все, що було — все було греко-католицьким починаючи з 1947-го, з того часу.

Я якось не стикався в ув’язненні з нашими священиками – так доля дала, що ми не сиділи разом. Але перед тим я був добре знайомий з отцем Романюком, який потім будував Православну Церкву вже в часи України і був патріархом автокефальної (чи я не знаю, як її називати) Церкви, і наші шляхи тоді розійшлися, бо я не міг його зрозуміти, його як вихованця греко-католицького і переконанням греко-католицького священика, який пішов потім фактично на розрив із греко-католицизмом, не зрозуміло, з яких причин, бо для нього Шептицький завжди був взірцем, він мав книжки, я бачив у Косові (я був вдома у 1980-х роках), що він мав в багато греко-католицької літератури. Він з таким пієтетом говорив про Шептицького. Так що ще й такі є випадки.

Я хіба би говорив, як ми, скажімо, шістдесятники, вже у 1980-х роках допомагали нашій Церкві виходити з підпілля. Я до того був причетний, був близький до того, що робили Михайло Горинь і Степан Хмара, створюючи Комітет захисту УГКЦ. Моя дружина відтворила чи відновила Марійське товариство Греко-Католицької Церкви – з тим, щоби залучати до громадянських акцій наших священників, виводити їх із підпілля, щоби вони прилюдно були на різних відправах і політичних акціях. Я навіть видав книжечку про діяльність цього Марійського товариства. Там є приклади різних акцій, які збирали не десятки людей, а тисячі, починаючи з 1989 року, на львівські майдани чи біля церков.

Є різні історії, як то все відбувалося і які священики могли з підпілля приходити, бо ми їх запрошували, щоби вони показалися і щоби люди звикали до них – що Церква в підпіллі і що вона хоче певної леґалізації. В цій книжечці я ще помістив останнє інтерв’ю Івана Геля, яке було невідоме, про те, як він вивів 17 вересня понад 200 тисяч людей, за рахунками КГБ.

І ще одна була така моя акція, що я повернув нашій церкві Собор Святого Юра, організував певні акції, громадянсько-непокірну акцію у 1990 році, коли я був депутатом обласної Ради. Я також описав усі ці перипетії тої акції. У книжці описано все те, чим я причинився до виходу нашої Церкви з підпілля.

ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ

Питання: До пана Ігоря. Ви говорили про те, що Вам довелось допомогти повернути церкву Юра. Розкажіть детальніше, в чому полягала ця допомога. І хотілось би почути Ваш коментар з приводу співконтактів з Православною Церквою. Чи у Вас були на той час, які вони були і як виглядали?

Ігор Калинець: Безперечно, контакти з православними священиками були. Хоч би такий випадок у 1989 році. Ми влаштували великий мітинг у місті Ходорові, було багато гостей – громадських діячів зі Львова, де я звернувся до місцевого православного священика отця Пирога, щоби він переходив до Греко-Католицької Церкви. Він не відважився це зробити. Я казав: «Ви, отче, користуєтеся тут популярністю, є добрим господарем», – і так далі. Він цього не зробив. Але мушу сказати, що весь Ходорів став греко-католицьким, у нас не було тих чварів і не виникло якоїсь іншої конфесії. Правда, він навколо себе ще зібрав 10-15 бабок, але то десь на пару місяців, і то все розвіялося. Він мусив покинути Ходорів.

Такі були випадки, що до нашої хати приходило дуже багато священників православних, щоби порадитись, як перейти до Греко-Католицької Церкви. Я, правда, тим не займався, я часом був випадковим свідком. Цим займалася моя покійна дружина Ірина. Як вона їм порадила, як це зробити, я не можу сказати, але вони стали нашими священиками.

Є випадок із таким зараз добре знаним священиком із Червонограда Михайлом Нискогузом, який приїжджав до нас на ті поради. Ірина включала його в ті відправи біля Святоюрського собору, потім біля Успенської церкви, де збиралися десятки тисяч людей. Він ще представляв православну конфесію, але вже ставав греко-католицьким священиком.

Щодо повернення церкви Святого Юра, то було в серпні 1990 року відкриття музею М.Панчишина. Було дуже багато людей. І я якось ненароком (а, може, і спеціально) там опинився. Був депутат обласної Ради, який постійно товаришував і підтримував владику Юліана Вороновського. І Юліан Вороновський мені каже: «Пане Ігорю, в неділю треба забрати собор Юра». А то була п’ятниця. Я кажу: «Як це? Неможливо. Там велика охорона вже є, не вдасться так зробити. Я не можу зараз тут оголосити, бо якщо би я зараз тут оголосив, то там буде збільшена охорона, і нас навіть близько не допустять»«Але подумайте собі. Зробіть так, щоби в неділю церква Святого Юра була повернута нашій громаді».

Видно, так Господь дав, що дуже багато було збігів в мою користь. По-перше, йшла ціла група молодих людей в ту неділю підіймати прапор в аеропорту. Старші наші панове, які належали до політв’язнів, мали якусь панахиду на могилах на Янівському цвинтарі. Тут я зустрів ще на відкритті хлопців – ревних греко-католиків із містечка Миколаєва. Я їм про те сказав. Вони кажуть: «Ми приїдемо, кілька автобусів, в неділю до вас». І було посвячення місця під церкву Володимира і Ольги на Симоненка (біля вулиці Наукової) в ту неділю. Я з тими всіма рештами домовився, щоб на четверту годину всі йшли з різних кінців, в тому числі з Миколаєва, а сам пішов на віче посвячення каменя. І коли воно закінчилося, мені дали слово. Я вийшов на трибуну і кажу: «Люди, лишилася година. Ми за годину дійдемо до Юра?». «Дійдемо». І вся та маса (а там були тисячі людей), всі пішли на Юра. Мій сусід є дуже добрий спеціаліст, офіційний спеціаліст, який умів відкривати всілякі сейфи, замки, пан Волинець, я його дуже радо запросив. І він сказав, що піде з нами і своїми ключами нам все відімкне.

І так якось всі надійшли, ті розгубилася – сторожа, яка стояла біля брами, біля Юра. І там були приготовані решітки, щоби заставити вхід, але вони не встигли навіть цього зробити, ми оточили церкву. Ті хлопці трохи помучилися, але відчинили церкву. Ми до церкви людей не пустили, сказали, що прийде завтра комісія мистецька, щоб оглянули, що тут є, описати, щоби не казали потім, що ми маємо якісь претензії.

Ми лиш не запланували вигнати тих священнослужителів із митрополичої палати. Ми їх лишили, і це потім трохи затягнуло процес із звільненням митрополичих палат.

Цілий тиждень люди пильнували, православні приходили і бунтували під церквою, але їх там близько не підпускали, люди ночували. Відтак до Преображення церква була звільнена і митрополит Стернюк урочистою ходою, в супроводі багатьох священників, які вийшли з підпілля, увійшов і мав відправу.

Був такий випадок, коли ми прийшли до тої церкви, прибіг В’ячеслав Чорновіл (він був тоді головою обласної ради) і до мене підійшов з претензією, як я так посмів. Бо вони мали то офіційно якось це все зробити, передати, а тут ми порушили порядок. А я сказав, що ми вже півроку чекали. На обласній, на міській раді весь час говориться про повернення храму, але ви чомусь нічого не робите. Тому люди вже змушені були піти. Звичайно, я йому не казав, що то було розпорядження Стернюка взяти церкву, бо, очевидно, владика Стернюк не хотів про це афішувати, що ми йдемо ніби силою забирати храм, але так треба було зробити, бо це не просто був храм, якого нам потрібно було у Львові (ми вже мали Преображенку, Михайла (кармелітів), могло наразі церков вистарчати), але був символ, символ нашої Церкви, і його конче треба було взяти – нехай силою, і я на то пішов. Хоч увійшов у певний конфлікт із Чорноволом, моїм приятелем ще з 1960-х років.

Питання: – Пане Ігорю, скажіть, а от це розпорядження тодішньої влади, пана Чорновола – не було то замішання, що в 1990-х роках зробили почерговість і призвело до того, що були страшні конфлікти та бійки? Ми тоді навіть приходили в обласну Раду і говорили, що, якщо це є жидівська синагога, то віддати жидам, якщо це є православний храм, то віддати православним, якщо католицький, то католикам, якщо греко-католицький, то греко-католикам. І якщо хтось хоче будувати, то хай свій будує, але церкви по архівних даних віддати тим, за ким це рахувалося віки.

Ігор Калинець: – Ви маєте рацію, я теж дотримувався такої думки. І нас, декілька депутатів в обласній раді, теж хотіли цього. Але не знаю, як сталося, що більшістю прийняли те, «як громада побажає». Село мало проголосувати, більшість залишалася за православними, чи за іншими. І то довело до роздорів.

Найбільше мене здивувало, що на то погодився Іван Гель. Це понині для мене є велика таємниця, як Чорновіл зумів його переконати, що треба робити в такий спосіб. Потім життя показало, що це наше рішення, обласної ради було нерозумне, бо сталась маса конфліктів, які ще й досі не вщухають, бо ще не всюди побудували ті чи інші свої храми. А, зрештою, навіщо було стільки витрачати народних коштів на будівництво в невеликому селі двох (або часом і трьох) храмів? Можна було побудувати краще якийсь Народний дім чи школу, чи якісь інші дати видатки. Звичайно, і церква не пропаде, навіть якщо буде одна конфесія у селі, а є дві церкви, але на той важкий час це було абсолютно нерозумно.

Питання: – Хотілось би почути про розмови Ватикану з Москвою щодо виходу з підпілля. Наскільки вони були дієві і на яких рівнях відбувались?

о. Богдан Прах: – Тут ще всі документи не є розкриті, і треба трошки часу, щоби ми могли ті документи подивитися. Але з того, що ми знаємо, очевидно, що Конґреґація Східних Церков мала певну свою картину і свій образ, як наша Церква має тут функціонувати, на території Радянського Союзу, на території Галичини. Цей давній, репрезентований ще кардиналом Тіссераном «остполітік» сильно функціонував і по сьогоднішній день функціонує у певних конґреґаціях ватиканської системи. А особливо, коли Церква виходила з підпілля, тут був присланий секретар Конґреґації Східних Церков владика Мирослав Марусин, і на той час ті, що були свідками, досконало пам’ятають, які тут відбувались різного роду переговори.

На щастя, наша Церква підпільна і її єпископи місцеві (я говорю про владику Стернюка, про владику Вороновського, про владику Василика й інших) мали в собі достатньо сили волі, щоби цей «остполітік» Ватикану переламати. І, на щастя, так сталося, що владика Марусин зі своєю місією скоренько виїхав туди назад, до Ватикану, а Церква тут почала жити своїм життям. І це для нас було велике щастя. Бо коли б ми йшли за тим, що, як кажуть поляки, «за пюрками» ватиканських чиновників було придумане для нас, то би ніколи нічого доброго з того не вийшло.

Колись це історія розкриє, я зараз не можу ще забагато говорити.

Ігор Калинець: – Коли було тисячоліття хрещення України-Руси, то до Москви у 1988 році на святкування приїжджали делегації з Ватикану, зокрема, делегація на чолі з кардиналом Казаролі. Наші люди – Іван Гель, Михайло Горинь, ще дехто – їздили до Москви, щоби якось вийти на них, але виходили переважно на наших представників у делегації і вже нав’язували контакти. Гель каже, що мав безпосередній контакт з кардиналом Любачівським і отцем Іваном Дацьком тоді прямо зі Львова. Або в Москві мали якісь квартири, де мали телефон (бо тоді ще таких телефонів, як тепер не було), і треба було якось нав’язати контакти.

І ті контакти нав’язувалися, і наші «хлопці» (вони тоді були ще не дуже старі) тоді переконували, як треба нашим єпископам і нашим священикам, які були на еміграції чи у Ватикані, поводитися, щоби не ввійти в конфлікт з нашими підпільними владиками та підпільними священиками, щоби йшли у згоді. І була досягнута та ціль. Все було дуже мирно погоджено – всі ці переговори і, мабуть, ще якісь є документи, про які ми не знаємо і про які не сказали, скажімо, Іван Гель, Михайло Горинь чи ще хтось.

Питання: Наскільки сильно бунтували православні проти виходу нашої Церкви з підпілля?

Ігор Калинець: Я не знаю, які православні дуже бунтували. Були поділені села, які були настроєні нашими місцевими священиками, яких ми вже називали «батюшками», які співпрацювали явно з КГБ і, очевидно, мали якісь гріхи і не могли перейти або бути нейтральними, а мусили бути дуже агресивними. І багато людей на селах піддавалися на мову своїх отців, яких вони дуже любили, бо звикали до них. Власне такі були войовничі настанови по тих селах чи містечках, де воювала одна конфесія з іншою. Вони були досить агресивні, вони не допускали до почергової відправи. Були навіть якісь нещасні випадки. У всякому разі, якщо ми будемо називати тих православних, що стали себе називати «православні», хоч вони були хрещені в Греко-Католицькій Церкві ще за Польщі чи, може, за німців, але вже були дуже ревними православними. І, йдучи за тими своїми священиками в Галичині, були такою досить агресивною силою.

Якісь зовсім православні, щоб я знав десь у Львові чи ще десь, то я не відчував, щоб у них була якась войовничість чи якась лють до греко-католиків. Наша влада була дуже гуманна, вона їх не виганяла, як у 1946 році російська влада виганяла нас, обшукуючи церкву, палати, приміщення. Так що фактично таких конфліктів не було, вони були по селах, де були задурманені люди (може, ще й донині є багато задурманених).

Питання: Якщо не об’єднаються всі православні церкви в одну єдину Православну Церкву, то все постійно буде так ще сто років. І ту, що Ви сказали фразу за «Отче наш». Коли ми з Іриною Калинець були у Блаженішого Гузара, він сказав: «Так, переклад «Отче нашу» не є досконалий. Ви згідні з тим?

о. Богдан Прах: Згідний абсолютно.

Ігор Калинець: Я ще хочу трошки щось додати. Зараз є дуже такі популярні вислови чи бажання про створення окремої «Української Церкви», «помісної Церкви». Люди абсолютно не орієнтуються, говорять про «об’єднання» католиків з православними і т. д. Хай би спочатку об’єдналися, помирилися три українські православні церкви. Коли вони будуть єдиною Православною (але національною!) Церквою, очевидно, тоді може бути діалог з греко-католиками. Але для того, щоби ми з ними об’єдналися, вони мусять прийняти унію. Ту саму унію з Ватиканом, з Католицькою Церквою в єдину соборну Апостольську Церкву. Отоді можливе тільки таке об’єднання.

Питання: Ви вірите, що все зміниться на краще, якщо Папа приїде в Україну?

о. Богдан Прах: Я був причетний до приїзду Святішого Отця у 2001 році (цього року маємо 15 років). І я є переконаний, що тамтой візит дуже багато змінив в Україні. Потім пішов 2004 рік і наступні роки – українці змінилися. Дай Боже, щоби тепер сталася та зміна. Бо нам треба трошки іншої зміни вже тепер.

Ігор Калинець: Група греко-католиків, інтелігентів звернулася до Папи з листом, в якому висловили своє огірчення відносно цього маніфесту (чи як називається той документ?) – декларації. Але ми запрошуємо Папу приїхати в Україну і тут подивитися, зорієнтуватися, що насправді є Україна, щоби він не робив таких помилкових висловів. І з тим листом був згідний наш Патріарх, Блаженніший Святослав.

ЗБРУЧ, 5 квітня 2016