ЖИТТЯ ПРОЖИТЕ НЕДАРЕМНО

Вірогідно, ти вже здогадався, шановний читачу, що саме так низвається книга, яка належить перу пана Тараса Костура. Випустило її в 2011 році вже знайоме нам зі збірки його дружини львівське видавництво «Кобзар».

Звенислава і Тарас Костури: подружжя, яке розповідає про себе в книжках, аби залишити слід у пам’яті нащадків. (Частина перша)

Це – автобіографічна розповідь, в якій яскраво виражене намагання залишити слід про себе і свою родину для своїх же нащадків. Хто ж він автор цієї книги?

Т.В.Костур народився 11 січня 1937 року в селі Берездівці на Львівщині (тепер Миколаївський район). Після служби в армії став студентом юридичного факультету Франкового університету. Після закінчення 27 років віддав праці в органах прокуратури Львівської області. В 1990 році очолив управління юстиції Львівського облвиконкому. Заслужений юрист україни, старший радник юстиції.

Канву ж книги склали спогади як самого пана Тараса, так і його братів, інших родичів. Автор у післямові з цього приводу зазначає: «…слово до слова, речення до речення склались у сторінки. Як річка народжується з маленьких потічків, так із цих сторінок пам’яті народилась ця книжечка. Нема нічого досконалого, так і вона не досконала. Можливо, вкрались якісь похибки у хронології подій; можливо, погляд на деякі події і факти суто індивідуальний; можливо, згадані не всі особи, яких доречно згадати; можливо, час стер у пам’яті щось важливе… Але якби врахувати усі «можливо», нічого б не було. І цієї книжечки зокрема, яка розповідає про родину Крушельницьких-Гапіїв-Костурів і про мене як одного з її представників. Хочеться, щоб розказану історію продовжили мої нащадки».

У ходорів’ян особливий інтерес спроможні викликати спогади пана Тараса про містечко, в якому він виростав. Декілька фрагментів варто навести.

«До нового 1945 року ми ходили до школи в Берездівцях – я у другий, а брат Юрко у сьомий клас. Учителем фізкультури був демобілізований офіцер Григорій Григорович Мулик, який, коли ми вже жили у Ходорові, перебуваючи в райцентрі, заходив до нас на квартиру і часто ночував. У подальшому він став головою одного з кращих колгоспів Жидачівського району…

Коли батьки оселилися в Ходорові, я пішов у другий клас середньої школи №1… На той час директором був Левицький (ім’я і по-батькові не пригадую), який директорував недовго, а завпедом – Дмитро Макогін, батько Ірини Вільде, був уже в поважному віці. Він викладав українську. Його улюблене звертання до учнів: «Ти, чорте лобатий». У мене німецьку мову викладала його дружина, яку всі називали «бабця Макогонова» або «прошу вчительки». Вона курила, як швець.

Із своїх однокласників з початку навчання у школі пам’ятаю Славка Коритовського, Михайла Владику, Зіновія Кошка, Михайла Костіва. Після Макогона став директором С.С.Міняйло. Дуже був строгим і суворим, не любив місцевих, які говорили на діалекті. Висміював: «Ви лише знаєте «тутка», «тамка», «стація», «ніц»». Говорив мало, був некомунікабельний. Вчив математику, не любив відмінників, здібних до математики. Ображав дівчат, особливо гарних.

Хто навчав мене у молодших класах, не пам’ятаю. В класі були одні хлопчики. Дівчата навчалися у паралельному. Вчився погано – батьки не мали часу мене пильнувати, але я завжди мав підручники і все необхідне для навчання. Батько, перебуваючи на якихось курсах, привіз мені з Києва підручник з української мови («синтаксис»). Такого не було навіть у вчительки, і він переходив з рук у руки – по ньому навчався весь клас. Раптом підручник пропав. Мій однокласник Мирослав Павлюк закрив двері класу і зробив обшук кожного учня. Підручник був знайдений за підкладкою куртки однокласника С…

Про Мирося Павлюка хочеться згадати окремо. Прийшов він до нашої школи у другому чи третьому класі і жив на одній з нами вулиці. Життя його родини і його склалося нелегко. Батько Мирослава був за Польщі управителем панського маєтку на Бродівщині, був багатою людиною. Після 1939 року і під час війни родина поневірялась, очікуючи репресій більшовицької влади. Під час операції «Вісла» під виглядом переселенців з Польщі родина опинилася в Ходорові і поселилась в одній кімнаті на вул. І.Франка. Пан Іван Павлюк не витримав страхів того часу, мама з двома дітьми залишилася без засобів до існування. Пані Павлюкова, надзвичайно інтелігентна й освічена жінка, стала заробляти шиттям, вишиванням, тримала квартирантів. Мирось змушений перейти у вечірню школу і працювати в артілі «Червона зірка» – робив щітки. Після закінчення школи пішов у армію, закінчив зуболікарську школу. І як би не було важко, завжди був порядною людиною. Ми дружили і після школи, армії, переписувались, в останні роки після мого виходу на пенсію спілкувалися частіше, мали спільні інтереси в голуб’ятництві. Він ніколи не мав часу подбати про своє здоров’я.

Семирічку я закінчив під керівництвом наставниці О.Корінчук, яка була дуже добрим і вирозумілим педагогом. Запам’ятались учителі у семирічці: вчителька історії М.Зінченко, фізик Т.Безкровний, географ Шанковський, німецької мови Ганчук. Професор Шанковський навчав у Тернопільській гімназії ще мого тестя, який розказував, що професор дуже «ревно» ставився до гімназистів, які на уроки одягали якісь дорогі чи гарні речі. Одного разу, коли вже дорослий учень одягнув дорогу краватку, професор зауважив: «І скільки коштує така краватка?» Гімназист зухвало відповів: «Пан професор собі такої купить».

Подібне мав і я. У школі було дуже холодно. Учні повдягались у шапки, тупали ногами, а я вбрав шкіряні рукавиці, які мені приніс св.о.Миколай. Всі учні, імітуючи розігрівання оплесками, зчинили на уроці шум. Це розізлило професора, що він відправив мене з класу: «Нехай той панич у шкіряних рукавицях вийде з класу».

Переселенець з Польщі, вчитель німецької мови Ганчук, якого називали «Валюсь», був добре фізично підготовлений, учнів за провини карав безцеремонно – хлопців з класу виганяв, піднімаючи за вуха, з наступним «копняком» по одному місцю. «Фокусників», які вправлялись у проведенні різних невинних «фокусів», під час уроку зі словами «Ти, бицю красий!» нещадно «викопував» з класу. Особливо діставалось від викладача однокласникам Василю Вовчаку і Михайлу Костіву. До мене, добре знаючи батьків і ставлячи за приклад старшого брата – відмінника Юрія, «Валюсь» мав особливі претензії. Одного разу він сказав батькові, голові шкільного батьківського комітету: «Пане Костур, ваш син Тарас – то ганьба вашого дому!» Мені це хотілось йому пригадати декілька разів, коли п.Ганчук прийшов до мене як до прокурора. І хоч я завжди жалкую, що навчаючись у школі, завдав стільки прикрощів своїм батькам, але сатисфакцію за фразу від п.Ганчука я все-таки одержав. Пан Ганчук не раз приходив за юридичною порадою до тієї «ганьби».

Десь у 5-му чи 6-му класі мій двоюрідний брат Ромко Чіх організував на Різдво вертеп. У цьому дійстві були задіяні Ромко Поташник – Ірод, двоюрідний брат Іван Гуньовський, Синишин, В.Лотоцький – троє царів, Цвик Роман і Чіх Роман – воїни Ірода, Бучинський – Ангел, Йосиф Ридельський – жид, брат Юрко – козак, Володимир Лісевич – пастушок, а мені дісталась роль Біди. Всю амуніцію вигтовляв Ромко Чіх, а шити костюми допомагала мама. Ходили з вертепом тільки до знайомих, але пішли і до тодішнього директора Левицького і завпеда п.Макогона, священика о.Трача. Це були люди, яким ми довіряли, і ще тоді не було таких переслідувань релігії, які настали згодом. Грошей ми не брали, хоч всі нас хотіли винагородити. Директор школи і п.Макогон давали нам аж по 50 рублів, це на той час були великі гроші.

Після закінчення семиріки багато однокласників перейшли або у вечірню школу, або закінчили освіту. З початку навчання у 8-му класі класи перемішалися, і ми стали навчатися разом з деякими учнями з паралельного класу та із випускниками сусідніх сільських шкіл. У нашому класі створилася група хлопців, які були зачинщиками всяких як смішних, так і не дуже історій, що будорожали клас, а часом істотно шкодили навчанню. Це були в основному міські хлопці – Юра Балюра, Льоня Павловський – сини інженерів цукровні, Михайло Костів, Орест Козак, Славко Коритовський, я та ще декілька. Всі ми були фізично сильні й часто від нас перепадало слабакам і шкільним донощикам. Витівки як на уроках, так і під час перерви нервували ічителів і не раз наші батьки викликались до директора школи Міняйла, якого боялись і учні, і вчителі.

Деякі з наших витівок запам’ятались на все життя: перед диктантом хтось з «наших» у кожну чорнильницю досипав карбіду. Чорнильниці шипіли і «стріляли», вся увагу була прикута до цієї «хімії» і контрольна була зірвана. Винного не знайшли. Або ще. Підлога у класах змазувалась машинною «переробкою», і найбільшою розвагою для Льоні Павловського, який завжди носив калоші, було таке: підошва калоші добре намащувалась «переробкою», він так хвацько підкидав її до стелі класу, що на ній залишався чіткий відбиток. Цей «узор» помітив завуч Кіпа і оскільки ніхто в класі не носив калоші, лише Павловський, то його батькам прийшлося білити стелю. Довелося забілювати стіну у класі і моїй мамі: я своїми насмішками довів однокласника Назаренка до того, що він запустив у мене фарфоровою чорнильницею. Я ухилився. А стіна потерпіла.

Деякі учителі з нами не дуже церемонилися. За всякі «фокуси» на уроці німецької мови можна було дістати копняка в зад і зі словами «ти, бицю, красий, вилетиш з класу». Улюбленою фразою вчителя була: «Як би я був твоїм старшим братом, то я би дав тобі в писок, щоб аж кафель спух». Під «кафлем», очевидно, мався на увазі ніс.

Я не був одним із найактивніших порушників шкільної дисципліни, але чомусь завжди «попадався». Декілька однокласників повтікали із зборів, присвячених дню народження Леніна, хоч учителі чергували біля вхідних дверей школи. Ми перекинули свої портфелі через вікно спортзалу, де мали проходити збори, і вийшли із школи. Тільки підійшли до портфелів – аж тут керівництво школи зловило нас «на гарячому». Портфелі відібрали і батькові прийшлось йти «на килим». Мене виключили на два тижні із школи (тоді існував такий дисциплінарний захід).

Із всякими «розвагами» мені не було коли пильнувати науку, та й вчителі від мене вимагали таких знань, якими володів мій старший брат Юрко, що вчився лише на «відмінно», але медалі не одержав лише через те, що не був комсомольцем.

Уже в сьомому класі я мав певні успіхи у позашкільному житті – організував волейбольну команду із сусідніх хлопчаків – самі сплели сітку з шпагату, що використовувався на цукровому заводі. Шпагат доставляв шкільний товариш Пустовойт, за що возився на моєму велосипеді. Волейбольною площадкою слугувало подвір’я господарів, у яких ми проживали. На ці матчі приходили хлопці з усієї вулиці, в тому числі сини лікаря Мігоцького, що проживав по-сусідству, а також однокласники мого брата В.Лісевич, Юліан Турчин – сьогодні знані у Львові люди. Дзядзьо навчив мене ще змалку гри в шахи, і я настільки добре грав, що перемагав усіх із своєї родини і двічі в 1949 і 1950 роках був чемпіоном району серед школярів.

У дев’ятому класі молода учителька російської мови, яка «нерівно до мене дихала», поставила «двійку» за рік. Я перездавав екзамен восени і знову «двійка». Я мав залишатися на другий рік. Документи із школи забрав, «двійка» була витерта, акуратно написано «три», і я подався до Львова у залізничну середню школу №2, що на Левандівці. У цій школі дозволяли перездавати предмети, які входили в атестат і з яких були низькі оцінки за 9-ий клас. Школу я закінчив майже на усі «четвірки».

Після закінчення школи, прекрасно розуміючи, що із моїми знаннями вступити до вузу буде важко, я вирішив піти у військове училище – подав документи у Ходорівський райвоєнкомат. Згідно з рознарядкою претендував на вступ у Рівненське військове автомобільне училище. Пройшов медкомісію і треба було ще пройти мандатну. Очолював її воєнком. Начальник КДБ Червенков був головним членом комісії. Без його позитивної згоди у військове училище вступити було неможливо. Саме від Червенкова я і не отримав позитивної резолюції. «Отказать!» – і це слово вирішило мою подальшу долю.

Я зразу подав документи в медінститут, бо там не потрібно було здавати математику, яку не любив і не знав. Оцінки були низькими, і я не витримав конкурсу. На очі мені потрапило оголошення в газеті про набір випускників середньої школи у спецгрупу Дрогобицької сільськогосподарської школи. У цій школі я навчився водити трактора, машину, косити конюшину, вирощувати саджанці плодових дерев, доглядати за садом.

Ще навчаючись у цьому «виші», я у липні наступного року вступав до зооветеринарного і лісотехнічного інститутів і мені знову не пощастило. Так що прийшлося сільськогосподарську школу таки закінчувати, і я отримав спеціальність техніка-плодоовочівника і був скерований на роботу в Берездовецький колгосп.

У колгосп я, звичайно, не прибув і цілий рік бив байдики. Їздив грати волейбол за різні команди району: «Цукровик», «Колос» та інші. Зі мною грало багато таких дармоїдів як я – хлопців, які після закінчення школи нікуди не вступили, чекали на призов у армію в тому числі і мій однокласник Ярослав Коритовський. Між іншим, у наші волейбольні ряди записався і Зіновій Кецало, Народний художник України. Він після повернення із більшовицьких застінків жив біля свого брата, директора у рідному селі Добрівляни і який проживав у Ходорові. Волейболісти прозивали його «Буль», бо після вдалого удару кричав чомусь: «Буль!» Зіновія Кецала я часто зустрічав на нашій вулиці, бо ми були недалекими сусідами, зустрічався і у Львові, бував на його виставках.

Наближалась служба в армії. І ось цей час настав. Батько тоді вже працював головним бухгалтером в лікарні і міг допомогти від армії «відмазатися», але я сам хотів служити у війську…»

P.S. Незабаром читайте на нашому сайті інтерв’ю з Тарасом Володимировичем Костуром.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.