ФАКТ
Як повідомив директор музею «Територія Терору» Тарас Чолій, 30 серпня на 90-му році життя відійшла Ольга Заболотська (Попадин) – остання учасниця «Процесу 59», повідомила прес-служба Львівської міськради.
Громада міста висловлює співчуття усій родині, близьким та знайомим.
«Громада міста має багатьох героїв, які своєю важкою працею, своїм життя вершили долю нашого міста та нашої держави. Львову поталанило, що з нами була Ольга Заболотська (Попадин). Такі люди – це камертони, провідники. Ми сумуємо з усією родиною з приводу втрати», – зазначає міський голова Львова Андрій Садовий.
ЛЬВІВСЬКІ НОВИНИ, 1 вересня
КОМЕНТАР
Наш прискіпливий погляд до «Процесу 59» мотивований тим, що у ньому брали участь особи, які тим чи іншим чином пов’язані з Ходоровом. Але перш ніж про них розповісти, два слова про подію, яка надзвичайно стривожила українську людність Львова на початку 1940-их. Саме про цей час і піде мова…
Тільки-но розпочався новий 1941-ий, а місто Лева заклекотіло. Громаду схвилював гучний судовий процес на 59-ма юнаками та юнками, що тривав з 15 по 18 січня. Більшість із них ще не досягла повноліття, та їх уже звинувачували у протидержавній діяльності, приналежності до ОУН. «Букетом рож української контрреволюції» охрестив підсудних прокурор. Нарешті винесено вирок, що навіяв жах: понад 40 осіб засуджено до розстрілу!..
Потрапив у цей список і Орест Булка. Але доля виявилася все ж прихильною до нього. Згідно з пунктами 2 та 11 54-ї статті (підготовка до збройного повстання та участь в ОУН) смертну кару замінили на десять років таборів (п’ять років заслання і cтільки ж позбавлення громадянських прав).
Лише в 1956 році пан Орест приїхав до Ходорова, де жили на той час його батько та рідна сестра. Відтоді й оселився в містечку, одружився. Мабуть горожани пам’ятають в останні його роки, коли він вирощував квіти, продаючи їх на базарі. Його добродушність, відкрите й щире серце не могли не імпонувати, тому ходорівці з повагою й пошанівком ставилися до квітникаря. І мало хто знав, які випробування випали на його долю. Перед тим, як розповісти про це, вдамося до короткої біографії.
Народився 5 березня 1922 року у селі Григорові Рогатинського повіту. Початкову освіту здобув у рідному селі. П’ятий клас закінчив у Львові, в «Рідній школі» ім. Князя Льва. Шостий – в єдиній у Львові державній семирічній школі ім. Шашакевича. Потім – філія української гімназії у Львові. Саме тут 1937 року став членом «Українського юнацтва». Коли 1939 року реорганізували систему освіти, потрапив до десятого класу.
У 1940 році Орест Булка поступає на лікувальний факультет Львівського медичного інституту. Але навчання тривало лише тиждень. Його заарештували за приналежність до ОУН. З 15 по 18 січня 1941 року тривав процес над 59-ма молодими українцями.
Після судового процесу його шлях проляг на Колиму. Пізнішу у спогадах він так описав ці жахливі роки:
«Що таке Колима? Це проклята планета, де дев’ять місяців зими, а решта літо. Вона могла б бути і не проклятою, але за умов, коли б вільні люди добровільно виконували посильну роботу. Якщо б вона не була покрита сіткою спецтаборів, якщо б безслідно не проковтнула мільйони невинних людей…
Взимку з 1941 на 1942 рік я був на копальні «Туманна» в північному управлінні, з центром у Ягодне. Що творилося на тій «проклятій планеті», де «закон – тайга, а прокурор – ведмідь», відчув на своїй шкірі і маю пам’ятні знаки.
Перебуваючи в спецтаборі «Ленковий» 1946 року, мені довелося деякий час заготовляти дрова. І на горі, недалеко від табору, я знайшов череп людини. Це мене зацікавило – звідки він тут взявся? Оглядаючись, побачив поміж березовими корчами багато гробиків. Ними була застелена досить велика площа. А коли я почав приглядатись до них уважніше, то майже з кожного було видно якусь частину кістяка: то нога, то грудна клітка, а найбільше черепів. Враження – жахливе. Це ж запорпані в’язні. Саме запорпані, бо так воно і було. Копати яму у верхньому шарі ще так-сяк. Це – нехай і заморожений, але мох. А ось під ним – вічна мерзлота. Попробуй в ній видовбати яму, коли в тебе самого «пушка духу». Отже, в такі неглибокі ями клали покійника. Загорнули мохом – та й все…
Дільниця і табір «Ленковий» славилися сильним режимом, розташуванням та іншими «принадами». Табір був розділений на дві зони. У першій були робочі бараки, побутові та адміністративні приміщення, а в другій – один досить добротний барак. Там розмістили «друзів народу», або інакше – «чесних злодіїв», які не порушували злодійського закону. Ось який букет! В цьому таборі було багато диверсантів, шпигунів, саботажників, басмачів, троцькістів і т.д. «Бандерівців» не було, бо тоді ще не було модно так говорити. А називали нас «хвашистами». Було ж нас в порівнянні з тою ж різнорідною масою мало. І хоча перед війною 1941 року привезли нас до Магадана багато, та, розпорошившись по цілому колимському архіпелазі, ми загубилися. Вижили одиниці, до яких доля була милосердною. До таких належу і я.
Якщо ти опинився в таборі, то куди вже подінешся? Мусиш виконувати все, що говорять, а головне працювати, не звертаючи уваги на умови. І ми працювали на гірничих роботах. 1948 року я добував золотоносний пісок…»
Шість років відбув на Колимі Орест Булка. До Ходорова, де жила рідна сестра і батько, приїхав 1956 року. З того часу жив там з родиною, вирощував квіти, аж поки на відійшов у вічні світи.
Ще дві особи, пов’язані з Ходоровом, були серед учасників «Процесу 59-ти». Передусім, уродженець Бортник Дмитро Слюзар, котрий спершу навчався у Рогатинській, а потім у Ходорівській гімназіях. Навчався успішно, але до складання іспитів його все ж не допустили через підозру в приналежності до ОУН. Гімназію в Ходорові настирливий і жадібний до науки юнак усе ж таки закінчив блискуче.
Ставши студентом юридичного факультету Львівського університету, довго не «протирав» лаву. На початку 1940-го його заарештували і кинули до тюрми. Як, зрештою, і Миколу Гошка – батька вже покійної ходорів’янки, письменниці та публіцистки, Анни Гошко-Кіт.
Дмитро мужньо тримався на допитах під час слідства. Коли ж йому надали останнє слово на судовому засіданні, то з уст хлопця на адресу більшовиків злетіли відчайдушні слова: «Я не належав до ОУН. Але, довідавшись про те, хто ви є насправді, прошу вважати мене членом цієї організації!»
Коли винесли вирок, згідно з яким понад 40 осіб засудили до розстрілу (до цього списку потрапили і О. Булка, і Д. Слюзар, і М. Гошко), громадськість Львова направила делегацію на чолі з професором Кирилом Студинським до Москви з апеляцією про помилування. Домоглися того, що 20 підсудним змінили кару смерті на десять років таборів і п’ять висилки. Доля дарувала шанс Дмитрові, хоча багатьох його побратимів розстріляли у Бригідках. 7 квітня не стало в живих Миколи Гошка – сотника Української Галицької Армії, коменданта міста Стрия.
А Дмитро Слюзар (псевдо «Золотар») завершив свою життєву стежину в грудні 1945 року на посаді крайового провідника ОУН Львівського краю поблизу міста Жовкви. Хоча про нього ми розповімо окремо.
Любомир КАЛИНЕЦЬ.
P.S. Мені відомо, що внук пана Ореста Булки, молодий історик Тарас Гривул, є читачем нашого сайту. Тому хочу звернутися до нього з проханням надати, в міру можливості, додаткові відомості про свого дідуся. А також його фотографії. Їх можна надіслати на мою електронну адресу – lyubomyr61@bigmir.net
З повагою автор матеріалу.