13 листопада 2014 року на 91 році життя відійшов у вічність вояк УПА з сотні «Максима» Федір Хомин. Народився він 30 серпня 1924 року в с. Кінашів Галицького району в звичайній українській родині, в якій було четверо дітей: Панько(Петро), Федір, Ганна і Стефанія. Батько – Хомин Юрко Федорович, 1896 р.н., січовий стрілець (6-а сотня 1-го полку УСС), активний член ОУН, псевдо «Скала», засуджений за вироком військового трибуналу військ НКВС Станіславської області від 25 грудня 1944 року до 25 років каторжних робіт за те, що в липні 1941 року був командантом української поліції села Кінашів і брав участь в арешті голови колгоспу Ониська С.С., голови сільради Сірка П.М., бухгалтера колгоспу Лисака Г.А. та міліціонера Матийка М.П., а потім був членом боївки ОУН. Хомин Юрко помер 2 жовтня 1945р. в одному з таборів ГУЛАГу (Тайшетлаг) в Іркутській області.
Мати – Хомин (Недобиток) Марта Пилипівна,1898 р.н., активний член «Просвіти» та «Союзу українок», симпатик УПА. Разом з дочкою Стефанією на початку липня 1951 року була депортована до Сибіру,в Тюменську область, де перебувала до 1960 року.Старший брат – Хомин Панько Юрійович, 1919 року народження, член ОУН, господарчий кущового проводу ОУН, псевдо «Вітус». Заарештований 17 серпня1945 року і засуджений до 10 років позбавлення волі та 5 років пораження в правах без конфіскації майна. Покарання відбував у Магаданській області.
Під впливом батьків і старшого брата Федір вступає до юнацтва ОУН ,виконуючи різні, часто дуже ризиковані доручення. Він був веселим, товариським хлопцем, спритним і хвацьким до всякої справи. Після приходу окупантів: спочатку совіцько-московських, а потім нацистсько-німецьких, допомагає батькові і брату Паньку формувати загін самооборони рідного села, займаючись заготівлею продовольства і медикаментів. В 1943 році проходив вишкіл в сотні «Полтавці» під орудою «Максима» на «Золотій поляні» біля с. Мелна Рогатинського району Івано-Франківської області, отримавши псевдо «Волос». Разом з ним там був його товариш і сусід Кіндрат Іван Михайлович на псевдо «Вістун»,1923 р.н. Тоді ж вони брали участь в бою з німцями біля с. Любешки Бібрського району Львівської області. Партизани зробили засідку біля дороги, по якій нацисти гнали забрану у населення худобу. Після раптового нападу німці були частково знищені, а частково роззброєні. Худобу віддали людям, а вози з продуктами відправили в розташування повстанців.
В кінці липня 1944 року в галицький край знов прийшли кремлівські «визволителі». Розгорілася смертельна боротьба між повстанцями і каральними загонами НКВС. Багато побратимів і друзів Федора віддали своє життя за незалежну Україну. Так 24 серпня 1944 року каральні підрозділи НКВС разом з військовими підрозділами розпочали акцію в сусідньому селі Курів, викликану вбивством двох перевдягнутих солдатів-енкаведистів і спрямовану проти повстанців та місцевого населення, що їх всіляко підтримувало. Село підпалили одразу з багатьох сторін. Кати–«визволителі» не жаліли нікого. Було знищено біля 40 мирних мешканців. Поступив наказ, що всі бійці СКВ (самооборона) мають зібратися в лісі між селами Кінашів і Гербутів. Федір разом зі своїм двоюрідним братом Прунаком Максимом, взявши харчі поспішили до вказаного місця збору. Але там була засідка. Його брата схопили карателі і кинули в кузов машини, попередньо зв`язавши за спиною руки. Автомобіль поїхав попри місцеві стави в бік райцентру Більшівці. Вибравши момент, коли конвоїр відволікся, здоровань Максим вдарив його головою в живіт, вистрибнув з машини і почав втікати. Охоронець випустив довгу чергу з автомата і повстанець, ступивши ще кілька кроків впав. Автомобіль, не зупиняючись, поїхав далі. Родичі декілька днів розшукували Максима. Його тіло місцевий газда, що мешкав навпроти ставків, знайшов в кукурудзі через тиждень і повідомив рідних. Федір дивом уникнув смертельної небезпеки, не потрапивши до кривавих лап енкаведистів.
Доля вберегла його і вдруге – 17 серпня 1945 року, коли він був в хаті свого дядька і мого діда – Недобитка Василя, де разом з братом Паньком і ще одним повстанцем сотенним “Шпаком” переховувався в криївці під піччю. Коли до хати вдерлись “опричники” з НКВС, які прийшлиза доносом зрадника на прізвисько «Берко» там були тільки неповнолітні діти: моя мама – Недобиток Марія, її старша сестра – Стефанія і двоюрідний брат Степан. Чекісти, всівшись на канапі, почали кричати на дітей, особливо на старшу, яка перед їхнім приходом виганяла з хати мух, вимахуючи рушником. Її звинувачували, що вона подавала умовні знаки повстанцям про небезпеку. Роздивившись по хаті, вони швидко визначили криївку і почали штовхати туди Стефанію і Степана. Діти почали сильно плакати від страху, бо “москалі” кричали, що підпалять разом з ними хату, якщо повстанці не здадуться добровільно. І вони змушені були здатись. Хомин Федір при нашій зустрічі в січні 2013 року розповідав мені про ті події. «Берко» отримав підпільну пошту в селищі Більшівці, що з під Рогатина йде сотенний «Шпак», який застрелив там совіцького офіцера – військового коменданта. Його треба було примістити на декілька днів, а потім провести далі. Криївку в Недобитка Василя вибрали тому, що комуністична влада не знала про його зв’язки з підпіллям ОУН, а два брати його жінки – Лисак Марії були членами КПЗУ(компартія Західної України). Перед світанком того дня Федір покинув криївку, маючи завдання розвідати обстановку в селі і перевірити маршрут дальшого переходу «Шпака» в Карпати. Повертаючись назад він помітив умовний сигнал і сховався в кукурудзі. Звідти він спостерігав, як брата і сотенного схопили вороги, коли вони вилізли з криївки, не бажаючи піддавати загрозі життя трьох малих дітей, батьки яких були в той час у полі. Доля ще не раз була доброю до Федора Хомина. Він знайшов свою «половинку» – Колєснік Надію Іванівну, 1924 р.н., яка прибула за направленням органів освіти вчителькою географії Кінашівської школи. Родом вона була з села Соснівки Олександрійського р-ну Кіровоградської області.
В 1949 році Хомин Федір одружився з нею. Побоючись викриття і арешту після вбивства директора школи – комуніста Цюка, який був агентом НКВД, вони виїжджають до Воркути. Це було напередодні примусового вивезення його матері і сестри разом з іншими родинами повстанців до Сибіру. Переживши ті важкі роки, Федір з дружиною і дітьми Аллою і Юрієм повернувся в Україну до містечка Ходорів Львівської області, де мешкали його сестра Ганна, яка вийшла заміж за місцевого красеня – Яремишина Михайла. Сюди ж після спец поселення приїхав і старший брат Панько з дружиною Шперналь Ганною, яка теж була засуджена на 10 років за членство в ОУН, і донькою Олею. Оселилися в Ходорові сестра Стефанія і мама Федора – Марта, і її сестра – ПрунакАнна з сімєю, яка була виселена з с. Кінашів на спец поселення в Карагандинську область(Казахстан). Тут у Федора і Надії Хоминів народився ще один син – Володимир.
В часи здобуття незалежності Федір Хомин тричі звертався до вищих судових органів про перегляд кримінальної справи і реабілітацію свого батька Хомина Юрія. Вперше це було 26.10.1990 року після виходу Указу Президента СРСР від 13 серпня 1990р. «Про відновлення прав всіх жертв політичних репресій 20 – 50-х років.». Вдруге – у січні 1991 року одразу після Всеукраїнського референдуму, що юридично закріпив Акт проголошення незалежності України. Через три роки у 1993 році Івано-Франківський обласний суд виніс рішення, що він реабілітації не підлягає. Останнім було звернення до Верховного Суду України в 1995 році. Після нетривалого розгляду, ухвалою судової колегії в кримінальних справах від 27 липня 1995 року вирок було змінено: дії Хомина Ю. Ф. перекваліфіковано з засудженням на 1 рік позбавлення волі. Незважаючи на все пережите, Хомин Федір залишався таким же енергійним. Він мав дар об’єднувати навколо себе родину, товаришів по роботі, був неперевершеним оптимістом, добивався справедливості і вірив в те, що після Майдану, Україна нарешті стане дійсно Українською державою. Що ОУН-УПА буде визнано, як повноправного учасника війни проти тоталітарних режимів. Що новий український суд нарешті повністю реабілітує його батька Юрка і тисячі інших патріотів, яких комуністи та їх поплічники називали «посібниками фашистів» і продовжують так називати онуків і правнуків, що воюють за Україну на Донбасі.
Ми – нащадки січових стрільців і вояків УПА повинні зробити все від нас залежне від нас, щоб ці мрії Федора Хомина і його побратимів здійснилися, хоч би і після їхнього відходу у вічність.
Герої не вмирають! Слава Україні!
Михайло Фреїк, завідувач МК «Дем’янів Лаз».