ГЛАВА УГКЦ БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ: «Не лише українці Іспанії почувають себе покинутими напризволяще власною державою, але це цілком відноситься і до мешканців України» (Частина перша)

Posted on Сер 7 2015 - 7:55pm by Любомир Калинець

Наша розмова з Предстоятелем Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішим Святославом Шевчуком відбулася вже перед самим його від’їздом з Мадрида.

Святослав Шевчук

Власне, коли я напрошувався до нього на інтерв’ю після недільного богослужіння 12 липня, то обумовлював можливість поспілкуватися наприкінці його візиту, щоб мати можливість підвести певні підсумки. Його Блаженство не міг нічого конкретно відповісти, оскільки час його перебування було розписано чи не по хвилинах. І все ж фактично перед виїздом до аеропорту «Барахас імені Маріо Суареса» нам вдалося погомоніти, як мовиться, тет-а-тет. Цьому посприяв наш апостольський адміністратор в Італії та Іспанії владика Діонісій Ляхович (який через родину Хомів-Калинців з Бразилії опосередковано пов’язаний з нашим Ходоровом), за що йому окрема подяка. Зрештою, мені навіть ніяково стало від того, що довелося переривати балачкою сніданок ієрархів. Проте, як кажуть, робота… вимагає жертв. Тим паче пропагандистсько-інформативна.   

А вступом до розмови стала немилосердна спека на Піренейському півострові, зокрема в іспанській столиці. Тому я поцікавився, чи не дошкуляє жарище, що встановилося на дворі. На що Блаженніший з усміхом прорік: « До всього звикаєш. Хоча один мудрий чоловік з цього приводу заявив, що під час спеки не потрібно думати, в що одягатися. Так що і в цьому є свої плюси».

Після цього інтерв’ю покотилося наїждженою колією: питання-відповідь. Торкнулося воно також і нашого містечка над ставом. Одначе, перш ніж перейти до цього – коротка довідка.

Верховний архієпископ Святослав Шевчук  єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 27 березня 2011 року  Верховний архієпископ Києво-Галицький, митрополит Київський – Предстоятель УГКЦ.

Народився у християнській родині 5 травня 1970 року в місті Стрию Львівської області. У період підпільної діяльності УГКЦ священики служили Божественну Літургію в родинному домі Шевчуків.

Після закінчення середньої школи № 10 навчався у Бориславському медичному училищі. Одночасно у 19831989 роках навчався у підпільній греко-католицькій духовній семінарії. Відбув військову службу в Радянській армії. У 19911992 роках навчався у Центрі філософсько-богословських студій «Дон Боско» у Буенос-Айресі 

(Аргентина), а у 19921994 роках – у Львівській духовній семінарії Святого Духа.

Піддияконські свячення отримав з рук владики Юліяна Вороновського. Дияконські 

свячення отримав 21 травня 1994 року (святитель – владика Филимон Курчаба), 

священичі26 червня 1994 року (святительВерховний архієпископ Мирослав Іван Любачівський).

У 19941999 роках навчався у Папському університеті св.Томи Аквінського (Рим, 

Італія), де здобув ліценціат, а згодом і докторат з відзнакою Summa cum laude в галузі богословської антропології та основ морального богословя візантійської богословської традиції. Під час навчання в Римі надавав душпастирську опіку українцям греко-католикам в Афінах.

У 19992000 роках – префект Львівської духовної семінарії Святого Духа. У 20002007 – віце-ректор цієї ж семінарії.

З 2001 – віце-декан богословського факультету Львівської Богословської Академії (відтак Українського Католицького Університету).

У 20022005 – Голова секретаріату та особистий секретар Блаженнішого Любомира Гузара, керівник Патріаршої курії у Львові.

З червня 2007  ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа.

14 січня 2009 року Папа Римський Бенедикт XVI призначив Святослава Шевчука єпископом-помічником єпархії Покрови Пресвятої Богородиці в Буенос-Айресі (Аргентина). Архієрейська хіротонія відбулася 7 квітня 2009 року в соборі Святого Юра у Львові.

10 квітня 2010 року призначений апостольським адміністратором єпархії Покрови Пресвятої Богородиці у Буенос-Айресі.

23 березня 2011 року виборчий Синод єпископів УГКЦ обрав єпископа Святослава Шевчука Верховним архієпископом Києво-Галицьким, Главою Української Греко-Католицької Церкви. 25 березня цей вибір затвердив Папа Римський Бенедикт XVI.

Інтронізація нового Глави УГКЦ відбулася 27 березня у Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві Київської Архієпархії УГКЦ.

Окрім рідної, Блаженніший Святослав Шевчук вільно володіє англійською, італійською, іспанською, польською та російською мовами.

– Ваше Блаженство, ви вдруге приїхали до Іспанії. Знаємо, що ріку неможливо повернути назад, а ми все ж, давайте, відмотаємо хроніку подій трішки назад. 20-25 квітня 2000 року ви спершу завітали до Мадрида, а потім вирушили на конференцію в Гранаду. 15 літ, до речі, минуло. Деякі наша парохіяни, які «тягнули лямку» на заробітках у ті часи, пригадують вас тридцятирічного з рюкзачком за плечима – усміхненого і люб’язного. Свою «марку» ви не втратили і по цей день. Але питання по суті: що можете пригадати з того першого приїзду?

– Дійсно, це був 2000-ий рік, і я фактично завершував перший рік служіння як віце-ректор Львівської духовної семінарії. Тоді ж займався питаннями морального богослов’я, був викладачем цієї дисципліни. Якщо зважити на те, що за світською освітою я – медик, то питання біоетики для мене дуже близькі. Крім того, ще під час навчання в Римі Блаженніший Любомир Гузар скерував мене як перекладача до Папської ради у справах родини. І тоді я їздив з кардиналом Лопесом Трухільйо, тодішнім головою цієї ради, і до Санкт-Петербурга, і до Львова. Перекладав конференції з біоетики для лікарів.

І ось у 2000 році ця ж Папська рада організувала подібний конгрес у Гранаді, який називався «Europa por la vida» (Європа за життя – примітка автора). Адже тоді якраз і починалися деякі законодавчі рухи у Європі, зокрема тенденції до легалізації евтаназії, узаконення одностатевих шлюбів. Це відбувалося на прикладі лише однієї країни. Але у християн було відчуття, що коли лише один хтось узаконить ці антилюдські закони, то вони поширяться по цілому континенті. Ото ж конференція «Європа за життя» мала на меті збудити свідомість християн щодо небезпечних тенденцій, які відбуваються у законодавстві Європейського Союзу. Власне, тоді Блаженніший Любомир як представника нашої Церкви скерував мене на той конгрес.

Святослав Шевчук

Проте по дорозі ще й доручив зупинитися в Мадриді для того, щоб зустрітися з паном Теодором Барабашем

Нині, на жаль, покійним.

– Так. А також з тією українською громадою, яка на той час діяла в столиці. Ото ж я приїхав, і ми мали, справді, дуже цікаві зустрічі з представниками іспанського єпископату. Зокрема, з директором офісу «Емігрантес» доном Антоніо Мартінесом, який посвятив нам дуже багато часу. Випала нагода побачити, що вже на той час єпископська конференція Іспанії мала окремий пастирський план для опіки українців. То фактично було щось такого цікавого, бо вперше єпископська конференція зайнялася, в такий спосіб, українцями. Навіть наша Церква не мала якогось пастирського плану щодо опіки наших вірних за кордоном.

Тоді ж ми зустрілися з послом України в Королівстві Іспанія паном Тараненком. У першу чергу для того, щоб «замовити» слово за наших заробітчан, до яких працівники дипломатичної установи, м’яко кажучи, ставилися не дуже відкрито. Особливо до тих, хто перебував тут нелегально. А тоді таких було переважна більшість.

У той час лише починався процес легалізації, коли для того, щоб отримати легальний статус достатньо було представити якийсь чек, що ти щось купував, чи офіційний документ, який підтверджував твій побут упродовж певного відрізка часу.

Властиво, дирекція «Емігрантес» всіляко допомагала нашим людям, а українське посольство дещо дистанціювалося від них, відділившись «залізобетонним муром» Ми ж хотіли змінити як спосіб бачення, так і опіки нашим дипломатичним представництвом наших же співгромадян.

Проте, думаю, що центральною подією того візиту була зустріч з українською громадою. Тоді за сприяння дирекції «Емігрантес», як і пана Теодора Барабаша, нам вдалося відслужити в неділю дуже гарну й теплу літургію в церковці святого Христофора та Рафаїла.

– Наше перше духовне пристанище в країні засновника ордену єзуїтів Ігнатія Лойоли, яке знаходилося поблизу столичної станції метро «Канал».

– Цікаво, що інформація про те богослужіння поширилося буквально за кілька днів. Тому зібралася повна церква людей. Пригадую, що після літургії ми зійшли в салон цієї церкви і мали дуже довгу розмову з громадою. Бо я, виконуючи доручення Блаженнішого Любомира, хотів довідатися скільки тут людей, які їхні потреби. Чому ця місійна станиця, яка існувала до цього і якою опікувався отець Сеґундо Беніто, уже де-факто не могла відповісти на виклики, пов’язані з новою хвилею еміграції.

Зокрема, пригадую теж, що дуже був вражений великою кількістю дітей, які прийшли на цю літургію. Напрошувався логічний висновок, що, справді, дуже багато родин приїхали до Іспанії з метою облаштовувати своє життя. То ж ми вже тоді говорили про необхідність створення українських шкіл.

На досвіді мого душпастирства в Греції переконаний, наскільки це важливо: мати свою школу. Тепер уже розроблена окрема програма Міністерства освіти щодо таких навчальних закладів за кордоном. Приїжджає група екзаменаторів, які приймають іспити в дітей, що вчащають до суботньої школи. А тоді нічого ще не було. Якби не потужні церковні голоси, мабуть, так нічого і не відбулося б. Так що про українську школу, про необхідність рятувати наших дітей у питанні вивчення рідної мови, але найперше катехизму, ми заявили вже тоді.

На основі того візиту я склав докладний звіт Блаженнішому Любомирові. Тоді ж вирішили шукати священика, який би належав до якогось згромадження богопосвяченого життя. Таким чином йому легше було б інтегруватися у спільноту і перебувати в якомусь домі того самого згромадження. З цією метою Блаженніший Любомир Гузар звернувся до наших отців-редемптористів, щоб вони надали священика для душпастирської опіки наших вірних у Мадриді. Так тоді з’явилася кандидатура отця Ігоря Михаляка.

Пригадую як оформляли йому документи в посольстві Іспанії в Києві. Як це все було непросто. Ми навіть склали скаргу, після чого весь склад того посольства поміняли. Але, Богу дякувати, отець таки приїхав. І після цього почалися систематичні та впорядковані кроки з душпастирської опіки наших вірних.

Святослав Шевчук

– А далі спробуймо підсумувати теперішній ваш приїзд. Які враження та висновки від зустрічей з ієрархією Іспанської Церкви та українськими громадами тих місць, у яких ви побували. В цьому ракурсі яким є ваш погляд на подальший поступ нашої Церкви тут, в Іспанії?

– Властиво, цей мій візит був, до певної міри, історичним. Адже знаємо, що 45 років тому навіщав цю ж країну патріарх Йосиф Сліпий. Він приїжджав, щоб відвідати студентську громаду, яку очолював пан Теодор Барабаш. Тоді це була маленька обмежена група, фактично місійна станиця. Тепер же бачимо, що за ці роки дуже багато чого змінилося і в світі, і в Європі, і в нашій Церкві.

На сьогоднішній день за даними нашого посольства на території Іспанії офіційно перебуває майже 100 тисяч українців. Згідно припущень  цієї ж дипломатичної установи відсоток наших співвітчизників, які би тут нелегально знаходилися, досить невеликий. Тому що Іспанія провела кілька легалізаційних процесів. Ото ж наші люди змогли узаконити своє перебування. Вони, зрештою, не терплять нелегальності й хочуть жити офіційно, впорядковано, відповідно до іспанських законів.

Згідно з даними, які можна зібрати на основі нашого душпатирства, з тих 100 тисяч майже 70 відсотків є українцями греко-католиками, котрі приїхали, в основному, з західної частини України. Вони є нашими вірними. Безперечно, є теж і православні, і, можливо, представники інших конфесій. Але, власне, тим ядром і найбільшою частиною української еміграції в Іспанії є греко-католики. Нині тут таки душпастирює 20 священиків, які знаходяться в різних частинах країни. Хоча найбільша концентрація як громад, так і наших священнослужителів є на середземноморському узбережжі. Це пов’язано з особливими умовами праці: сільське господарство, туристичний бізнес, готелі, ресторани і так далі.

Я мав нагоду якраз відвідати два такі міста на узбережжі – це Аліканте і Торрев’єха. Туди з’їхалося дуже багато наших людей і священиків якраз з тої частини. І можна було побачити як там відбувається прицерковне життя.

Пізніше я прибув до Мадрида, де мав зустрічі з високими посадовими особами як з боку іспанської держави, так і з боку іспанського єпископату.

Найперше за сприяння нашого посольства мені вдалося відвідати Міністерство Закордонних Справ, зокрема мати зустріч з директором департаменту, який курує напрямок стосунків Іспанії з Російською Федерацією та Україною. На зустрічі теж була присутня представник Міністерства юстиції, яка займається релігійними питаннями. Відбулася дуже глибока конструктивна бесіда. Я подякував Іспанії за те, що вона підтримує Україну в її боротьбі проти зовнішнього агресора. За те, що, незважаючи на власні економічні негаразди, впровадила санкції у відношенні до Росії. Тобто є розуміння, що насправді діється в Україні.

Також я мав зустрічі з низкою високопоставлених представників іспанського єпископату, зокрема з президентом єпископської конференції кардиналом Бласкесом, де ми обговорювали динаміку нашого душпастирства й, звичайно, майбутні орієнтири. Я розповів йому, що Синод нашої Церкви вирішив створити екзархат, тобто окрему структуру для українців. Тому що на даний момент немає нічого чітко оформленого. Наше душпастирство ведеться на рівні етнічних капеланій, і наші люди, священики перебувають під юрисдикцією локального римо-католицького єпископа. Ось у такий спосіб це відбувається. Коли єпископ більш відкритий, тоді душпастирство краще функціонує, коли він більш стриманий чи не до кінця поінформований, то маємо певні труднощі. Тому нам конче потрібно прямувати до своєї структури. Кардинал з розумінням поставився до цього питання, поцікавився яким чином наші структури розвивалися в інших країнах. Я розповів йому про Аргентину, Францію, Великобританію.

Охарактеризував ті механізми, з допомогою яких це відбувалося.

Наприклад, в Аргентині теперішній Папа Франциск, а раніше архієпископ Бергольйо був ординарієм для східних католиків, які не мали своєї окремої структури. Крім того функціонували чотири різних єпархії. Крім української були також єпархії для маронітів, мелхітів, вірменів-католиків. То є яскравий приклад, яким чином можна розвивати душпастирство. І екзархат – це перший крок для створення повнокровної єпархії. Проте єпископська конференція повинна це усвідомити і зробити зі свого боку відповідні кроки назустріч.

Так що з боку очільників Іспанської Церкви ми побачили розуміння, відкритість. Але потрібно тепер працювати над наступними напрямними. Для мене було б дуже важливо, щоб на перших етапах ми підписали офіційну угоду про співпрацю між УГКЦ і Конференцією єпископату Іспанії. Щоб вона була таким документом, який регулює всі ці питання. Тоді можна було б налагодити механізм пошуку священика, його попереднє приготування для душпастирської праці. А відтак його відкликання, коли існують якісь труднощі, чи можливо отець вже вичерпаний, чи інші причини. Щоб можливою була ротація духовенства. Тоді це створює мобільність і покращує рівень служіння.

Важливою була також і зустріч з військовим архієпископом, який відповідає за душпастирську опіку іспанського війська. З великою цікавістю вислухав його яким чином військові отримують її. З певною долею здивування почув як глибоко їхнє військо розуміє те, що діється в Україні. Військовий ординарій повідомив, що багато їхніх військових знаходяться зараз у складі військ НАТО в Прибалтиці, зокрема повітряні сили. І вони дуже добре бачать з яким викликом поводить себе Росія у відношенні до системи світової безпеки. Приємно було також чути, що міністерство оборони Іспанії через свою міжнародну місію дуже живо підтримує Україну, розуміючи, що ця війна не є громадянська. Що це – зовнішня агресія, яка кидає виклик не лише Україні. Бо конфлікт у ній не є суто нашим внутрішнім явищем, а це – виклик світовій системі безпеки. І тому війська НАТО в Західній Європі на це дуже серйозно реагують.

Очевидно, що військовий ординарій теж є членом єпископської конференції, членом, так званого, екзекутивного органу, який відповідає за втілення в життя тих чи інших рішень.  Тому прикметно, що він обіцяв сприяти розвитку нашого душпастирства. Ну, і пообіцяв бути нашим приятелем у відношенні до ситуації в Україні.

На завершення мого візиту відбулася зустріч з архієпископом Мадрида, який всього неповний рік обіймає свою місію. Я мав нагоду розповісти йому про всі попередні зустрічі та розмови. Він теж задекларував абсолютну відкритість до потреб українців, оскільки в Мадриді та в провінції.. На цій території, навіть згідно його даних, близько 20 тисяч наших земляків. У самому місті є майже дев’ять тисяч. Отож він розуміє, що однієї парафії недостатньо. Тому мова ішла про те, що доцільно створити щонайменше ще два нових осередки в Мадриді. Навіть ішлося, в якій частині міста вони б мали розміщуватися, для того щоби українцям було зручно добиратися. Словом, розмова була дуже цікава й конструктивна.

Окремо мною було піднято ще одне важливе для нас питання, а саме християнське виховання дітей і молоді. Тому що якраз наша тутешня громада характеризується великою кількістю дітей. Тут, справді, наші люди змогли об’єднати родини і, таким чином, чоловіки, жінки та діти разом живуть, працюють, вчаться. Відповідно, ми мусимо подбати про нашу молодь.

Ми порахували, що тут, в Мадриді й околицях є, по-моєму, шість українських шкіл. З них лише дві де-факто – під церковною опікою, де можемо твердо заявити: вони охоплені християнським вихованням. Тобто в програму введено години катехизму і т.д. Про інші школи до кінця нічого не можемо сказати. Лише в самому Мадриді налічується щонайменше тисяча дітей. У школі нашої парафії охоплено близько 200. Тобто це –  одна п’ята від того загального числа, яке сьогодні потребує нашої опіки. Тому, звісно, ішлося про те, щоб мережа українських парохіяльних шкіл могла розвиватися, мала кращі умови для навчання, відповідний персонал. Як і приміщення, де наші діти могли б проводити заняття.

Святослав Шевчук

Також обговорювалась можливість приїзду до Мадрида наших сестер-служебниць. Добре знаємо, що сестри, тобто богопосвячені жінки, є завжди дуже важливим способом присутності Церкви. Зокрема, коли мова іде про виховання дітей і молоді. Сюди вже навідувалася генеральна настоятелька цього монашого згромадження, було досягнуто попередніх домовленостей. І ми говорили про предметні кроки як можна зробити, щоби спочатку одна сестра приїхала, а пізніше й інші для того, щоб мати тут свою спільноту і розвивати богопосвячене жіноче життя.

Дуже цікаво та приємно було для мене побачити, що в нас є ціла низка семінаристів, які вчаться в Іспанії. Тобто наші громади мають тут покликання до священства. І в Алкалі, і в Гранаді тепер готується хлопець поступати до семінарії. Знаємо, що тут, в Мадриді, є один семінарист, який походить з цієї громади, але навчається в Івано-Франківську.

– Так, це Андрій Стефанишин, який дуже добре зарекомендував себе у нашій парохії.

– Тож є молодь, яка хоче посвятити своє життя Церкві. Так само присутність наших сестер-монахинь стане закликом до дівчат, щоб вони себе посвячували служінню Богові в монашому стані. Це для української Церкви, зокрема для Іспанії, надзвичайно потрібно.

Я зустрічався з багатьма дівчатами і в їхніх очах бачив як вони горять любов’ю до Церкви. Але вони очікують, щоб вона для них щось зробила, запросивши до якоїсь конкретної місії служіння. Є багато катехитів, тобто мирянських активістів, які співпрацюють зі священиками в наших громадах, але вважаю, що коли б тут утворилася монаша спільнота жіночого згромадження, тоді б ми могли втішатися і покликаннями до монашого стану серед наших дівчат.

(Продовження незабаром).

Розмову веде Любомир КАЛИНЕЦЬ