Як Калинець Калинцеві / ЧИ ПРЕТЕНДУЄ ІГОР КАЛИНЕЦЬ НАЗИВАТИСЬ СОВІСТЮ НАЦІЇ?..

Posted on Лип 14 2013 - 7:07pm by Любомир Калинець

9 ЛИПНЯ ВІДОМИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПОЕТ, ГРОМАДСЬКИЙ І КУЛЬТУРНИЙ ДІЯЧ ВІДСВЯТКУВАВ СВІЙ 74-ий ДЕНЬ УРОДИН

Коли мене запитують, чи маю якусь дотичність до Шевченківського лауреата, поета Ігоря Калинця, відповідаю, що ми просто однофамільці. Хоча, вивчаючи родовід Калинців, знайшов родинні зв’язки поміж нами, які ховаються десь у п’ятому-шостому коліні. Зрештою, всі, хто носить це прізвище, очевидно, мають спільне глибоке коріння. І все ж буду відвертим до кінця: волію, аби мене не «міряли» крізь призму поглядів на метра української поезії та знаного громадського діяча, якого дуже поважаю. Тому часто-густо підписую свої журналістські матеріали псевдонімом. Одначе моє бажання про те, щоб мене не асоціювали з Ігорем Калинцем, інколи розходяться з реальністю. Так вже повелося від середини 1980-х років, що наші життєві стежини де-не-де та й переплітаються.

Ігор Калинець

ЗАМІСТЬ ПРОЛОГА

Усе розпочалося відтоді, коли я вирішив поступати на факультет журналістики Львівського університету. Ішов 1984-ий рік. Відмінність цього факультету від інших полягає в тому, що там проводиться творчий конкурс. За тих часів він складався з двох частин. Спершу треба було написати матеріал будь-якого журналістського жанру, а потім на всіх чекала співбесіда з факультетськими викладачами. За репортаж з Львівського склозаводу отримав слабеньку «трієчку». А ось співбесіда викликала неабияке здивування. Справа в тому, що тих, хто заходив на «допит» переді мною, просили відповісти на різні запитання, які мали відношення до журналістики, політики, культури й таке інше. Скажімо, одного з моїх попередників запитували, кого з відомих публіцистів він знає. Іншого попросили назвати друкований орган Болгарської комуністичної партії. А він, бідолаха, перелякавшись, вказав замість «Работніческо дєло» газету французьких комуністів «Юманіте».

Нарешті настала моя черга постати перед очима поважних викладачів. Коли тодішній декан професор Йосип Терентійович Цьох назвав моє ім’я та прізвище, то в кабінеті запала неймовірна, якщо не сказати гробова, тиша. Всі присутні скерували погляди в мій бік, прискіпливо вивчаючи мою особу. Декан попросив задавати запитання, але хвилин зо п’ять ніхто нічого не питав. Натомість викладачі почали жваво поміж собою про щось перешіптуватися. Аж після третього звертання професора Цьоха на запитання наважився тодішній парторг факультету Юрій Владиславович Петрушко. Він попросив розповісти автобіографію. Коли я повів, що народився в Ходорові, присутні загули гучніше. Декан нагадав про те, що треба не шуміти, а задавати запитання. І той же Петрушко знову поцікавився: «А ким вам доводиться Ігор Калинець?» Десь хвилю-дві я міркував, а потім мовив: «Знаєте, в Ходорові Ігорів Калинців кілька. Навіть серед моєї найближчої рідні є  ті, хто має це ім’я. Тому не знаю, кого саме ви маєте на увазі». Тоді Юрій Владиславович, усміхнувшись, з достатньою часткою сарказму процідив: «Якщо вас запитають, хто такий Ігор Калинець, то кажіть, що він вам не те, що не родич, але й навіть не однофамілець…»

Більше мене нічого не питали. Ясна річ, вийшовши за двері, «загорівся» величезною цікавістю. Оскільки не мав жодного поняття, хто такий Ігор Калинець, то вирішив по приїзді додому розпитати тата. Він пояснив, що Ігор писав вірші, за які його запроторили до тюрми. Але чогось більшого не міг повісти, тому скерував до колежанки моєї тітки Катерини, вчительки історії середньої школи №2 Ірини Михайлівни Лозинської. Вона детальніше розказала за які «гріхи» ув’язнили Ігоря та Ірину Калинців й додала, що до цього доклали руку викладачі факультету журналістики, котрі, рецензуючи твори поета, звинуватили його в декадентстві, надмірній релігійності й такому іншому. Після цього Ірина Михайлівна зауважила, що не наважилася розчаровувати мене напередодні вступних іспитів до університету, і дуже-дуже сумнівається, що мені таки поталанить стати студентом журфаку.

Однак усі чотири екзамени я склав на четвірки. А оскільки поступав поза конкурсом, як особа зі стажем, то переді мною «замерехтіло зелене світло». Згодом усі п’ять років навчання минули без особливих проблем. Вчитися було неважко, адже відчував, що обрав бажаний фах. Однак постійно переслідувало відчуття, що деякі складнощі легко сходять з рук. Як староста першої групи, а заразом і всього курсу, мусів відповідати не лише за свої провини, але й своїх товаришів: пропуски занять без поважних причин, «хвости» під час заліків й іспитів, незадовільну поведінку в гуртожитку чи на парах тощо. Проте мене, по правді, мало «діставали» різні громадські деканати, профкоми, парторганізації, комсомольські бюро та іже з ними. Навіть був помилуваний під час антиалкогольної кампанії 1984 року, коли разом з чотирма факультетськими приятелями потрапив у відділок міліції в Бродах.

Тоді, восени, ми збирали хміль в близькій до райцентру Сиданівці. І якось після відвідин недільної лазні перехилили по пляшчині пива. Отримавши невеличку дозу бадьорості, в доброму гуморі наважилися пожартувати з місцевими дівчатами. Оскільки це відбувалося в самому центрі, то нас відразу ж «замели» у міліцейський відділок і, попередньо спрямувавши дмухнути в «апарат», «пришили» легку дозу сп’яніння. Самі розумієте кричущість моменту: майбутні журналісти, бійці ідеологічного фронту і … напідпитку. Запахло «грозою»: могли й з університету за милу душу витурити. Але все обійшлося викликом «на килим» до декана. Йосип Терентійович Цьох (царство йому небесне!) був небагатослівним: «Не вмієте пити – не беріться. Щоб це було в перший і останній раз. А тепер грибіть звідси, щоб очі мої не бачили, і вуха не чули». Цю його «крилату» фразу не забуду ніколи.

Словом, що там казати: навчання завершив дипломом з відзнакою. Хоча ще перед останнім державним іспитом ні сном, ні духом не відав про це. Здав на п’ятірку перший екзамен, тобто науковий комунізм, і тут же був викликаний перед світлі очі Володимира Йосиповича Здоровеги, який змінив на посаді декана покійного Цьоха. Той буквально з порога заявив, що іду на червоний диплом, тому мушу хутко готуватися до наступного іспиту зі спеціальності, який складатиму вже … завтра. Я тільки очі від здивування вирячив. Не даючи оговтатись, Володимир Йосипович віддав наказ: «Іди й готуйся». Не второпавши нічого, запитав у секретарки Наталі, що за дивина прозвучала з уст декана. Подиву не було меж, адже за весь період навчання жодного разу не мав підвищеної стипендії. Наталя ж спокійно відповіла, що в дипломі матиму всього три четвірки, які ніяк не впливають на колір диплома. Наступного дня все обійшлося «малою кров’ю», незважаючи на мої побоювання. Чергова відмінна оцінка була в моїй кишені, а разом з нею блискуче завершення франкового вузу.

Лише на випускному вечорі відкрилася причина моїх доволі легких студій. Шанований мною Володимир Йосипович (чудовий викладач і авторитетний керівник) під час другої, неофіційної, частини, коли вже було спрямовано «за комір» не одну чарчину, відкликав мене в сторону і «розкрив душу». Він щиросердечно зізнався, що упродовж багатьох років носив гріх, який дуже ятрив його душевні рани. Розказав як відповідні органи «приперли до стінки» і що під тиском обставин змушений був написати негативну рецензію на поезію Ігоря Калинця. Тому мій вступ і навчання він особисто сприймав як спокуту своїх гріхів перед ним й Іриною. Очевидно, що й інші викладачі, причетні до цієї справи, відчували щось подібне. Бо симпатії по відношенню до себе я відчував і від того ж таки Михайла Федоровича Нечиталюка, і від Павла Івановича Ящука (племінниця котрого Наталка Лісецька навчалася в моїй групі).

Ось така незвичайна колізія, яка, фактично, пов’язала мене з Ігорем Мироновичем (він не дуже любить, коли я його так величаю, але чомусь мені це звертання ближче, аніж просто – пан Ігор). А познайомилися ми наприкінці мого навчання в «універі», коли він працював у Львівській науковій бібліотеці ім. Стефаника. Відтоді, в міру можливостей, стежу за його як творчим, так і життєвим шляхом. Інколи щось та й «нашкрябаю» про нього.

«ЗВЕРТАЮСЯ ДО ВАС…»

Скажімо, біографічний нарис про поета увійшов до моєї книжки «Місто над ставом». Цьому передувала довготривала розмова, під час якої довідався, що на стриху їхньої батьківської хати по вулиці Шевченка в Ходорові зберігаються деякі старі речі: листи, листівки, записки, рукописи й таке інше. Попросивши дозволу в далекого родича, перелопатив на горищі не один стос паперів. Надибав на чимало цікавинок, які прихопив зі собою, щоб акуратно переписати і, таким чином, зберегти для історії.

Передусім мій погляд зупинився на заявах пана Ігоря, написаних у засланні з різних приводів. Деякі з них дозволю собі процитувати мовою оригіналу.

«Голові Президії Верховної Ради УРСР

Калинця Ігоря, в’язня учр. ВС-389/36

З А Я В А

Я не плекаю жодної надії на те, що моя заява полегшить долю вдруге ув’язненого Левка Лук’яненка – українського інтелігента, члена Українського комітету на захист прав людини. Мені не дозволяє совість мовчати, коли і надалі не припиняються арешти на Україні (маю на увазі ув’язнення М. Руденка, Мариновича, Матусевича, Тихого). Я також, як і моя дружина, як і вони і як багато інших – жертва безпідставних незаконних переслідувань, свавілля судових процесів і жорстокої кари. Наприклад, 15 років Л. Л. отримав тільки за намір здійснити право, записане в Конституції СРСР. Не сумніваюся в тому, що і на цей раз він прагнув лише одного, а саме: щоб радянські органи дотримувалися своїх законів.

Мені здається, що вже найвищий час схаменутися і припинити гоніння дисидентів – українських патріотів. Заявляючи протест проти ув’язнення Л. Лук’яненка, хотів би сподіватися, що Голова Президії Верховної Ради УРСР збагне свою відповідальність перед нацією і подбає про те, щоб Радянська Україна не числилася серед режимів, які осуджуються всією демократичною громадськістю світу.

23 лютого 78 р.                                                                                           Ігор Калинець».

 

 «Міністрові Іноземних Справ Української РСР.

Пане Міністр!

Звертаюся до Вас з нагоди Дня прав Людини. Нема потреби зайвий раз підкреслювати значення цієї дати. Думаю, що МЗС і Представництво УРСР при ООН часто мають змогу переконуватися у важливості гарантування громадських прав і свобод, записаних у знаменитому документі ООН. Так само, як і відчувати результати від недотримання і порушення цих прав у себе вдома – в УРСР.

Ця дата важлива і для мене, особливо небезпечного державного злочинця, що відбуває дев’ятирічне покарання за кордонами своєї республіки, але, на жаль, не за межами СССР. Тому я прошу Вас передати мою сердечну вдячність Міжнародній Амністії й іншим організаціям, а також окремим особам за кордоном, які виявили і виявляють турботу і щире занепокоєння з приводу долі моєї сім’ї, і які роблять все можливе, щоб запанувала справедливість на Україні – країні, де як ніде, потоптані права і національна гідність людей.

10. XII. 77 р.                                                                                                 Ігор Калинець».

Заява Ігоря Калинця

«Начальнику ИТК 389/36

ЗАЯВЛЕНИЕ

В продолжение своего разговора с кап. Веленковичем и с. л. Беловым, состоявшимся 25 апреля с. г. и закончившимся лишением меня права на свидание, сообщаю Вам, что оскорбление, т. е. умышленное унижение чести и достоинства личности, выраженное в неприличной форме (напр., плевок в физиономию обидчика), в том числе и публичное оскорбление представителя власти не влечет за собой лишения свободы. Санкции ст. 181 и 192 предусматривают иные, более легкие меры наказания: исправ. работы, штраф и т. п.

Разумеется, иные меры могут быть применены, если слюна содержит болезнетворные микроорганизмы, вызывающие заболевание холерой, дизентерией, сифилисом и т. д.

26. IV.                                                                                                                                  І. К.»

 

«Начальнику ИТК-36 гр. Журавкову

Калинца И.

ЗАЯВЛЕНИЕ

Хочу Вас уведомить о том, что солидаризируясь с моими друзьями в лагере, я отказываюсь от общения с майором Федоровым. Этот человек давно мне известный своей бесчеловечностью. Сегодняшние угрозы Слободяну и Здоровому, наверно, не последнее доказательство этому.

21. II. 78                                                                                                       Ігор Калинець».

 

«Начальникові Львівського обласного Комітету держбезпеки

ген. Полудню

Калинця Ігоря, учр. ВС-389/36

ЗАЯВА

Звертаюся до Вас про допомогу.

По приїзді моєї дружини Ірини Калинець зі Львова до учр. ЖХ-385/3-4, там відразу почали розправлятися з нею в чисто фізичний спосіб: карцери, відмова подати медичну допомогу навіть при підвищеній температурі і т. п., одним словом, холодом, голодом і хворобами хочуть знищити слабосилу і беззахисну жінку.

Я знаю, що Ірина могла, будучи у Львові, не догодити Вам. Але я не хочу думати, що Ви були причетними до такого брутального катування.

Не думаю, що б це була воля і значно вищих урядових чинників, щоб у такий жорстокий, навіть якщо забути про те, що мучать жінку, спосіб продемонструвати світові, що «нам своє робить» і що І. К. – це «наші внутрішні справи», до якої світові зась.

Я далекий від такої думки. Тут видно «почерк» місцевої мордовської адміністрації, якій байдуже, що скоро чи пізно все стане явним, бо їй начхати на престиж своєї держави. Тому я прошу Вас врятувати мою дружину від знущань в останні півроку перебування в неволі.

Дуже прошу також повідомити мене, що зараз з нею».

«Я НІЯК НЕ ВСТИГАЮ З КНИЖЕЧКОЮ ДЛЯ ТЕБЕ…»

Справжньою знахідкою став невеличкий, трішки заяложений блокнотик, в якому Ігор Калинець власною рукою написав віршики, що увійшли до збірочки під назвою «Книжечка для Дзвінки». В короткій присвяті поет зворушливо звертається до донечки:

«Я ніяк не встигаю з книжечкою для Тебе. А Ти з кожним роком усе віддаляєшся і віддаляєшся. Ще день – і, можливо, буде запізно. Для порятунку прикликаю той час, коли ти була першокласницею і склала свого першого (чи єдиного?) вірша. «Дивний світ прийшов до нас» – записала Ти до учнівського зошита, коли видиво вечорового сонця серед химерних хмар над містом відкрилося не тільки очам.

Моя книжечка не дасть Тобі жодних знань ні з історії, ні з природи, ні з казки чи навіть з правил пунктуації. Та коли на мить знов відчуєш себе у тому дивному світі, я буду втішати себе гадкою, що все таки не зовсім запізнився.

12. VIII.»

Вірш «Роса» Ігоря Калинця

«МОЇЙ ДОРОГІЙ ЖІНОЧЦІ- НА ЖАЛЬ, НЕ ПТАШЦІ СЕРЕД КВІТІВ…»

А ось у двох поштівках, адресованих дружині Ірині, Ігор Калинець постає як надзвичайно люблячий, трепетний, ніжний чоловік, який уміє кохати щиро і беззавітно.

На листівці, що зображує панно М. Мухи «Птахи серед квітів» читаємо:

«На річницю шлюбу!

Моїй дорогій жіночці – на жаль, не пташці серед квітів, – але, може, так і цікавіше. Інакше, що бажати? А так і радості, і квітів, і щедрих барв, і зустрічі, і всього-всього, про що необхідно мріяти і чого варто діждати!

Березень 78.                                                                                                                        Ігор».

На листівці, де відтворено мініатюру братів Лімбургів з «Чудового часослова герцога Беррійського» Ігор надіслав дружині два свої вірші.

ТРІОЛЕТ

У затінку дівчат, що розцвітають,
камени наші срібло заплели –
посеред слави і серед хули,
у затінку дівчат, що розцвітають.
Від грацій Ефрозин, Аглай і Талій
ідуть нам Радість, Квітування, Блиск.
Та в затінку дівчат, що розцвітають
камени наші срібло заплели.

РИТУРНЕЛЬ

О, неземна вагучість літер!
І вам також дістались в дар
скрижалі жорнові палітер.

З поцілунком Ірині – Ігор К.

V. 1977»

«ЗДОРОВЛЮ ВАС…»

Серед знайдених мною на горищі Калинцевої хати речей були також дві поздоровчі листівки від відомих осіб: члена підпільного Українського національного фронту, активіста Української Гельсінської спілки, ярого поборника прав людини, поета – отця Ярослава Лесіва та українського письменника, перекладача, члена літературної організації Ланка-МАРС, дослідника проблем розвитку й культури української мови, репресованого у 1935 році, – Бориса Антоненка-Давидовича.

На першій, з написом «Нова радість стала», можна прочитати:

«Дорогий і вельмишановний п. Ігоре! Здоровлю вас з грядучим Новим роком, з Різдвом Христовим! Щастя, здоров’я, многая літ Вам! Най ся Вам родять не тільки коноплі, пшениця, але й добрі вірші, оригінальні думки і ще щось, без чого нелегко всім нам. Дай Боже.

Міцно тисну Вашу правицю. З любов’ю і глибокою шаною до Вас Ярослав Лесів».

 На іншій, надісланій в село Ундіно-Посєльє, Балєйского р-ну, Читинської обл., читаємо наступне:

«14 серпня 1980 р.

Дорогі Ігорю й Ірино.

Сердечно дякую за привітання з днем народження, якого я одержав, повернувшись із Коломиї, де відзначав цей сумний для мене день. Галичина так само мені близька, як і рідна Полтавщина, отже – привіт Вам із далеких, але близьких Вашому серцю Карпат!

З пошаною і приязню Б. Антоненко-Давидович».

Ігор Калинець

 

«А ЖИТИ ЛЮДИНІ РАЗ ДАНО…»

Такий заголовок мала публікація в газеті «Вільна Україна» – органі Львівського обласного комітету комуністичної партії України від 13 травня 1972 року. Її автором була відома українська письменниця, лауреат Державної премії УРСР ім. Шевченка Ірина Вільде, доля якої тісно переплітається з Ходоровом.

Я не випадково згадав цю статтю, віднайдену мною в архівах Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника Національної академії наук України, адже вона має безпосереднє відношення до Ігоря Калинця. Саме про неї він недоброзичливо згадував під час нашої розмови, що відбувалася ще задовго до вересня 2002 року, коли на фасаді загальноосвітньої школи №1 відкрили меморіальну дошку українському просвітителю Дмитру Макогону та його доньці Ірині Вільде. Справа в тому, що її допис долучився до того цькування, якого зазнало подружжя Калинців на початку 1970-их. Тому немає нічого дивного, що Ігор Миронович у доволі несприйнятливій формі віднісся до ідеї відкриття меморіальної таблиці письменниці в Ходорові. Такий він вже є – інколи різкий і категоричний в оцінці фактів, явищ, подій, особистостей і т. п.

Зрештою, щоб зробити власні висновки, пропоную заглибитися в текст, що належить перу Ірини Вільде: «…дивними, а то й просто дикими видаються факти, правда, не такі вже й часті, коли дехто з молодих літераторів, не знайшовши спільної мови з редактором видавництва чи журналу, сприяє тому, щоб його твір вийшов за кордоном. Не знаю, чи багато знайшлось би навіть серед найвидатніших наших письменників таких, кому хоч раз у житті не повертали рукопису на доопрацювання. Та це не означає, що «ображений» автор, діючи згідно з законом «добре мому батькові, хай мене бють, має забрати рукопис з видавництва, тут же шукати способу видати його за кордоном. Правда, це слово потребує уточнення: не просто за кордоном, а у видавництві, яке стоїть на протилежних нам ідейних позиціях.

Припускаю, ба, навіть вірю, що якась там книжка молодого літератора в нашому видавництві не вийшла друком не тому, що в ній, скажемо, «антирадянські» чи «антикомуністичні тенденції», а просто редакторові могла не сподобатись. Припустимо, що твір написаний поза часом і простором, що в автора, наприклад, цілковита відсутність будь-яких ознак сучасності чи громадських мотивів, ніби він випадковий гість серед нас, – саме з цих, а не інших причин редактор міг порекомендувати авторові доробити книжку.

Невже ж той факт, що хтось, скажемо, розумно чи нерозумно відхилив ваші вірші, настільки засліплює вас, що ви йдете шукати розради до чужих людей? Автор вдруге не звертається до видавництва, зате його книжка виходить за кордоном. Закордонні ж люди, яким потрапляють до рук книжки тільки на тему кохання, етнографії, фольклору, можуть виробити собі погляд, що не відповідає дійсному стану справ: на Україні, мовляв, бюрократи витурили з літератури і поезію, і лірику та загородили їй дорогу до душі народу – фольклору; одним словом, чиновники, діючи за настановою «згори», підривають коріння самобутності української національної культури, бо як же інакше пояснити факт, що саме така книжка не могла появитися друком на Україні!

… Колись мене спитали в Америці: «То правда, що з кожним своїм твором, перед тим як здати його у видавництво, ви мусите йти на перевірку в обком партії?

Питання ставилось при великому зборі людей, з єхидною усмішечкою, і не трудно було зміркувати, що не від друга воно йде. Тому чолов’язі здавалося, що він збентежить, зажене мене в темний кут.

– О, – кажу, – це було б добре, коли б так було, та, на жаль, воно так не є.

– А чому було б «дуже добре»?

– Бо тоді з пліч письменника спала б усяка відповідальність за його творчу продукцію. А поки що першим відповідальним перед власною совістю і народом є автор.

… Пам’ятай, другої України нема. Радянська Україна – то єдина возз’єднана Україна незалежно від того, подобається вона комусь чи ні.

Збагніть одну істину. Ви думаєте, тим, що друкують ваші віршики (будемо відвертими), подобаються ваші твори? Ні, вони друкують вас тому, що їм не подобається Радянська Україна – органічна частина великого союзу народів-братів.

… Аргумент, що радянський автор, висилаючи свій рукопис за кордон, діє з «вищих», зрозумілих йому «громадянських» спонукань, відпадає в силу своєї логіки. Залишається інша, так би мовити, часто приватна причина: авторові забаглось «всесвітнього розголосу». Само по собі бажання мати всесвітню популярність не може викликати застережень. Претензії в даному випадку до ціни, яку людина платить за свій антипатріотичний вчинок. І декому слід призадуматись, чи оплатиться шкурка за виправку».

 «ЧУЮСЯ ВИННИМ ПЕРЕД СВОЄЮ ЦЕРКВОЮ…»

У часописі «Мета» Львівської архиєпархії УГКЦ, де мені поталанило працювати кореспондентом з 1993 по 1998 роки, наші доріжки з Ігорем Калинцем зійшлися ближче. Спершу я з приємністю довідався, що пан Ігор упродовж деякого часу входив у редакційну колегію цього видання після відновлення його роботи на початку 1990-х років.  А потім ми двічі спілкувалися з ним, коли я отримував завдання підготувати інтерв’ю з ним для «Мети». Таким чином у номерах від 28 листопада 1993 року та 11 березня 1997 року друкували наші з ним бесіди.

А ось у 2004-му моє з ним інтерв’ю опублікував на своїх шпальтах тижневик «Міст», який видавався для українців США, Канади, Іспанії, Італії, Португалії. Ось якраз ці три матеріали і хочу запропонувати вашій увазі, шановні ходорівці, об’єднавши їх в єдине ціле. Так би мовити – «три в одному». Хоч і збігло відтоді достатньо часу, але думаю, що його актуальність не втратилася, й він буде для вас цікавим і нині.

Додам, що перше інтерв’ю, назва якого винесена в підзаголовок, мала під собою доволі контраверсійну основу. Справа в тому, що 23 жовтня 1993 року в газеті «За вільну Україну» було опубліковано відкритий лист до Президента України та ієрархів Українських Православних та Греко-Католицької Церков під заголовком «Чи збереже Україна свій духовний струмінь у християнському морі?» Це звернення підписали авторитетні особи в нашій державі, серед котрих Ростислав Братунь, Михайло Косів, Роман Іваничук, Ярослав Ісаєвич, Олег Романів та ін. Підписав цей лист також Ігор Калинець. Однак через кілька днів після публікації в часописі «За вільну Україну» з’явилася його ж заява про те, що він знімає свій підпис під цим зверненням. Які причини спонукали прийняти таке рішення? На це, а також на інші запитання поет погодився відповісти мені.

Зауважу, що друге інтерв’ю з Шевченківським лауреатом готувалося напередодні виходу сотого ювілейного номерa двотижневика «Мета», біля витоків якої, власне, він і стояв. А ще тоді відбулася знакова подія в його житті: побачила світ книга «Слово триваюче», яка стала першою повною Калинцевою збіркою в Україні. Згодом (сім років з гаком назад), приїхавши з Іспанії на літньо-осінні вакації, напросився до поета на розмову. І він не відмовив у можливості поспілкуватися (як результат – інтерв’ю в часописі «Міст»). Цікавило ж мене багато чого, адже навіть перебуваючи на заробітках за «парканом», з поля зору пана Ігоря не випускав. Зокрема, надибав на різкі висловлювання про нього відомого режисера Романа Віктюка в газеті «Бульвар». Потім була вкрай негативна Калинцева реакція на новий роман відомого не лише в Україні письменника Юрія Андруховича. Врешті-решт детальніше про всі деталі читайте далі.

 – Пане Ігоре, я бачив Вас у той момент, коли Ви схвильовані завітали до нашої редакції з проханням надрукувати заяву про зняття підпису під відкритим листом. Які мотиви змусили Вас піти на такий крок?

– Я підписав цей лист через свою неуважність, довіряючи людині, яка принесла його. Якраз був невдячний час для ретельного читання, аби вникнути у зміст. Звичайно, це вини з мене не знімає. І тільки повністю усвідомив свій гріх, коли лист з’явився в газеті. З багатьма думками листа я не згідний, в першу чергу, саме як греко-католик. Трохи полегшало мені, коли опублікував заяву, що знімаю свій підпис. Але надалі чуюся винним перед своєю Церквою.

– Дозвольте довідатися, чи всі думки листа викликають Ваше заперечення. Як на мене, то є тут і плюси, на які необхідно звернути увагу вже нині.

– Власне, з позитивного моменту я б хотів розпочати. Підтримую авторів, які ведуть мову про небезпеку засилля нетрадиційних релігій, псевдо і лжерелігій, шарлатанства і сатанізму в Україні. За прикладом не потрібно далеко ходити. Навіть у Галичині, де, начебто, релігійного вакууму немає, діє немало підозрілих вояжерів із Заходу та й Сходу, які винаймають великі зали та стадіони для своєї «науки», баламутячи людей. Врешті-решт, останні події в Києві навколо «Білого братства» підтверджують актуальність піднятої проблеми.

Слушною є думка про українське посольство у Ватикані.

Але ми, миряни і клір УГКЦ, повинні звертатися зі своїми болючими проблемами безпосередньо до Папи. Чи, зрештою, до Папського посла в Києві. Чи ми це робимо?.. Бо така людина як Президент, який неприхильний до УГКЦ і намагається створити державну церкву з однієї із православних всупереч закону про відокремлення церкви від держави, не може бути нашим порадником і посередником у цій справі.

Що у цьому листі викликало Ваш супротив?

– Занепокоєння відчув, коли побачив, що лист, в основному, спрямований проти Ватикану, який, виявляється, є найбільшою загрозою для України. Це ми чули протягом усієї російсько-православної окупації.

Знаю, що нема ідеальних відносин між нашою Церквою і Ватиканом, – і це завдяки натискові Москви на нього. Але Ватикан дав нам можливість відсвяткувати 1000-ліття Хрещення України-Русі, утверджуючи нашу Церкву в той час, коли нам було не під силу це зробити, ще до того, як Україна стала незалежною. Ми через Папу, через Апостольську столицю у 1988 році на повен голос заявили про свою тисячолітню християнську історію. Папа постійно доказує свою прихильність до нашої Церкви і нашого народу. Тому звертатися до Президента зі скаргою на Ватикан було недоречно.

Не можна ставити знак рівності між Ватиканом і Московським патріархатом. Безперечно, не все мені зрозуміло про їхні взаємовідносини, але я впевнений, що ставити на шальки терезів Рим і Москву як «дві християнські імперії» помилково. Якщо Московський патріархат дійсно йшов з вогнем і мечем, знищуючи нашу Церкву, заручившись підтримкою державної московської машини, то Ватикан не спирається на державні структури чи армії.

– Автори відкритого листа називають Київ нашим Єрусалимом. Що Ви думаєте з цього приводу?

– І це твердження є помилкове. Така позиція – це утвердження державної церкви, незалежної ні від кого: ні від Риму, ні від Москви, чи іншого центру. Це неправильно з погляду канонічності. Греко-католики мають свій центр – центр Вселенської Церкви – Рим. У цьому випадку Київ не може бути для нас Єрусалимом. Якщо в майбутньому відбудеться возз’єднання споріднених українських церков у єдиний патріархат, Київ стане патріаршим стольним містом для такої церкви, зберігаючи своє підпорядкування Апостольському престолові.

Застерігає і пункт у листі, де йдеться про заклик до Православних Церков і УГКЦ приступити до вироблення програми створення єдиного патріархату Київської Церкви. Це питання в ідеалі є позитивним, але наразі неактуальне.

Хочу наголосити, що цей лист є образливим для нас напередодні 400-літнього ювілею підписання Берестейської Унії. Ми повинні підкреслювати, що берестейські домовленості врятували нас від національної та релігійної заглади, дали нам змогу зберегтися у своєму обряді. Натомість православіє кинуло Україну в смертельні обійми московщини. І тепер збиває українців з орієнтації на християнську Європу.

– Які ще питання з життя УГКЦ хвилюють Вас нині, і яких не торкаються автори звернення?

– Я вже колись говорив про пасивність нашої Церкви серед агресивних конкурентів. Наша біда в тому, що ми ще не маємо міцних церковних кадрів, які б могли кількісно і якісно конкурувати достойно на Сході хоча б із римо-католицькими чи протестантськими місіонерами. Але це слабкість нашого росту. Проте хочу зауважити, що там, де наші священики, монахи і монахині з’являються, їх радо приймають, і не відчувається ворожнечі чи недовіри з боку православного (а скоріше, ніякого в релігійному відношенні) населення. Ми сьогодні повинні довести перевагу УГКЦ для повнокровного духовного життя нації, що формується. Ми маємо підкреслювати значимість 400-літнього ювілею Берестейської Унії. Кожен свідомий українець, незалежно від його теперішньої конфесійної приналежності, мусить зрозуміти, що майбутнє Українських Православних Церков – у з’єднанні із Вселенською Церквою. І це мало б бути ідеєю подібних листів греко-католицької інтелігенції до провідників держави і до всього нашого стражденного народу.  

 «ГОТУВАВ ДО ДРУКУ МИСТЕЦЬКІ МАТЕРІАЛИ, ПОЕЗІЮ, СПОГАДИ…»

– Пане Ігоре, як відроджувалася «Мета»? Як ви потрапили до складу редакційної колегії?

– Ідея створення християнської мирянської газети виникла в колі групи «Євшан-зілля». Заслуга в цьому належить моїй дружині Ірині, а також Теодозієві Стараку й Іванові Гречку. З благословення владики Володимира Стернюка вони вирішили видавати часопис «Віра батьків». Назва була запозичена з повісті нашого однодумця Ярослава Гнатіва. Всю «чорнову» технічну роботу взяв на себе Теодозій Старак. Це була важка праця, адже доводилося зв’язуватися з людьми, які курсували в Прибалтику, де віддруковувався тираж газети. Словом, «Віра батьків» стала першою ластівкою християнської газети, якщо не рахувати дисидентських видань. Але крім такого видання визріла необхідність часопису митрополії, яка змогла би доносити до вірних свої документи, розпорядження. Ось так і народилася «Мета». Вірніше відродилася, адже подібне видання існувало до 1939 року. Тоді ж мене й Івана Гречка ввели до редакційної колегії. А в штаті від мирян почали працювати журналіст Костянтин Чавага та Богдан Вовк, котрий згодом став редактором газети «За вільну Україну». Відбулося кілька нарад, де ми висловили своє бачення цього видання. Одначе духовенство не до кінця зрозуміло нашу точку зору. Деякий час ми ще працювали. Я, зокрема, готував до друку мистецькі матеріали, поезію, спогади. Згодом до газети влилися молоді журналісти, а заразом відпала необхідність у редколегії. Таким чином і завершилася моя праця.

 «ВИРІС У ТРАДИЦІЙНІЙ ГАЛИЦЬКІЙ РОДИНІ, ДЕ КУЛЬТИВУВАЛИСЬ РЕЛІГІЙНІСТЬ І ПАТРІОТИЗМ…»

– Ви зростали в роки, коли релігія не була в «пошані»: зачинялися церкви, переслідувалися священики, монахи тощо. Де коріння вашої побожності?

– Так, я зростав у післявоєнний совєтський період, коли була нагінка на Церкву, на вірних. Та справа в тому, що виріс у традиційній галицькій родині, де культивувались релігійність й український патріотизм. Завдячую в цьому, передусім, батькам. Зокрема матері. Вона постійно згадувала митрополита Андрея Шептицького, який благословив її під час навчання у вчительській семінарії. Це були одні з найприємніших маминих спогадів. У 1938 році вони з татом брали шлюб у церкві святого Юра. Розповіді про Шептицького дали можливість відчути, що це хтось дуже близький, який навіть після смерті простер свою долоню над нашою ріднею.

Окрім цього, мої дідусі були практикуючими християнами. Дід Максим будував величавий ходорівський храм. Дідусь по матері служив у церкві дяком. Два ж його сини мріяли стати священиками. Став лише один. Він як український патріот за Польщі побував у сумнозвісному таборі Береза Картузька, а потім у совєтський час за зв’язки з нашими партизанами відбував десятилітнє ув’язнення в Казахстані. Другий мамин брат також студіював теологію, але з приходом совітів у 1939 році перевівся на філологічний факультет. 1941 року він загинув у тюрмі на Лонцького у Львові.

Пам’ятаю: першим журналом, який я читав малим, був «Місіонар». Ось у такому середовищі й зростав. У Ходорові після трагічного для УГКЦ 1946 року, коли вивезли до Караганди місцевого пароха отця Якова Долгого, служив отець Андрій Трач. Але навіть після переходу на православ’я якихось разючих змін на нашій парафії не спостерігалося. Не пригадую, щоб отець Трач згадував російських ієрархів. Відправи носили греко-католицький характер. Також священик зберігав «тихі», тобто читані, Служби Божі. Чому так добре пам’ятаю це? Тому що прислуговував у храмі. Інколи мені випадала честь бути поряд з душпастирем на недільній «тихій» літургії. У 5-6 класах співав у дитячому церковному хорі, який невдовзі все ж розігнали. Як бачимо, навіть тоді, коли дітям не дозволяли ходити до церкви, ми не лише відвідували Богослуження, але й брали активну участь у них. Так тривало майже до кінця навчання. Мабуть, шкільне начальство  «закривало» очі на ці речі.

Пригадуються тодішні прекрасні звичаї. Особливо, ми, дітлахи, полюбляли гаївки, які наприкінці 1950-х почала розганяти дирекція школи. Коляди, посвячення пасок, яблук, віночків, мелодійний переспів дзвонів на Великдень, обливаний понеділок – усе це залишило незгладимий слід у моїй душі. І тому, коли став літератором-професіоналом, ці теми були мені найближчі. Вбачаючи страшний наступ безбожницької державної машини на церковне життя, звичаї й обряди, став на їх захист у своїй ранній поезії.

– Дозвольте згадати з цього приводу ще два моменти, які мають до вас безпосереднє відношення. Коли у 1922 році з благословення й особистого розпорядження митрополита Шептицького розпочали будову ходорівського храму святих безсрібників Косми та Дем’яна, то у фундамент заклали наріжний камінь, назвавши його «Максим» на честь вашого дідуся. Цим відзначили його великі заслуги перед громадою.

Другий штрих підтверджує вашу непохитну віру в Господа, незважаючи на важкі табірні роки. Перебуваючи у колонії 389/36 в селі Кучино Пермської області, ви в 1976 році написали заяву, адресовану начальникові табору. Цитую мовою оригіналу: «Протестуя против религиозных преследований в вашем лагере, я 18 января отказался выйти на работу. Я знал на что иду и готов был признать наказание со стороны администрации, тем не менее, не соглашаясь даже с минимальными наказаниями, которые связаны с Рождественским праздником. Поэтому этим заявлением хочу подтвердить свой протест против наказаний моих сотоварищей за празднование Рождества и последовавший за этим невыход на работу, то есть о моей солидарности с пострадавшими».

– Приємно почути про мого діда. Цей факт не був мені відомий. Щодо другого – коментарі зайві.

Ігор Калинець

 

«ВІРЮ: ЦЕРКВА СТАНЕ НА НОГИ, ДОВЕДЕ, ЩО НАЙБІЛЬШ ПРИТАМАННА УКРАЇНСЬКІЙ ДУШІ…»

– Змінюючи канву нашої розмови, хочу довідатися, які пекучі проблеми сьогоднішнього духовного життя бентежать струни вашої душі?

– Знаю, що становлення Церкви – це дуже важкий і тривалий процес, який не може йти ідеально. Будучи наближеним  до цього, дуже болісно реагував на деякі речі. Тепер, дивлячись з віддалі часу, думаю, що так, напевно, і повинно бути. Адже переконуємося, що добро починає перемагати. Вірю: Церква зуміє стати на ноги, доведе, що найбільш притаманна українській душі. Але не можу спокійно спостерігати, коли викидаються шалені кошти на спорудження двох храмів у маленьких населених пунктах. Дико й ненормально бачити ворожнечу, яка панує. Однак найгірше, що це замовчують. Мовчать і не викривають тих, хто посіяв зло, хто кинув Галичину, фактично, у лабети братовбивчої війни. Ми, на жаль, стаємо більш демократичними, толерантнішими у міжконфесійному плані, і не наголошуємо на тому, що було зведено чужими руками за завданням чужих властей. Тож мусимо лікуватися в такий спосіб: говорити правду. Це не тому, що я мрію і хотів би, аби уся Галичина була греко-католицькою, – зрештою, мрію, щоб уся Галичина була такою, – але так тверджу, бо цього вимагає історична правда.

– Не так давно наші терени сколихнула стаття Івана Геля «Глава УГКЦ мав би проголосити себе Патріархом Йосифом II», опублікована в газеті «За вільну Україну» 12 жовтня 1996 року. Відомо, що львівська інтелігенція засудила деякі думки пана Геля, виступивши зі зверненням у тому ж таки часописі. Серед тих, хто підписався під ним, були й ви. Минуло трохи часу, і я б хотів довідатися, яка ваша позиція нині?

– Я поставив свій підпис під статтею, автором якої був художник Любомир Медвідь, попередньо відредагувавши й дещо пом’якшивши її спрямованість. Очевидно, що не міг прийняти всі думки Івана Геля. Він вчинив як справжній український революціонер, яким був довгі десятиліття. Багато йому наболіло, тому можна зрозуміти його тривогу за долю нашої Церкви. Однак є певна межа. Це відноситься до означування титулу Папи. Існує бар’єр, якого не можна переходити, характеризуючи деяких наших ієрархів. Тобто ми побачили багато помилкових тверджень. Хоча наше спростування не спрямоване персонально проти автора, а лише проти його окремих різких висловлювань. Вірю, що він це робив з болем у серці, тому вважаю, що гострота повинна бути нами згладжена.

«ЩЕ ДОВГО ЦЕРКВА ЗБЕРІГАТИМЕ ТОЙ ЧАР, ДО ЯКОГО, ПОМИМО ПОТРЕБИ У ВСЕВИШНЬОМУ, ВІРНІ ПРАГНУТИМУТЬ…»

 

– Чи маємо ми перспективу в поступовому духовному оновленні? Що треба зробити, щоб відвернути оту показну побожність, адже не секрет, що до церкви ходити стало модно?

– Змінити ситуацію у релігійному відношенні надзвичайно важко. Треба змалечку виховувати дітей у родинному колі в релігійному дусі. Згодом долучитися повинні школа, монахи та монахині, священики. Не секрет, що на Заході втрачається духовність, суспільство стає більш прагматичним. Наша ситуація краща, бо ми не такі черстві. Якщо врахувати характер українського народу, його поетичну душу, замилування прекрасним, що несе Церква, його любов до традицій, обрядів, то це і відрізняє нас від західного обивателя. Тобто український мирянин, маючи стільки гарного, що лине від Церкви, буде триматися її.

Згадуючи наші пречудові звичаї, дивуюся, чому частина українців пов’язує свою долю з Протестантською Церквою. Адже для неї характерне абсолютне вихолощення національних традицій. Як можуть когось приваблювати голі стіни, коли наше око звикло до чудесних мальовидл, іконостасів, коли вухо налаштоване на прегарний спів, який має тисячолітню історію? А замилування архітектурою храмів? Упродовж тисячоліття виробилася унікальна дерев’яна архітектура, згодом – українське бароко. Або колядки чи інші пісні, пов’язані зі святами. Вони створюють неповторний настрій, який не може дати інша Церква, навіть україномовна. Бо мало ще української мови для проповіді, Євангелія. Навіть у часи підпілля наш народ тягнувся до храму. Людей приворожували ікони, спів, і вони затикали вуха під час споминання чужих патріархів. Тобто люди хотіли бачити красу нашого обряду. І, власне, завдяки йому наша Церква буде ще довго триматися. Тільки треба вчити дітей, аби вони відчували необхідність піти до церкви і почувати себе в ній затишно. Ще довго церква зберігатиме той чар, до якого, помимо потреби у Всевишньому, вірні прагнутимуть. А також потребуватимуть гармонійної Церкви, яка складається з багатьох компонентів: архітектури, малярства, співу, кадильного запаху, відчуття колективу. Тому я не бачу загрози порожніх храмів. Звичайно, багато залежатиме від душпастирів, школи, сім’ї. Безсумнівно, завжди в суспільстві є частина людей, котра байдужа до всього. Є такі, що просто вчащають до церкви за звичкою чи йдуть тому, бо всі йдуть. Але все-таки українець, якому щось прищепили в дитинстві, не може бути байдужим до Церкви як інституції, що проповідує Бога. Інституції, що дає такі прекрасні мистецькі відчуття.

«ТРЕБА МИСЛИТИ НЕ СЬОГОДЕННЯМ, А ДИВИТИСЬ У ПЕРСПЕКТИВУ…»

 

– Ви є головою оргкомітету зі спорудження пам’ятника Степанові Бандері. Відбувся вже третій тур конкурсу, який знову не визначив достойного проекту. Що далі?

– На жаль, скульптори й архітектори не виявили належного рівня. Але ми не маємо права відмовитися від розпочатої справи. Тим паче, що вже є пожертви від нашого народу, представників діаспори. Є бажання людей мати величний монумент Провідникові. Тому журі вирішило іти від зворотнього. Тобто зараз ми оголошуємо конкурс на архітектурне впорядкування  площі під майбутній пам’ятник. Можливо, вона підкаже, яким би мав бути цей монумент. Ідеться про сквер між церквою Ольги-Єлизавети та кінотеатром «Маяк» наприкінці вулиці Бандери. Місце – престижне, бо тут сходяться дороги з аеропорту й залізничного вокзалу. І, таким чином, це була б візитівка міста Лева.

Тепер ми вирішили довіритися архітекторам. А що, коли знайдеться хтось, хто здатний довести, що важливішим аніж скульптура є музей, або, скажімо, бібліотека, де зібрали б літературу на повстанську тематику. Я особисто схиляюся до тієї думки, що найбільш доречним у глибині площі був би музей національно-визвольного руху середини століття. А перед ним міг би розташуватися скромний пам’ятник, гармонійно пов’язаний з усім ансамблем. Звичайно, на це потрібно чимало коштів. Але, кінець кінцем, треба мислити не сьогоденням, а дивитись у перспективу. (На місці, яке пропонувалося, все ж постав памятник Бандері. А для втілення в життя оригінальної ідеї Ігоря Калинця, напевно, забракло таки грошей. Мабуть, жити сьогоднішнім днем, а не зазирати в майбутнє – реалія, яку ще не скоро вдасться зламатипримітка автора).

«СИЛА СЛОВА, ЙОГО МАГІЯ ТРИВАЄ…»

– А тепер звернімось до поезії. Які новинки духовної лірики, варті уваги, помітили ви за останній час?

– Не можу дати конкретну відповідь, бо майже не стежу за поезією. Є, звичайно, автори, які звертаються до Господа, є навіть цілі книги. Але ми мусили б зупинитися і зробити підсумок. Гадав, що так станеться до 400-ліття Берестейської унії, адже були конкретні пропозиції. Маю на увазі антологію української релігійної поезії, яку підготував професор Львівського університету Тарас Салига. Якби така книга вийшла, то ми б мали підсумок духовної поезії, на основі чого було б легше говорити про свіжі надбання. І все ж, незважаючи на складну видавничу ситуацію, вважаю, що така книжка обов’язково прийде до читача.

– Видання вашої книжки «Слово триваюче» у харківському видавництві «Фоліо» – подія епохальна. Проте хотілося б почути з ваших уст, як ви оцінюєте її народження.

– Ця річ – основна книга мого життя, бо до цього часу лише за кордоном вийшло два томи моєї поезії. А на батьківщині не мав повного зібрання. Нарешті воно з’явилося в дуже солідному видавництві, в поважній серії «Українська література ХХ століття». Сюди увійшла вся моя оригінальна поетична творчість. Вважаю, що чогось подібного поет може дочекатися лише раз у житті. Ризикував, до певної міри, даючи назву «Слово триваюче». Це мало б означати, що зацікавлення моєю поезією не вигасло, не дивлячись на те, що перестав писати в 1981 році, що ця поезія ще є потрібна читачеві. Тобто сила слова, його магія триває. Доки вона триватиме, важко сказати. У всякому разі відгуки на книжку дадуть відповідь на це запитання.

До речі, пишучи запрошення на презентацію, я використав уривок з поезії, присвяченої Божій Матінці з Красова. Там є такі слова:

«Невже ти – Невмовкаюча Літургія

Слово Триваюче…»

Тобто це «слово триваюче» було пов’язане з прекрасним шедевром українського іконопису – краcівською Богоматір’ю. Звичайно, порівнювати одне з другим не смію, проте надіюся, що моя поезія витримує цю атмосферу.

Які найближчі творчі плани? Сподіваюся, що невдовзі з’являться дві книжечки для дітей. Перша – «Дурні казки», друга готується у видавництві монахів Студійського уставу «Свічадо» і називатиметься «Майже казки». Це твори для дітей молодшого шкільного віку, в яких через казкові сюжети розповідається про наше недалеке колоніальне минуле, про становище Церкви та релігії в ті часи.

«ЗАМОВК ЯК ПОЕТ І СТАВ ІМПРЕСАРІО КОЛИШНЬОГО ІГОРЯ КАЛИНЦЯ»

– Пане Ігоре, в кількох словах розкажіть, що входить у коло ваших нинішніх службових й особистих інтересів?

– Ось уже кількадесят літ працюю заступником директора Міжнародного інституту освіти і культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Відаю культурою, тобто намагаюся організовувати й проводити заходи, які б мали позитивний вплив на львівську громадськість. Однією з останніх моїх акцій, якою дуже тішуся, стало відкриття меморіальної таблиці на будинку, де мешкала легендарна розвідниця Марта Чорна-«Медея». Ця героїчна жінка загинула в перестрілці з гестапівцями в травні 1943 року. Якщо хочете, це і невеличкий фрагмент моєї громадської діяльності, який переплітається з основною роботою.

– Це, звичайно, добре. Та дуже багатьом ви знайомі, передусім, як автор віршів. Проте відомо, що в 1981 році ви, за вашими ж словами, «замовкли як поет і стали імпресаріо колишнього Ігоря Калинця». Чи зберігається цей статус-кво і тепер?

– Так. Поетична творчість залишилася в минулому. Остання моя книга вийшла друком ще в 1977 році. Минуло майже сім літ, і боюся, що мене можуть забути як поета. Тому вважаю, що настав час, аби видати знову великий том чи два зі старого арсеналу. Тож мої думки зайняті зараз пошуком грошей.

Але, незважаючи ні на що, я не перестав бути письменником. За отих дванадцять років видав майже двадцять дитячих книжок. Ще сім лежать в шухляді, чекаючи свого часу. Там є не лише проза, а й багато дитячих віршиків.

– Додам, що ви займаєтеся і перекладом. Наприклад, нещодавно у вашому перекладі вийшла друком книга віршів українсько-польського поета Єжи Гарасимовича «Руський ліхтар».

«МУШУ РЕАГУВАТИ, БО СИДІТИ МОВЧКИ НЕ ВИПАДАЄ»

– Перебуваючи в Іспанії, я все ж добре поінформований про вашу небайдужість до деяких львівських подій. Почну з того, що відомий режисер Роман Віктюк – уродженець Львова, який працює зараз у Москві – запропонував львів’янам для показу на сцені оперного театру виставу під доволі шокуючою назвою «Давайте займемось сексом». Можливо, не так сама п’єса, як її назва, сколихнула інтелігенцію. Отож вона виступила з рішучим осудом, і показ вистави не відбувся. Ваш голос прозвучав особливо різко та дошкульно. Скажіть, чому ви не змогли промовчати або бодай обрати дещо лагідніший тон?

– Мешкаючи у Львові, знаходжуся серед кола людей, яке, так чи інакше, сприймає культуру. Тому мені не байдуже, як культурне середовище впливає на людину. Мушу реагувати, бо сидіти мовчки не випадає. Проте роблю це не від того, що сам собі придумав, чи щоб насолити якійсь конкретній особі. Просто воно зачіпає мене дуже глибоко.

Щодо історії з Віктюком, то не я був тут першою дійовою особою. Тоді при управлінні культури облдержадміністрації створили відповідний комітет, який повинен був допомагати визначатися у доборі театральних постановок, естрадних співаків тощо. Саме ця інстанція виступила проти показу вистави Віктюка у Львівській опері. Тут таки голова облдержадміністрації цей комітет розпустив. А я, в знак протесту, дав згоду увійти до складу нового. Хоча він практично не збирається і, тим паче, нічого не вирішує. Проте, тоді я все ж зумів висловити свою думку в деяких газетах, зокрема в «Поступі». По-перше, наголосив, що оперний не надається для таких вистав, дуже підозрілих у моральному плані. Далі: у сімдесяту роковину Голодомору везти такі речі українському режисерові, патріотові, бандерівцю, греко-католику, як він це постійно підкреслює, – не личить. Ось в чому суть мого докору. І ще одне: зрештою щось можна зробити й українською мовою. Звичайно, Віктюк дуже розсердився на мої закиди, про які висловив свою точку зору в газеті «Бульвар».

– Другий штрих – новий роман Юрія Андруховича «Дванадцять обручів». Цей твір визнано кращим у номінації «Красне письменство» в черговому турі всеукраїнського конкурсу «Книга року», який проводять редакція журналу «Книжник-ревю», центр рейтингових досліджень «Еліт-профі», фонд сприяння розвитку мистецтва та інші. Але ви знову обурилися. Чим це було зумовлено?

– Андруховича я дуже поважав як письменника. Мав симпатії і як до поета. Мені здавалося навіть, що якби продовжував писати, то моя поезія була б близькою до його. Словом, відчував неабияку спорідненість. І коли довідався про його новий роман, де йтиметься про Богдана Ігоря Антонича – мого натхненника, з якого я вийшов і який зумів зрушити мене з місця початківця, – то в перший же день книжкового форуму у Львові придбав цю книжку. В суботу була її презентація. Відбувалася вона з великим пафосом, вихвалянням не було меж. А в неділю вранці я прочитав шостий розділ, який, власне, стосувався Антонича. І не витримав, відразу побіг, щоб десь оголосити свій протест. Шукав за Андруховичем на форумі, але його там не було. Тоді на презентації книжки Стуса я і сказав, що образ Антонича жахливо спаплюжено. Ідеться про те, що Андрухович вигадує зовсім нову біографію поета. Проте ніде про це не зазначає. Якби він сказав, що придумав усе це чи уявив, то я би того не зачіпав. Та бійтеся пана Бога: книжки читає молодь! А що вона може сказати після прочитання про Антонича? Шибайголова, розпусник, «вичворяє» (це слово вживає Андрухович) такі речі, що навіть знаменитий дрогобицький художник Шульц був у 1928 році вражений ними. За Андруховичем виходить, що поет спить з тіткою, валандається по кабаках, здибається з проститутками. І, фактично, помирає на ложі з однією з них. Словом, хвороблива фантазія письменника видумує те, що не відповідає дійсності.

І я задаю собі запитання: чому це покоління так тягне до всякого бруду, обплюгавлення? Бо це не тільки хвороба Андруховича. До цього ряду варто зачислити і Віктюка, і Грабовича, який посягнув на Шевченка. Це не що інше, як чергова «бузинівщина». І хоча пізніше у своїх статтях Андрухович заявив, що таки придумав цей образ, та все ж книжку читають, а статті мало хто бачить. То звідки люди можуть знати, де правда зарита?.. (Наважуся стверджувати, що під впливом і цього факту Ігор Калинець взявся за дослідження біографії свого творчого натхненника. Раніше вона вміщувалася на якихось півтори-двох сторінках. Як результат копітких пошуків – книга «Знане і незнане про Антонича», яка вийшла у львівському видавництві «Друкарські куншти» напередодні чергової річниці з дня смерті українського поета двадцятого століття, а саме в травні цього року. Хоч цієї новинки я ще не бачив, але впевнений, що вона стане ще одним вагомим штрихом у Калинцевій спадщиніприм. авт.).

– Всі ці речі попахують сенсаційністю та скандальністю. Міркую так: автори зацікавлені, аби люди дивилися їхні театральні постановки, читали газети чи книги. З цього приводу виникає запитання: чи мистецтво повинно бути оповите нальотом сенсаційності та скандальності?

– Категорично – ні, хоча нині часто так є. Звичайно, в мистецтві можуть бути описані якісь скандали і так далі. Але само по собі мистецтво – це щось вище, прекрасне. Насмілюся стверджувати, що деякі особи чекають на скандал, навіть свідомо його роздувають. А преса часто дорікає нам: от якби ви не зачепили Віктюка, Андруховича, то все б минулося тихо й мирно. Згоден: є рація в тому, що ми діємо на руку тим авторам. Бо продаються краще квитки, розкуповуються жвавіше книжки. Але що робити? Це проблема, яку не можна замовчувати. Що, врешті-решт, думатимуть про нас ті, хто прийде після нас? Що ми все так легенько ковтали: безболісно, безосудно. Тому вбачаю тут дві грані: з одного боку, створюю популярність цим речам, а з другого, відчуваю моральним обов’язком донести до народу свою думку. Мудрі зрозуміють, а зіпсутих, які лише чекають на скандал, уже ніхто й ніщо не виправить. Тому нехай, принаймні, знають, що є інша думка.

– Але чи все є так зле? Чи треба того боятися і відходити в сторону? Чи навпаки потрібно дискутувати, знаходячи прийнятні для обох сторін рішення?

– Ясна річ, не треба нічого замовчувати. Якщо щось болить, – говорити. Тому що в суспільстві нема порядку, суспільство нездорове. А таким чином воно оздоровлюється. Тоді люди бачать, що не все загнано в глухий кут. Мене не це хвилює і болить, що точиться дискусія. Лякає, що вона дуже часто злоблива.

Ігор Калинець

«МОЖУТЬ БУТИ МОЛОДІ Й СТАРІ РОМАНТИКИ»

– Ви представник старшого покоління. І хочете того чи ні, але навіть у цій розмові повчаєте, картаєте, розпікаєте молодших. Тому хотів би довідатися, як ви дивитесь на проблему старшого та молодшого покоління? Невже хочете, аби молодь дивилася на всі, без винятку, речі вашими очима?

– Ще від античності тягнуться знамениті вислови про батьків і дітей. Але ідеться про інше. Маю на увазі романтичний підхід до всього, в тому числі до мистецтва. То ж можуть бути молоді й старі романтики. Так, я розумію, що мусить бути певна дистанція у поглядах. Але коли від певної групи щодо нас пробивається ненависть, коли середнє покоління демонструє дивовижний цинізм, то це вже не є нормально. І це вже не зіткнення ідей і світоглядів, це – якась хвороба.

Та все ж я не схильний надто драматизувати ситуацію, бо бачу, що підростає молодь, яка, на відміну від трохи старших, має в душі добрі зерна. Є, до певної міри, романтичною.

«Я НІКОЛИ НЕ МАВ МАНІЇ ВЕЛИЧНОСТІ, ЯК НІКОЛИ НЕ ДУМАВ, ЩО Є СОВІСТЮ НАЦІЇ»

– А чи не боїтеся, що хтось запитає: шановний добродію Калинець, невже ви такий «правильний» і претендуєте називатися совістю націю? Хто вам дав право на це?

– Направду, ніколи не хворів манією величності, як ніколи не думав, що є совістю нації. Хоча дуже багато людей мало не щодня підходять до нас з Іриною і дякують, що ми є у Львові, що підтримуємо дух. Якби не мав певної ваги в суспільстві, то б міг набазікати щось приятелеві, сусідові чи дружині та й на цьому скінчилося б. До речі, багато з того, що хотів би висловити, не можу оприлюднити, бо не маю, фактично, перед ким. Потім: у мене нема хисту до публіцистики, тому дуже рідко виступаю в засобах масової інформації. Однак журналісти вже знають, що коли є якийсь підозрілий момент, тоді звертаються до мене.

«ВІДНОШУ СЕБЕ ДО ПОМІРКОВАНИХ ОПТИМІСТІВ»

Повертаючи колесо розмови, запитаю, як Ігор Калинець дивиться на сучасну політику. Чи не бентежить ситуація напередодні президентських виборів?

– Я тільки тим і живу, хоча не є політиком. Щоразу думаю, якою буде Україна для моєї внучки, що ми залишимо для наших нащадків.

Мої політичні надії пов’язані з Ющенком. Бо це, переконаний, єдина особа, яка може бути президентом. І тому мусимо робити все, щоб народ це зрозумів. Без усяких сумнівів пішов би на вибори, якщо вони відбудуться, і проголосував за Ющенка. Безперечно, він раю не зробить, але Україна, до певної міри, стане поряднішою і більш українською.

В цілому ситуація в Україні несприятлива, бал правлять клани і т. п. Та все ж, чи з оптимізмом дивитеся ви у майбуття?

– Повторюся. Єдиний мій оптимізм – це Ющенко. Або якесь чудо Боже, якого не здатен передбачити. Але вірю, що воно мусить статися, інакше навіщо було Божому провидінню приводити Україну до незалежності. З цього огляду відношу себе до поміркованих оптимістів.

Ігор КалинецьНагадаю, що всі ці думки Ігоря Калинця відносяться до більш аніж семирічної давності. Тому, безумовно, цікаво було б поспілкуватися з ним зараз, дізнатися чи змінилися його судження з плином часу. На жаль, чималенька віддаль лежить поміж нами. Але, як то кажуть, ще не вечір…

І «на закуску». Блукали Ходоровом чутки про присвоєння загальноосвітній школі №1, у якій він вчився, імені Ігоря Калинця. Почув, на жаль, і негативні думки з цього приводу, які лунали в колі вчительського колективу даного навчального закладу. Мовляв: за життя не варто так «підносити» будь-кого. По-різному можна відноситись до цього. Як на мене: вартувало б назвати. І мої родинні корені з поетом тут ні до чого. Він усім своїм життям і талантом від Всевишнього заслужив на це. Як ніхто інший!

P. S.

У січні, під час Різдва Христового, мені поталанило побувати вдома. Ясна річ, не міг не скористатися моментом, щоб, перебуваючи у місті Лева, не завітати до Ігоря Калинця. Отож двічі застав його на робочому місці – в Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Погомоніли коротко, обмінялися книжками: він мені подарував свою – «Знане і незнане про Антонича», я йому – «Слідами Івана Франка на Ходорівщині».

Пан Ігор з радістю зустрів звістку про моє бажання взятися за книгу про рід Калинців. І відразу ж вніс свою лепту у цю справу, надавши в моє розпорядження деякі відомості про отця-василіянина Мирона Калинця, котрий у 1944 році загинув у фашистському концтаборі в Чехії. Із захопленням вислухав довідку про набагато глибші корені його роду, яку мені вдалося почерпнути зі знайденого на горищі нашого храму «Спису парохіян церкви греко-католицької в Ходорові й прилученої до неї Вовчатич» за 1868 рік.

Як виявилося: обізнаність Ігоря Мироновича своїми предками обмежується дідом Максимом, народженим 2 лютого 1874 року і померлим у 1942 році. Дружиною його була Анна з роду Саляків. Мешкали вони по вул. Шевченка, 73. А ось інші дані про родовід пана Ігоря вдалося «виловити» зі старої церковної книги. Тепер поет знатиме, що його прадідом був Теодор, котрий народився 16 лютого 1842 року. А його дружина Марія, що з’явилася на світ 10 жовтня того ж року, походила з роду Форикевичів. І це ще не все. Прапрадід – Максиміліан (або Максим) Калинець, народжений 23 серпня 1817 року і померлий 1 січня 1874 року. Прапрабабця – Марія (1821 року народження), донька Андрія Кучера й Агафії Королевни з Чорториї (тепер Кам’яне). І останній штрих, на який вказує церковна реліквія: прапрапрадідом Ігоря Калинця був Олександр, дата життя котрого невідома.

Ось і все. Можна й «закруглятися». Проте є один нюанс, який дуже непокоїть мене. Ще раніше, та й тепер почув від пана Ігоря нотки образи на рідне місто. Мовляв: нема чого йому туди їхати. Відчувається: «капосний черв’ячок» ятрить його душу. Про це і сказав йому у вічі під час останньої зустрічі. Як на мене, ніякі об’єктивні та суб’єктивні причини не можуть впливати на наше відношення до батьківських теренів. Владоможці, які керують містечком, а отже можуть чинити не так як нам хотілося б, – приходять і відходять. А Ходорів залишається…

У свою чергу місто також мусить пам’ятати свого уродженця і робити бодай незначні кроки назустріч. Тим паче такому відомому своєму родакові, як поет Ігор Калинець. З цього приводу не вперше наголошуватиму на запровадженні звання «Почесний громадянин Ходорова». Під будь-які критерії, що висуває це звання, пан Ігор підпадає цілковито. Хоча це моя особиста думка…

Любомир КАЛИНЕЦЬ.
Мадрид, березень 2011 року