Нещодавно ми повідомляли про відхід у вічнісь нашої землячки, відомого етнографа та мистецтвознавця, провідного спеціаліста Музею народної архітектури та побуту в Пирогові, заслуженого працівника культури України Романи Кобальчинської, яка померла торік 17 жовтня у Києві.  Разом з тим анонсували розмову з нею, записану задовго до її кончини, а саме наприкінці січня 2009 року. Сподіваємося, що вона стане не лише даниною пошани цій неординарній постаті, але й викличе ваш непідробний інтерес…

Уміння дивуватися, як на мене, одне з найбільш важливих. Якщо ти зацікавлено сприймаєш навколишній світ, якщо можеш ввібрати все найкраще для себе і послуговуватися ним, то життя не прошмигне сіро й буденно. Воно іскритиметься, виграватиме всіма барвами веселки. Саме до розряду таких особистостей і належить Романа Кобальчинська (з роду Вовчовських). Однак вона не лише здатна захоплюватися прекрасним сама, але спроможна здивувати будь-кого іншого. У цьому ви маєте чудову нагоду переконатися, прочитавши інтерв’ю з уродженкою Ходорова, яке мені вдалося взяти в її батьківській хаті по вулиці Грушевського. Наприкінці січня 2009 року пані Романа приїхала провідати матір. І хоч, за її висловом, не була готова до такого повороту подій, все ж відповіла на мої запитання.

– Пані Ромо, де ви працюєте зараз?

– У Музеї народної архітектури і побуту України в Києві. Завідую відділом «Карпати». Старший науковий співробітник, заслужений працівник культури України. Сорок років життя присвячено народній творчості, дослідженню звичаїв і обрядів. Мною створено дванадцять унікальних інтер’єрів Закарпаття, Буковини, Гуцульщини. В цьому – моє життя.

Коли заходжу до музею, в свої хатки, то в мене, знаєте, таке відчуття, що це, власне, мій світ. Так само як і наша хата в Ходорові. Ви можете побачити тут картини відомих львівських і київських художників, велику кількість обрядової символіки. Таке ж і в мене на роботі. Все зводилося до того, щоби достеменно вивчити народний інтер’єр. І мені це вдалося в 1970-х роках. Тому що вже невдовзі, в 80-х, за радянської влади настав отой добробут в лапках. Особливо на Гуцульщині та Буковині, коли люди почали дороблятися, виготовляти величезну кількість сувенірів. Але одночасно нищили старі хати й будували нові двораки. Втрачалася традиційна народна культура, те багатство матеріальне, яке було закладено в кожній хаті. Бо коли пригадую собі оті хатки в 70-х роках – це було справжнє диво. Скажімо, зайшовши в будь-яку традиційну хатину з ґанком на Гуцульщині, можна було не лише побачити унікальні речі, але й багато чому повчитися.

Боже, хіба можна забути дивовижні зустрічі з відомими майстрами. Наприклад, на тій же Гуцульщині з Семеном Корпанюком. Приходжу, а він сидить на ґалєрії та ріже свій таріль. І думає довго-довго над кожним взірцем. Питаю в жінки скільки так пан Семен буде сидіти. «Та часом, пані Ромцю, і дві години, – відповідає вона. – Але то так твориться. В нас у житті все прилаштовано для того. Щоб добре вирізьбити таріль чи шкатулку, то Семенкові треба добре голову посушити. Тому я все мушу підлаштовувати. Видите в мене на ґанку дошки так вишурувані, що є на що сі подивити. В іншої жінки в хаті нема так чистенько, як у мене на ґанку. Бо там Семенко працює. Я навіть курок не тримаю. Бо курка така негарна, може піти і, вибачте, накакати. А Семенко цього не любить. За яєчками мушу йти на базар до Косова. А Семенко, знаєте, такий делікатний і так любить у всьому порядок, що я на грядках цибульку під шнурочок саджу. Бо він любить вийти в городчик, подивитися, і йому має бути все рівненько. І так у всьому було».

Ви, знаєте, це – такий дивовижний світ. Я майже у всіх регіонах України побувала. Й оце традиційне наше село зараз страшенно нищиться. Цивілізація губить сутність нашу. А я ще вспіла застати її. Мушу сказати, що вже в досить поважному віці, адже, погодьтеся, шістдесят три роки це – немало для жінки. Часом, серед ночі, пробуджуся і переді мною, неначе кадри з кінофільму, проносяться дивовижні люди наші. Особливо жінки з такими трагічними долями. Але в той же час це щось неймовірне, коли перед тобою сидить «жива Богородиця», яка народила семеро дітей і яка пронесла крізь життя величезну душу. І тобі аж трепетно стає на серці. Ось хоча б згадати ту ж Параску Гакман з села Коритне Вижницького району. У нас звідти хата прекрасна. Підгірські райони Буковини – це смерекові хати, обведені лишень глиною біля вікон і побілені акуратно. Всередині, крім того що побілено, то ще й якийсь розпис. І цій жінці, яка мала семеро дітей, а восьма дівчинка згоріла, випало трагічне життя. Але, знаєте: скільки вишуканості в тій хаті, як у неї в рядочок все виставлено. Якби ви побачили ту постіль! А по чім жінку дбайливу видко? В першу чергу, коли приходжу до хати, дивлюся на постіль. Якщо вона чистесенька, то вже знаю, що це ґаздиня. І Параска дійсно ґаздиня з великої букви. Я, напевно, років десять приїжджала в це дивовижне село, яке було княжим ще з давніх-давен. Там такі гарні люди. А діти що вже файні. Личка мають білі, очі великі й чорні, а волосся кіндзіряве (кучеряве – примітка автора). Підеш до церкви, глянеш, то вони як ангелики.

Пам’ятаю як перший раз приїхала перед Зеленими святами, то зупинилася в Параски. Бо до готелю далеко, а в неї чистенько в хаті. Спостерігала як вона готувалася, як пекла калачі-душки. Бо на Зелені свята – поминальна дідівна субота. А в господині  багато родичів, за кожного з яких треба дати, як вони кажуть, пом. Тому вона багато пекла, і я при тім була. Потім пригадую як ця субота прийшла, як рано-вранці вона мене розбудила і каже: «Пані Ромцю, відкриваймо усі вікна й двері, аби щістє ввійшло до хати. Бо воно приходить до схід сонця. Навіть скриню треба відкрити». Ми повідкривали все. А потім взяли дві сорочки й пішли на брідок (річку – прим. авт.) купатися. Бо на Зелені свята, в суботу, треба помитися. Але не в хаті, а на брідку. І уявіть собі це чудо з чудес. Гірське село, брідок, на якому сходиться три потоки. І так тихо-тихо. Навіть пес ніде не гавкне. Таке враження, що то десь XII століття. А тут із-за гір викотилося велике червоне сонце, як великий таріль. Коли почали розбиратися, Параска перехрестилася і змовила молитву. Я по нинішній день чую той її шепіт. Вона була тоді десь у тих роках, що я зараз, тобто мала на двадцять літ більше. І я милувалася тою старшою, але такою прекрасною жінкою. А з її уст злітали, звернені до Бога, слова: «Добрий день, водичко-йорданичко, ти від Господа Бога прислана, ти вмиваєш каміння-креміння, луги. Умий і мене, щоби я була така чиста, як Свята Пречиста, щоби була мила до людей…» І вона кропилася, хрестилася, а потім вмивалася. А потім вбирала білу вишиту сорочку. Так само я робила. Спочатку мені було ніяково, бо я ж міський житель – приїхала з Києва. Тому оглядалася. Але потім забула про все на світі. Мені стало так добре. Боже мій, таке враження, що виросли крила після купання й молитви. Це – настільки дивовижний світ! І стає печально, що ми втратили такі моменти. А яке це багатство! Як воно допомагає людині жити. Який величезний духовний запас. Яка величезна енергетика йде від рідної землі. І то є так багато, що переповісти годі. Пізніше ходили рвати до лісу траву, яка називається «дідове сало». То такі круглі великі листки. І потім тими листками викладали хрести на підлозі в хаті. Далі прибирали кленовим листом і липою світлицю, як і в нас, на Львівщині. То було надзвичайно.

А в неділю збиралися до церкви. Параска перед цим мовить до мене:«Пані Романцю, ви не маєте чого йти в міському. Вберу вас у берію (одяг – прим. авт.) нашу». Дала мені сорочку. Постолів (взуття – прим. авт.) у неї ж не було. А я крім кросівок мала босоніжки дорогі. Вбираю, ідемо до храму. Мені мову відібрало, коли опинилися перед брамою. Все подвір’я у взутті. Вона наказує: “Визувайтеся». А я думаю як лишу свої дорогі босоніжки. Параска ж скидає свої постоли і босенькою іде. Питаю чому то так. Каже, що гріх топтати зело у взутті. Тому на Буковині  всі заходять до церкви босоніж. А церква замаєна липовими гілками. Вони навіть на панікадилі (велика люстра або свічник, що висить посеред церкви – прим. авт.)  висять. Гілками повбирані й образи. Священик в зеленій єпитрахилі (частина культового одягу священика у вигляді довгої смуги, що її надягають на шию – прим. авт.), їмость в сорочці, вишитій зеленим бісером. Троє діточок у вишитих сорочках. І дивовижний спів. Я вже говорила, що це якесь дивовижне село. Надзвичайно красиві люди. Духовна краса само собою, але вони зовні дуже гарні. Білолиці, з величезними карими очима та кіндзірявим волоссям. Здебільшого, чорняві жіночки, хоча були й блондинки. І дуже кучеряве волосся. Я не могла відвести очей від того всього.

– Я знаходжу для цього таке слово як одухотвореність.

– Воно ще замало відображає глибинну суть.  Це – висока духовність, скоріше всього. Така, яка іде від землиці. Ото, що було споконвіків на цій землі.

– Які причини, що оте, про що ви розповідаєте, поступово втрачається?

– Наша біда в тому, що нема єдності. Ми не маємо віри. Ми не маємо одної мови. Якщо люди моляться однією мовою, то Господь більше прислухається до такої молитви. Я так думаю. Працюючи зараз із багатьма молодими етнографами, можу порівнювати. Це – вже інше покоління. Я завше з прихильністю ставлюся до молодих. По натурі є оптимісткою. З віком змушую себе бачити гарне в людях. Стараюся не чути того, що мені не подобається. І я себе на такий лад настроюю. Але дивлюся і бачу, що сучасній молоді в пізнанні етнографії бракує основи.

Мені легше, бо народилася в дивовижній родині. У мене надзвичайна мама. Вона – прекрасна вишивальниця. У неї чудовий голос. Вона так прекрасно співала. Моє дитинство було дійсно казковим. То чудове невеличке наше містечко на Опіллі, яке пізнавала з дитячих років. Починаючи з того часу, як ще до школи бігала на шкарп на залізницю. Там, де були поляни з фіалок. Я збирала ті фіалочки і несла мамці, бо вона дуже любить ці квітки. Тому для мене Ходорів – це запах перших букетів весняних фіалок зі шкарпа. А потім були походи до лісу. Ходорів знаменитий своїми озерами, річкою Луг, горою Стінкою з козацькими могилами, які вже пізніше пізнавала. Ось це – та основа. Пам’ятаю як навесні ходили по тюльпани. В Ходорові можна було назбирати лісових тюльпанів у декількох місцях. Ми ішли трохи далі – два-три кілометри в сторону Боринич. Там стояв такий терпкий запах. І ось я уже як сорок років у Києві, та інколи приходять до мене дивовижні сни. Вони кольорові й навіть із запахом. То це, як спогад дитинства. Оця поляна з дикими тюльпанами, що мають терпкуватий запах. Вони бордові, а в середині – дивовижне суцвіттячко. То, знаєте, квіти дитинства, рідної землі, рідного Ходорова. То – надзвичайне відчуття.

Щось подібне відчуваю і до маминого села Мелна. Це цікаво: тато – з Галича, а мама – з-під Рогатина. І то Мелна – дивовижне напівгірське село. Там є дивовижна криниця, яку місцеві люди називають винницею. І мені чомусь часто сниться саме цей момент, коли біжу зі збанком по свіжу воду, бо дідусь просив принести її з винниці. А вона ж така добра, як вино. І я собі завжди пригадую, як ми пасли корови і бігали до тієї криниці. Брали листок мати-й-мачухи або лопушка, робили лійку, набирали й пили воду. Знаєте: смак тої води – це щось неймовірне! Як кажуть: де народився, там і пригодився. І то є трепетне відчуття рідної землі, яке має дуже глибинне коріння…

Мені деколи говорять: Романо Романівно, як ви помітили такий-то елемент в інтер’єрі? А я собі думаю: Боже, це ж так просто. Як цього можна було не помітити. Коли тільки заходжу в хату, завжди кидаю погляд на традиційні місця: піч, піл, покуть (куток по діагоналі від печі, що мав ритуальне значення – прим. авт.), стіл. Дивлюся відразу на образник. Чи рушник вивішено на куток, чи він наморщений, зав’язаний червоною биндою (стрічкою – прим. авт.), чи прив’язана паперова квітка? Розумієте, кожна жінка, якщо вона господиня, обдарована відчуттям краси. Вона оздоблює інтер’єр хати. Я не ідеалізую українське село, бо були хати капарні (забрьохані – прим. авт.). Бо була жінка така, а була сяка. Але всі чомусь рівнялися на ту, котра вміла штудерно (доладно – прим. авт.) прибрати свою хату. Казали: ідіть он до тої, бо там так мудро повикладувані верети та ліжники, що є на що подивитися. Тому при створенні інтер’єрів першочергово акцентую увагу на якомусь моменті. Скажімо, коли приходять в музей у Києві й заходять в гуцульську чи буковинську хату, то я вмію так заставити їх образами та народними символами, щоб відвідувачі побачили і зрозуміли сутність того гуцула чи буковинця з села Кочурова чи Коритного. Закарпаття ж представлене хатою села Рікіти. А ось бойки – це зовсім інше. Високі, аскетичні гори. Землі мало, лиш капочка. Тому, в основному, доробіток – це ліс і тваринництво. Але яка велич у тому інтер’єрі. Там величезний довбаний стіл. Ще й різьблений. А в тій столині видовбані з двох боків заглибинки для дітей. Мама накидала кулешки туди і заливала молоком. То діти зі стола з’їдали скоренько. Потім то стиралося, стільниця оберталася, висихало і не треба було мисок. Бо кераміку важко туди довезти та й дорого коштує мисочка. Це – неймовірно…

– Вибачте, що перебиваю, але вас можна слухати безкінечно. Ви, неначе бездонна криниця, з якої можна повсякчас черпати воду. І, безсумнівно, та вода цілюща. Слухаючи вас, переконуюся, що є люди, які спроможні щиро дивуватися в цьому житті. Бо всі настільки намагнічені отим негативом: економічною кризою, політичною боротьбою, що навіть не зауважують чогось доброго. Ви розповіли про ваші витоки, про батьків. А ще вас доволі частенько можна почути  у радіопередачах. І книжки ваші є, в яких ви залишите чимало безцінного для нащадків.

– Якщо говорити по правді, то всі мої книжки у спальні під ліжком. Тому що просити, аби надрукували, мені не хочеться. Може, діти мої колись доробляться і видрукують. А зараз треба викласти все бодай на папері. Адже зрозуміла, що втрачаю дорогоцінний час. Тому вважаю своїм святим обов’язком побачене в 1970-х роках принаймні описати, а вже друкування… Набридло тинятися з простягнутою рукою. Бо зараз також ходжу і збираю ще й на іконостас XVII століття з села Камера Закарпатської області до своєї церкви в музеї. Найняла туди художника, але… Я науковець і відповідаю за достовірність цього іконостасу. В часи войовничого атеїзму він був повністю знищений. Церква до нас потрапила в такому стані, що довелося довго відновляти. А всередині інтер’єр треба було починати з нуля. Ходила по подібних церквах в Закарпатті, вилазила на величезні двадцятиметрові турні, де нема драбини, а лише дошка, на якій набиті кілки. Хотіла уяснити сутність закарпатської церкви, довідатися, що таке турня. І чому на Закарпатті будували дзвіницю не окремо, а розміщували над бабинцем? Зрозуміла: таке будівництво сягає XII століття, коли татари нападали. На тій дзвіниці завше сидів вартовий, котрий, угледівши ворога, бемкав у дзвони. А люди ховалися в ліси. І от традицію того інтер’єру хочу відтворити. Хоча мені вже важко, адже давно на пенсії. Але не маю права не зробити той інтер’єр. Тому й відклала всі свої книжки.

У мене ж готова до друку книжка про чудову жінку-лемкиню, яка має подібну долю до моєї. Ірина Добрянська теж етнограф. Вона зібрала унікальний матеріал, зокрема розписи лемківських хат. Це – великі за обсягом матеріали, які я викупила в 1970-х роках. Ірина ще за совєтської влади була переселена, КГБ весь час її мордувало, прослуховувало лекції. Кагебісти хотіли знищити той матеріал, щоб ми, українці, забули землю, яка належала нам під Перемишлем. А там же відтворено унікальний архаїчний звичай малювання хат. Ті малюнки зараз у мене в фондах лежать. А мені хотілося б, щоб вони світ побачили. Щоб художники вчилися цьому традиційному українському орнаменту. Але на сьогоднішній день нема грошей. Ну, нехай ще зачекає. Най мені Бог простить і Ірина Добрянська, якій я обіцяла. Але думаю, що ще прийде час, і вона видрукується. Так само підготовлено книжку про символіко-обрядові свята – «Українське обрядове печиво». Але в мене нема часу на оце бігання. Якби знайшлася людина, яка б цим зайнялася, то я б з радістю передала їй ці клопоти.

І знову таки: інша проблема – музей. Ще не добудована експозиція «Гуцульщина». І я повинна це робити. Тому що, якщо не зроблю… Не кажу, що незамінних людей немає. Але я бачила ті хати на їхньому родинному місці. Виділа того гуцула, котрий сидів на високому горбі. А я його питала: «Пане Василю, чому не йдете вниз до дітей?» Він же відповідав: «Пані Ромцю, нащо мені в доли іти, як тут, на горбі, так близько до Бога. Так, тяжко зимою, вовки виють, і я вию. Але як прийде весна, як чічки позацвітають – який запах! Боже, з полонинки вітер віє. Та мене би з того горба, з цеї царинки, танком би ніхто не зсунув!» От яка, знаєте, велика любов. І яка там була хата. І зараз я у ній роблю інтер’єр. То що маю відволікатися та витрачати час на біганину? А як мене не стане, то хто то доробить?..

(Продовження невдовзі)

Любомир КАЛИНЕЦЬ.