Про мистецтво як рефлексію на виклики часу, його естетичні канони, мову митця, мистецтво в локальному та глобальному масштабах та місце України на культурній мапі світу розповідає мистецтвознавець, художник, проректор з наукової роботи Львівської національної академії мистецтв, доцент Роман Яців (народився в Ходорові – примітка «Ходорів сьогодні»).
Пане Романе, в час різноманіття культурних пропозицій глядачеві нерідко складно виявити мистецьку вартість представленого твору і те, чи є вона в роботі взагалі. Де межа між мистецтвом і тим, що ним не є?
На жаль, наше суспільство належно не структуровано з погляду культурних емоцій, тому ми маємо дуже багато казусів. Це спричиняє великий хаос у культурних пропозиціях.
Нині ми йдемо тим шляхом, що для різних категорій споживача будуть різного ґатунку культурні продукти. Масова культура, на жаль, повсюди у світі домінує. Елітні зразки доволі рідкісні. Але пропорція елітних і масових зразків у світі є значно вищою, аніж у нас. В Україні це пов’язано з розбалансованістю інституцій, які за це відповідають. На жаль, Міністерство культури, відповідні відділи культури на місцях не мають достатньої кількості кваліфікованих кадрів, щоб вести політику популяризації і промоції якісного естетичного продукту в Україні й поза її межами.
Мені відомо чимало вражаючих фактів недбальства, а можливо, і зумисних спотворень іміджу української культури у світі. Коли при посольствах України за кордоном є культурно-мистецькі центри, які представляють примітивні та банальні твори. Це відбувається через зв’язки, несподівані рекомендації. Ситуація викликає дуже серйозні застереження. Якщо ми будемо в такий спосіб показувати себе у світі – то виглядатимемо по-дикунськи.
Прокласти чітку межу між «мистецтвом» і «не мистецтвом» доволі складно. Нині в сучасній ситуації мистецтво дуже сильно інтегровано в життя, і життя є складовою мистецьких практик через інші жанри. Якщо в ХІХ столітті була класична тріада: архітектура, живопис, скульптура, яка творила систему мистецтв, то тепер кількість жанрів значно збільшилася. З’явилося багато дифузних жанрів на стику між образотворчим мистецтвом та мистецтвом дії. Маємо різноманітні флешмоби, перформанси. Акціонізм дуже часто показує різні форми і намагання знаходити адекватний вираз. Отже, належно кваліфікувати ті явища й оцінювати їх вартісність дуже складно.
Оцінку естетичної якості того чи іншого твору можна давати з перспективи 20-30 років. Порівнювати лише тоді, коли він укладеться в загальну панораму явищ. Відтак можна буде сказати, що це не є імітація, запозичення, насмішка чи бізнес-проекти.
В американській мистецтвознавчій традиції 1980-х років було багато круглих столів на предмет трактування того, що є мистецтвом, а що ні. У США не знайшли формули, в який спосіб можна відрізняти одне від іншого. Проте важливим моментом є те, з якого ракурсу розглядати мистецький твір. Якщо оцінювати його крізь призму експертів, то ключовим буде досвід автора у світовій культурі різних епох. Галерист міркуватиме, чи зможе твір зацікавити потенційних покупців. Найслабша ланка – це посередництво між мистецьким артефактом і споживачем.
Посередниками є критики мистецтва, культурологи, менеджери. Ми в Академії мистецтв готуємо таких людей, проте, на жаль, вони здебільшого не знаходять себе в цьому безладі культурних установ і хаотичності.
За якими критеріями можемо оцінювати сучасне мистецтво?
Ми маємо львівський «Осінній салон», який до певної міри є показним. Салон є своєрідною мозаїкою різних тлумачень, розумінь, що таке сучасне мистецтво. Ми не можемо вимагати від художників категоричності, щоб усі автори були, наприклад, постмодерністами. Це було би банально. Шукати від них тих орієнтирів, які вказуватимуть, що це сучасний художник, ми теж не можемо. Адже є чинник школи, автора, його філософії життя, які відображаються у творчості.
Як на мене, дуже важливою є професійність у плані формулювання завдання і здатності реагувати на ті виклики часу, які ми нині переживаємо. Часто художники уникають пошуку відповідей на ці виклики. Вони герметизуються у своїх уявних світах і відсторонюються від соціального контексту або ж дуже декларативно трактують те, що нині відбувається, не на рівні глибоких асоціацій, новаторських форм, як це хотілося б і вимагалося.
Є прогрес у масовій культурі у зв’язку з Майданом. Це пов’язано з тим, що молода генерація, особливо студентське середовище, часто знаходить гострі форми для блискавичної реакції на те, що маємо нині. Мені ці форми більшою мірою імпонують, аніж грамотний, правильний і в дуже витонченій рамі твір, який насправді не є відображенням нашої епохи. Тому перформанс, мистецькі акції ситуативного характеру, флешмоби є дієвіші, вони нині значною мірою мобілізують і виконують передову мистецьку функцію для нашої епохи.
Якщо говорити про пропорції емоцій та раціональності, складається враження, що раціональність переважає. Чи є це насправді так?
У мистецтві з’явилося багато прагматизму. Я не сказав би, що це раціональність у глибинному розумінні, бо за раціональністю могли б стояти серйозні, ґрунтовні авторські концепції мистецтва, а я їх не бачу. Хоча стежу за тим, що відбувається у світі. Я щойно повернувся з Ченстохови в Польщі, де брав участь у виставці. Тепер у всьому світі немає уваги до раціонального чинника, але якщо авторська концепція присутня, то її опрацьовано у всіх складових. Натомість у нас часто можна побачити занедбану ідею, яка розкрилася в одному творі, а далі йде її механічне повторення, й автор уже не працює над поглибленням цієї концепції. Бо в раціональному можна розкрити прекрасну ідею через абстрактне мистецтво і бути дуже раціоналізованим постструктуралістом, постструктивістом і на цій основі вибудовувати своє світосприйняття в мистецьких моделях.
Разом з тим на «Осінньому салоні» бачимо багато емоцій, але цим емоціям бракує збалансованої раціоналізованої форми, такої, яку мав Олександр Архипенко на початку ХХ століття.
Для українців властиве протиборство між двома силами і двома типами психології – західною і східною, орієнтальною і оксидентальною. У східних впливах був активніший рух, емоція, чуттєвість, бурлеск, буфонада. З іншого боку, маємо раціоналізм європейського зразка. На багатьох представниках мистецтва ця боротьба дуже гостро протиставляється.
Багато геніальних талантів, які дуже чутливі до краси, до світу, не можуть знайти способу для організації свого чутливого матеріалу в мистецькі артефакти. І зворотно ті, які займаються раціоналістичними моделями мистецтва, здебільшого працюють в абстрактному мистецтві. Їм бракує чуттєвості, глибини індивідуального «я» в моделюванні світу. Тому ця пропорція між одним і другим є стійкою. Це пов’язано з тим, що раціональності більше, адже в нас відкритіший простір із Заходом, маємо доступ до різних західних шкіл, є багато наслідувальність, певні парафрази. Інколи через імітацію, нерозуміння того, що було класикою ХХ століття в різних проявах, воно спричиняє широку поліфонію виявів, які ми маємо і які складно вкласти в єдину модель.
Якби ви мене запитали, що таке сучасне українське образотворче мистецтво, я б дуже довго і нудно це пояснював. Бо в мене не буде чітких мірок, за якими можна робити типологію.
Яке місце нині займає Україна на культурній мапі світу?
Нині помітно високий інтерес до сучасних українських авторів, зокрема на аукціонах. Українські художники успішно продають свої роботи в Лондоні, наприклад, Криволап, Сидоренко. Я так розумію, що інтерес Заходу до українського мистецтва пов’язаний передовсім з політичними подіями, які висунули актуальність багатьох художників, через тему, емоцію.
Багато є позитивних ознак, ми входимо в культурний простір і постаємо перед Заходом у сукупності різних факторів. З одного боку, контрастності, з іншого – цілісності, адже на нас і далі впливає традиція, банально шукати свою ідентичність. Спрацьовує архетип. Наша зорієнтованість в явищах культури є дещо запізнілою і ми маємо розхристане уявлення. Я як теоретик мистецтва вагаюся, в який спосіб подавати студентам матеріал, який стосується ХХ століття. Не можу давати матеріал за нашими авторами, бо це ще незрілі доробки, а з іншого боку, не можу рекомендувати нью-йоркську енциклопедію, ні французьку, бо для них характерні америкоцентризм та франкоцентризм. Це та стадія, коли ми вибудовуємо свою модель культурних досвідів людства, через те, що тривалий час були обмежені в цих можливостях. Москва мала монополію на енциклопедизацію знань.
Нині я систематизую всі найзначиміші пам’ятки української теорії, а також судження про мистецтво практиків сучасного мистецтва. Уже видав два томи «Ідеї, смисли, інтерпретація образотворчого мистецтва. Українська теоретична думка ХХ століття». Триває підготовка третього. У цих працях подано весь український спектр: Одеса, Харків, Київ. Тут присутній і український матеріал, і жидівський. Для мене дуже важливе культурне багатоманіття, аби ми розуміли свою присутність і на українських землях, й у світі. Через це я перейшов на вивчення досвідів – і європейських, і світових – через антологізацію. Маю намір представити найзначиміші тексти про мистецтво України всіх часів і подати їх у контексті світової теоретичної думки. Бо українців немає в більшості міжнародних антологій.
Розкажіть про ваші творчі пріоритети та пошуки в малярстві.
Я малюю ще зі студентських років, відколи навчався в Академії мистецтв. Потім пішов до армії. Там я був художником командувача військового округу, командира Варенникова й робив для нього копії картин. Тому навіть, будучи солдатом, мав можливість малювати. Перші мої виставки відбулися 1981 року.
Я дуже люблю ХХ століття й урбаністику як таку. Хоча природу люблю, але місто мені ближче. Я його гостро відчуваю. Люблю ті явища, якими означено футуризм, експресіонізм. Люблю динаміку. Досліджуючи явища модернізму, постмодернізму, аналізуючи їх, я можу робити точніші спостереження й оцінки, якщо вмію малювати й мислю композицію. Мій батько був художником і створив предмет основи композиції разом із Михайлом Куриличем. Питання композиції для мене є дуже важливим. У своєму малярстві роблю перевірку деяких ідей, які вже відстежив як певну тенденцію в розвитку європейського модернізму, а з іншого боку, я отримую здатність глибше оцінювати мистецтво як таке, не за параметром, що зображено, а як зображено. І тому малярство має характер пошуку своєї мови, вираження через форму, колір, точно означену програму. Інколи імпульсивно, іноді інтуїтивно вибудовану. Шукаю організацію середовища. Це дуже цінна складова мого «я».
Роксолана САВЧИН.