– Хто ще був з вами? Може Богдан Дремлюх?
– Нє. Бо він рідко приїжджав з Франківська, де вчився, по-моєму, в інституті нафти і газу. А Василь вчився у Львові в політехнічному. Має четвертий курс незакінчений, бо не довчився – лишив. А якби закінчив, то мав би можливість поновитися.
Тоді зібралася у нас така команда: Василь Кобрин, Ігорко Штих, Михайло Желізний і я. Тому «кантора» називалася «ВІМС»: за першими буквами наших імен – Василь, Ігор, Міша, Саня.
– Точно, тепер пригадав ту назву вашого вокально-інструментального ансамблю. Хоча думав, що то від англійського слова «wings» – крила. І де ви грали?
– У міському будинку культури. Потім на цукровні. Приблизно в той час я ще поступив в культурно-освітнє училище разом зі Штихом.
– Розкажи ту історію.
– Якось Ліля Ворона, Василя жінка, сказала, що в Ігора дуже сильний голос з великим діапазоном. І було б бажано, аби він мав музичну освіту. Ну, і каже до мене: «Їдь з ним за компанію, щоб веселіше було». Приїхали ми до Самбора. Спочатку треба було пройти прослуховування. Найперше, то повторити ритм, заданий екзаменатором. Штих «простукав». Правда, з початку не попав, але потім зібрався і повторив нормально.
Вимагали також проспівати якусь пісню. Крім того що писали твір, по-моєму, і здавали історію. Ігор ще спитав, що співати. Я порадив «Рідна мати моя». То він почав в одній октаві, а скінчив в другій чи третій. Досить великий діапазон, що викликало зацікавлення у вчителів, які навіть зачали йому підігрувати. Словом, поступили ми.
Після того почалася настановча сесія, яка тривала тиждень чи два. Але на другий день Ігорко лишив записку, що його болить рука, і він не годен писати. Забрався і поїхав додому.
Олександр Шаріков: «Ох, і покидало, поносило мене світами…» (Частина перша)
– А тебе також прослуховували?
– Ну, аякже.
– І що ти співав?
– Уже не пам’ятаю навіть. Головне, що підказав і Штихові, й Андрушківу Ігору.
– Андрушків – це молодший брат Петра? А він теж з вами за компанію поступав?
– Ні. Ми вже там з ним здибалися, бо я його, фактично, і не знав. Михайловича, котрий довший час був заступнокм директора музичної школи, так. А з Ігорем познайомилися і жили разом. Спочатку в готелі «Україна» поселилися, а потім в якомусь іншому.
– Ви заочно вчилися?
– Так. Мали дві сесії: літню і зимову.
– Штих так більше і не появився?
– Нє. Педагоги питали мене, чи він приїде здавати державні екзамени. Казали, що хоч документ буде мати. То я приїхав до Ходорова і питаюся: «Будеш здавати?» А він каже, що нє, бо не вчився.
– А скільки тривало навчання?
– Два роки. Там відразу на другий чи третій курс приймали після армії. Але мене добре проштудіювала Ліля Ворона. За місяць дала всю теорію музики. Бо я взагалі в нотах був без поняття: не знав, що таке «до», що таке «фа». Якби не Ліля, то я би не закінчив той культосвітній «лікбез». А так вийшло, що навіть з «червоним» дипломом.
– І який фах ти отримав?
– Диригент хорового колективу. Але мене не тягнуло до того.
– Тим не менше, гітару ще й досі не залишаєш.
– То вже таке. Лишився наслідок. Фактично, мене тягнули два напрямки: спорт і музика. Тому не знав куди поткнутися. Ну, але так вийшло, що музика мене супроводжує довше. Спорт скорше закинув. Вже не ті літа.
– Що ти маєш на увазі під заняттями спортом?
– Ну, я ж їздив на районні й обласні змагання. Одного разу навіть були на республіканських.
– А яким видом ти займався?
– Велоспортом. Крім мене ще Тамбовцев і Микуш. Разом їздили на змагання. Нагнибіда та Співак по гирьовому спорту, Петронюк Вітька по бігу. Якраз ми всі якось поперли на республіканські змагання в Красилів Хмельницької області, де проводило першість України добровільно-спортивне товариство «Колос».
– А взагалі-то у велоспорт ти як втрафив?
– Та я ж давно мав спортивний ровер. Купив і ганяв по Ходорову. А Тадек Щепанюк побачив. Тут якраз по ДСТ «Колос» треба було виступати. Як тоді прийнято було казати по-російськи: велокросс по пересеченной местности.
– Українською це звучатиме, напевно, як велогонки по бездоріжжю.
– Коли рихтувалися до поїздки в Красилів, то треба було ще й стріляти. А я після армії робив це нормально. Зір не зовсім впав ще, то сталося так, що я був єдиним, хто вибив очки для команди на відбіркових змаганнях з командного багатоборства у Львові. Ну, і ще довелося бігти замість Миколи Карася. Там по вікових категоріях змагалися. Хоча Микола був набагато старший за мене.
– Ого, то ще й Карась займався спортом!
– Він мав їхати і бігати, але щось перешкодило. Тоді Тадей Франкович каже: «Давай біжи за нього. Але вистав зуб наверх, аби було видко ніби ти старший». Ну, я і пробіг. Але два моїх суперники щось таки та й запідозрили, коли не рванув зразу вперед, а лише на самому фініші легонько обігнав їх. Во. І вони запротестували: «То підставний, то підставний!» Раз, а тут судя відразу: «Ми його можем зняти зі змагань. А якщо знімем, то він єдиний має залікові очки по стрільбі. В такому випадку вся команда дискваліфіковується». Бідний Щепанюк шкробає голову і каже: «Саня, біжи ще й за свій вік». Ну, і мусів я бігти після 60 метрів ще і сотку, і три кілометри. То мене на три «кеме» вже тягнули. Нічого – добіг таки. Після того вже поїхали в Красилів представляти Львівську область. Але запізнилися, тому, фактично, не брали участі.
Велосипедна траса була досить складна, проклали її в лісі. То я перший раз у житю видів, щоби в ровері передня зубатка зігнулася в еліпс. Роверисти також: в одного вухо роздерте, в другого ніс розбитий. Там, в лісі, наприкінці спуску стояв дуб у два обхвати. І майже всі, хто їхав, не могли розминутисі з ним.
– Тамбовцев помер дуже молодим. До речі, як він називався?
– Олександр. А кликали його Шурка. Він і волейбол грав, і баскетбол, і футбол. Якось ми поїхали в Дубляни, що під Львовом, на чемпіонат області з велокросу. То ще й у товариському футбольному матчі обіграли команду, що виходила у фінал. Ганяли чотири на чотири на великому полі. То було фест. А в Красилові виграли в майбутніх фіналістів волейбольного турніру, команди з Волині. Вони тоді якраз готувалися до фіналу, коли ми запропонували зіграти з нами товариську гру.
Почалася вона. Ми подаємо. Вони розіграли, «тушанули», і попали нашому Нагнибіді в чоло. М’яч відбивається, перелітає назад через сітку на їхнє поле. А вони якраз сміються. Тому й не годні були прийняти той м’яч. Але очко то зарахували на нашу користь. Після того ми почали «давити» і виграли в них по партіях. То там після того такі скандали почалися. Шурік Тамбовцев ще зауважив: «О, то вже всьо. Вони не виграють фінал, раз в них розлад такий у команді».
– Саша, знаю, що ти упродовж деякого часу працював у цукров’янському клубі.
– То було після закінчення Самбірського культосвітнього училища. Мав дитячі музичні колективи, які можна віднести до вокально-інструментальних ансамблів.
– Коли одружився?
– Коли мені стукнуло 36 років.
– Тобто в 1991 році. А Любі скільки було?
– 34.
– Довго ж ви шукали одне одного.
– Довго. То так було. Мої хлопці вісілє грали. Я їх лишив у спокою, аби вони гроші заробили. А ми в той самий час шлюб узяли. Без музики, лише невеличка розписка. А потім пішли діточки: 1993 рік – мала, в 1995-му – малий.
– Коли ви з ансемблем закінчили грати? Бо я пригадую, що в одному чи двох концертах виступав разом з вами. Один з них відбувався в Народному домі акурат перед твоїм днем народження. Ми тебе ще потім зі сцени вітали. І я не забуду уроки Василя Кобрина, який навчав мене як користуватися мікрофоном. Він наказував не ковтати слова, говорити чітко й виразно, ледь-ледь не торкаючи губами мікрофон.
– Не пам’ятаю точно коли ми повісили гітари на цьвочки, хоча… Ми купили в райвиконкомі ліцензію грати по весіллях, так що нас «підстроїли» під бізнесменів. Хоть ті могли купити пляшку чи ящик горілки по три рублі, а продати по десять. А на весілю хіба таке зробиш? То ми віддали ту ліцензію перед самою незалежністю України. Я особисто їздив в райвиконком, але вони всі тоді ніби пощезали звідтам. То я ті папери кинув на перший попавший стіл – най собі піднімають культуру…
– А чи були веселі випадки в музичному житті? На весіллі все знайдеться привід для сміху, для підколювань.
– Твоя правда. Є такі випадки. Ось бодай цей. Грали ми весілля в Бортниках. Підсів до нас уже старший дзядзьо – років 75-80. І зачиласі розмова про цукровню. Ми запиталисі чи він знає старого Несімка. Дідуньо каже: «Та чо не знаю, то колєга». Ну, а Дунціва старого? «Та шо, я з ним разом робив». А я Ромкові Співаку шепочу: «Ану, спитай чи він Шарікова знає». Ромко питаєсі, а той знову: «Та то колєга, ми з ним разом робили». Ясно, що ми розреготалися. Ну, і знайомі дідуся забрали його, коли побачили, що ми з нього лаха дрем. Але то так, не в образу, було.
– Ти якось розповідав епізод, пов’язаний зі старим Терлаком, котрий колись на клярнеті й саксі суперово грав. Я ще добре його пам’ятаю. Але ж він попри то дуже любив «закласти за комір».
– Ааааа: хтось підмурувов… Але то троха не пасує. То я розкажу без фамілій…
Словом, був один чоловічок, низенький ростом, колишній музикант. Ну, а з цукровні все літали по горівку на Стрийську. Зі сторони заводу паркан низенький, бо землі більше підсипано. А з другої – високий. Ну, а в нас як на Стрийській? Ідеш з шістьма пачками цукру, вступаєш до хати і кажеш, що хочеш горівки. Всюда дают 50 грам на пробу. Ну, він перейшов пару хатів і попробував, напевно, всюда. Потім в одній хаті купив фляшку, віддавши ті пачки зі штанґельками. Ну, і вертаєсі під цукровянський паркан, але теперка вже з тої сторони, де він вищий. Скакав-скакав – ніяк не годен досягнути. А хлопці з другої сторони чекають його. Він дивиться, що не втрафить і з того всього голосно каже: «Хтось підмурувов». Хлопці як то зачули, та й у регіт…
– У нього тембр голосу був шикарний – хриплий і дуже низький. Як кажуть: прокурений і пропитий. А як, до речі, він називався?
– Пан Михайло, по-моєму. Коли він тоді ще раз сказав: «Хтось підмурувов», то хлопці його – раз за руки – і витягнули.
– Точно, пан Місько Терлак, ти правий. А з ким ще з ходорівських старих музикантів приходилося стикатися?
– З Киценюком. Він на барабанах грав.
– А де ви з ним грали?
– То Нуськи тато, а жили вони біля клубу.
– Так точно. Вони ж були моїми сусідами. А мама Анни Дмитрівни, у недалекому минулому вчительки англійської мови в СШ№2 й аптекарки, покійна пані Марія, доводилася нам ще й родичкою. Вона ж походила з роду Калинців.
– Покійний Цибулько Прокіп, зять Киценюка, тоже музикантом був. Він на саксафоні грав безподобно. Ну, і не раз з тестьом приходив до клубу, де ми грали танці. І також троха з нами грали. А старий Киценюк там ще колись до нас грав.
– З Доликами, з Богданом Блюсовичем, здається.
– Так, з Блюсовичем. Пам’ятаю всіх. Плюс Якимовича і Терлака. Правда, з Терлаком я ні разу не грав. Зато грали в його сина вісілє. То жінка закрила діда в коморі, визула з мештів, аби він не втік нігде. Переживала, щоб не напився. Але він такой вибрався. Вона якраз розносила якісь страви на столи, коли він підійшов до нас. Ну, а Ромко Співак 200 грам якраз націджує. Терлакова то побачила. Дєд вже тримає рукою кілішок коло писка, а вона зачинає бігти, щоб не дати йому випити. А він бачить і скоренько – раз-раз і видудлив. Жінка підбігає, а він радо виголошує: «Вспів».
– Ще були Жураківський, Шальвіра – прекрасний трубач.
– Так, перший – бубніста, а Зеньо грав і на трубі, і на саксофоні. Але мав відкриту форму туберкульозу, тому помер скоро.
– А ще покійний Заціровський Юзик.
– Во-во, то з трубачів як і Копій Богдан. І Шальвіра, і Копій крім того, що по весіллях, не раз грали на танцях.
– А з Калинцями ти не стикався?
– Ну як нє? З Ігором Калинцьом, який грав на скрипці та гітарі. З Владиком Калинцьом, що в «Поліграфмаші» ансамбльом керував.
– Та ж ви паралельно з ними по весіллях грали, напевно?
– Так було, що часто верталисі з вісілє і здибалисі біля «Поліграфмашу» чи в іншому місці. А вони як пили, то слойками трохлітровими. Та де: я стілько не годен був.
– А з Калинцем покійним хто ще грав?
– Ігор Пшик, який так само вже помер, Владик Сметанський, Валєра Левицький, Бодьо Дремлюх. Він цієї зими з Канади приїжджав, але я з ним не зміг побачитись.
– З ними, здається, ще Вавричин був.
– І Гриць, і Прокіп Цибулько. Петро Андрушків деколи. То так: як того нема, то іншого беруть на підміну. І я з Андрушковими грав: і з Петром, і з Ігором. Крім того з Міськом Піняком.
– З тим, що з Букавини?
– Так. По весіллях грали. Він також супроводжував танцювальний колектив Юзефи Йосипівни Коцовської. Грав на баяні безподобно. Ми мали файний електробаян в цукров’янському клубі.
А ще пригадую Стьопу Скиданчука.
– То двоюрідний брат мого однокласника, а тепер священика на Стрийщині отця Ігоря Задерецького. Він, між іншим, також колись грав на кларнеті. А Скиданчук на чому?
– Він закінчив культосвітнє училище, а потім ще й музичне по класу гітари. Безподобно грав на ній, але був ненадійним чоловіком. Якось ми мали грати вісілє: я, Василь, Штих, А зі Степаном договорилися, щоб на клавішах підіграв. Але приходит вісілє, а його нема: ні в дома, нігде. Ну, ми троє відіграли. Підійшов Олько Татаревич, поміг трошка.
– Олька пам’ятаю на барабанах.
– Так. Але тоді ми дали йому бубенці, щоби шум створював. Більше шуму, то ліпше виглядає.
Ну, а щодо Скиданчука, то Толік Дементович зі Стрия, що грав з відомим продюсером Володимиром Бебешком, питав мене про нього. Адже він по закінченню училища мав іти чи в Трускавець, чи в Стрий з тими хлопцями грати. Ну, я їм повів, що він несерйозний, то хлопці його відфутболили. Стьопа зараз десь у чехах. Хтось мені казав, що він викладає в музичній школі гітару. Техніка в нього нормальна. Він був її фанатом, міг сидіти з нею 24 години.
– А в Ходорові були ще старші гітаристи перед вами?
– Та тесть мій – самоучка.
– Любин тато володів гітарою?
– Аякже.
– Бачиш як цікаво. Його рідний брат Мирон був класним і відомим, не лише в Ходорові, музикантом. Майже всі його діти грають на різних інструментах: Олесь, Роман Ольга. Родинним ансамблем вони раніше часто і виступали.
– Власнє, вони і до Роздолу, і до Львова їздили. А мій тесть Михайло на слух грав, нот не знав. Пах, пах – і валить…
– Кого ще пригадую з гітарою, то це покійного Романа Джавалу, який мав навіть свої пісні. Писав слова і музику. Але не знаю, чи він по весіллях грав.
– Я так само. Зате Джулим з цукровні точно грав.
– Такий моцний, кучерявий. Влодко, здається. А тепер пропоную згадати поіменно тих учасників вашого колективу, кого ми ще не згадали.
– Про Ромка Співака я вже казав.
А ще Тарас Григорчак, Орест Баковський, Ігор Коваль, якого ми лагідно кликали Сяньком. У ті часи в інших «бригадах» грали Володька Коник, Іван Комар, Гєник Світлицький, Ігор Біляк, Яскерський-старший, Владик Ягело. На барабанах грав Петро Чуприняк. А ще перед ним «стукали» Юрко Шуварський і Гріша Пашко. Але найліпшим ударніком з-поміж ходорівських був Бойко. Він у Львові в сильних ансамблях грав.
(Закінчення невдовзі)
Бесудує з кумом Любомир КАЛИНЕЦЬ.