Олександр Шаріков: «Ох, і покидало, поносило мене світами…» (Частина перша)

Posted on Лют 24 2015 - 1:08pm by Любомир Калинець

Прошу знайомитися, любити та шанувати: мій кум – Олекса Кульків.

Sharikov-1

Хоча це, як багато хто з вас розуміє, жарт. Насправді ж він – Олександр Шаріков: москаль – москальом. І знову ж таки «підколюю», бо такого українця ще треба пошукати. Направду. Проте його патріотизм непоказний. Він присутній у глибині його душі, а не випинається на поверхню як у декого, хто горлає про нього з високих трибун, нап’яливши вишивані строї, а за душею – пустота…

Мабуть, років зо три як він повернувся в Ходорів після десятка літ, проведених на заробітках спершу в Іспанії, а потім у Росії та Німеччині. Інтервю, яке пропонується вашій увазі, записане в Мадриді 6 березня 2011 року, коли Сашко завершував свої справи в країні фламенко. Простіше кажучи: з огляду на економічну кризу в нього не стало роботи, тому й вирішив повертатися додому. І, як мені не прикро було, допомогти нічим йому не міг.

Попри деяку віддаленість у часі, адже минуло понад чотири роки, цей матеріал, як на мою думку, не втрачає інтересу. Зрештою, переконайтеся в цьому самі, перемістившись дещо у просторі та часі. Словом, читайте.

Наші життєві стежини переплелися вже давненько. Спершу ми стали родичами, адже він одружився з двоюрідною сестрою моєї дружини – Любою Калинець. І влився, таким чином, до нашого великого роду Калинців. Згодом став хресним татом моєї молодшої доньки Зоряни. А потім, по моїх таки стопах, приїхав на заробітки до країни Дон Кіхота. Відтоді ми перебуваємо майже поряд, навзаєм цікавимося справами, переживаємо один за одного. Хоча, знову таки, глянувши на нас, цього не скажеш. Упродовж деякого часу навіть мешкали в одній кімнаті, чому він не дуже був і радий. Причина ж у тому, що я наполегливо «задовбував» його вимогами, аби він кидав курити та каву раз за разом дудлити навперемішку з «дзигарами». Сашок доволі часто злився через це, проте від тієї поганої звички таки позбавився. А це, погодьтеся, вказує не набияку силу волі мого родича.

Крім цього з перших днів його перебування в  країні кориди я ще й постійно та надокучливо залучав кума до концертного життя української громади. До речі, його гітара була першим музичним інструментом, який супроводжував наші спільні виступи не лише в Мадриді, але й у Валенсії (тут концертували ще й з нашим колєгою-ходорів’янином Петром Андрушківим), Торрев’єсі, Мурсії, Марбельї, Торремоліносі. Про це наша добра знайома по заробітках львів’янка Аня Дудич на мотив пісні «Шарманка», яку виконує Микола Басков, написала вірш українською мовою. І тепер ми деколи співаємо пісню, яка називається «Гітара в Мадриді». Урешті-решт, ось слова цієї речі, яку ви, шановні читачі нашого сайту, також можете принагідно заспівати:

Заграла гітара, заплакала сумно,
Зронила зі струн тиху думу-печаль.
Заграла так ніжно, здалося, що струн тих
Торкнувсь молодий синьоокий скрипаль.

Приспів:

Чи квітнуть сади черешневії,
Чи ніжать їх ночі травневії?
В Мадриді сумує гітара,
Сумує, ридає без пари.
Їй сниться ночами червона калина,
Грайливі світанки, грибові дощі.
І сниться їй рідна земля – Україна,
Мов спалах калини, той спомин душі.

Приспів:

Важко перелічити всі ті програми, в яких ми брали участь. Бувало й так, що Саша відмовлявся від участі в концерті: не завжди ж буває натхнення, бажання чи можливість. І все ж на мої «сльозливі» вмовляння, як правило, давав «добро». Хоча багато разів доводилося чути з його уст одну і ту ж фразу: «Всьо, то остатний концерт, на якому я граю. Літа вже не ті. Най молоді грають». І таких «остатних» концертів набралося чимало.

Мушу зауважити, що він не тільки класно грає на гітарі, але й непогано співає. А ще колись написав кілька пісень. Тобто є автором і музики, і слів. Ті його пісенні твори з величезним успіхом досі лунають зі сцени.

Не забуду також як у 2002 році Сашко спровокував мене до написання доволі «їжакуватого», тобто критичного матеріалу у віснику українців Іспанії «За іспанським часом» (виходила свого часу така газетка, яку швидше «бойовим листком» можна назвати). Власне, все почалося з того, що, приїхавши з дому, я, мало не плачучи, поділився з кумом невтішними враженнями від побаченого в рідному місті. А він, «визвірившись» на мене, що виливаю йому жалі, порадив виплеснути їх на газетні шпальта. Недовго роздумуючи, я так і вчинив. Тоді стаття «Невеличкі мініатюри з корчопільської натури» наробила добрячого галасу в Ходорові, зачепивши за «живе» декого з керівництва. У той час на власній шкірі довелося відчути, що означає потрапити в немилість до владоможців. Якщо б ішлося лише про мене одного, то нехай. Але ж погрози пролунали і в сторону моїх найближчих родичів. Переживанням не було меж, тому вони, не надто церемонячись, висловили мені в очі все, що накипіло в них у ту мить. Звелося це, образно кажучи, до наступного: «Ти – такий-сякий, приїхав і поїхав, а нам тут жити, працювати. Скаламутив воду в криниці, яку нам пити. Краще б не писав і не приїжджав…» І так далі, і тому подібне. Словом, рідні не стали на мою сторону, що не могло не завдати прикрощів. Я ж не «залізний»!..

І все ж я не затаїв ані крихти образи на Сашка за те, що він фактично кинув мене під «танки» . Навпаки вдячний йому за те, що спонукав мене до написання цього матеріалу. В кінці кінців, колись, можливо, й опишу колізії, які супроводжували цю історійку.

Згадую цей момент ще й з тієї оказії, що вже пізніше, коли Саша також повертався з дому, то я не відступав ані на крок, прохаючи поділитися думками від побаченого. Зазвичай, вони теж були невеселими. Турбували його нещаслива доля цукрокомбінату, екологічна ситуація в місті. Обурювався закриттям магазинчика фотоприладдя «Коніка», буцімто через антисанітарні умови. Володя, який працював там, вилетів на вулицю, тобто залишився без роботи. Але на такі ж паскудні умови у пивному павільйоні, що розташовується влітку в парку поряд з пам’ятником Шевченка, ніхто не зважає. Як, зрештою, і на те, куди ідуть каналізаційні стоки від ресторану на водній станції…

А поміж тим у мого кума – доволі непросте життя. Про деякі його перипетії він інколи та й оповідав. Але в мене завжди виникало бажання записати його одкровення не кавалками, а якнайповніше. Врешті-решт мій задум здійснився. А щоб заінтригувати вас, шановні ходорівці, розпочну нашу бесіду з такого підзаголовка:

Олександр Шаріков про несподівані зигзаги долі, музику, спорт … та інше

Отож читайте. Спеціально не став вдаватися до значного редагування тексту, залишаючи «живу» розмовну мову. Надіюся, що вам буде від цього ще цікавіше.

   – Розпочнімо з біографічних даних. Коли і де народився?

– 25 липня 1955 року. Місто Сарни Рівненської обл.

– Ого. Яким же чином занесло до Ходорова?

– Мама взагалі-то мешкала в Ходорові, але в той час якраз поїхала у відпустку в Сарни до своєї рідної сестри. То й народила мене там.

– А потім усі наступні твої роки минали в Ходорові?

– Ні. Був ще Казахстан, де тато з мамою піднімали цілину.

– Туди вони поїхали за комсомольською путівкою?

– Не знаю. То колись було так: загальне «переселення народів». Давали вагон, грузили меблі і їхали. І от приїхали туди, пожили рік, по-моєму, а може навіть менше. І мама вернулася назад. Але що сталося? Мій молодший брат Сергій помер там, проживши всього два роки. Мав кір, дизентерію – все на купу. Я добре пам’ятаю як будив його одного разу…

У Казахстані перший раз побачив машину, трактор. То видалися вони такими, як черепахи. Це було десь у чотири роки. Це також врізалося в пам’ять.

Верталися ми через Москву, і мені німкеня одна фактично врятувала життя. У мене також була дизентерія, яку підхопив у Казахстані. Так ось та німка дала мені перепеченого волоського горіха в московському метро. Я з’їв його, і так стримали дизентерію.

– А після Казахстану куди?

– До Ходорова. Там ще баба Фєня Шарікова жила – татова мама.

– Як Шарікови взагалі опинилися в Ходорові?

– Вони з Волгограда. Але за Сталіна було загальне «переселення народів», вже згадуване мною.

– Тобто, по батьковій лінії твої корені в глибинці Росії: колишньому Сталінграді, а ще раніше Царицині?

– Так. Рідний брат тата 15-20 років тому приїжджав останній раз звідти. Погостював та й поїхав назад. Зв’язку ми більше не підтримуємо. Не знаю навіть, де мій батько. А мама вже померла і похована в Ходорові. Отаке-во.

– Тато вас покинув?

– Нє, мама сама втікла від нього. Забрала мене, аби не помер, і втікла.

– Знаю, що працювала вона на цукроварні, від якої ви й квартиру отримали на вершечку Стрийської.

– Так, мама 40 років гарувала на тому підприємстві.

– А мамина родина звідкіля походить?

– З Архангельської області. Фактично, мою бабцю, мамину маму, прислали жити до Ходорова за сталінського режиму, коли відбувалося оте «переселення народів», про яке я вже казав.

Мамина старша сестра живе ще в Здолбунові біля Рівного. Молодша в селі Голешів (така сама назва, як і приходорівського села) Клеванського району Рівненської області. Купили там особнячок. А середуща Клава померла.

– До школи ти почимчикував у Ходорові?

– Нє. Мама переїхала жити до старшої сестри в Здолбунів. Перших два класи провів у інтернаті міста Остріг. У третьому почав вчитися, та мама забрала мене. Півроку провчився. Ще вчителька казала: «О, як ти гарно говориш по-українськи. Може би ти вчив дітей у третьому класі?..»

А що потім було?

– Нове «переселення народів». Гроші потрібні були, і ми поїхали в Донбас. Донецька область, село Чапаєво. Колись така назва була, а зараз, здається, перейменували на Новоросійськ. Це в 50 кілометрах від Макіївки. Тато пиячив на допомогу. Йому ж вигідно було її брати. Бо як її видавали при переселенні за совєцких часів? На голову сім’ї 150 рублів, на кожного члена по 100. Так, як нас було троє, то 350 рублів він мав. Закім заїхали туда, він їх пропив. І там батько продовжував «бухати». Мама мене забрала і втікла назад у Ходорів.

Але в Чапаєво таке: там не було третього класу, а був комбінований: перший і другий разом. І відразу четвертий. Ну, і мене хотіли вернути в другий клас. А директорка була німкеня по національності. Знову – німкеня. «Везе» мені на них. Але я кажу: «Давайте мене в четвертий, я підтягнуся». Вона: «О, ти дивись на нього! Ну, добре, давай». І так я провчився четвертий клас.

А якраз за третій клас математика була. То батько, коли лягав спати, давав мені десять прикладів. «Коли рішиш, – казав, – збудиш мене. Я провірю. Якщо правильно, лягаєш спати. Неправильно – за один приклад ще два добавляється». Я раз так до ранку не спав, рішав ті приклади. Потім: в п’ятій-шостій годині треба було пацєтьові нарвати лободи, посікти, дати їсти. Такє-во.

– Повернувшись з Донбасу до Ходорова, в якій школі вчився?

– У першій. Цікаво, що мої ровесники-сусіди Семігіновский, Воробйов були в четвертому класі, а мене дали в п’ятий. Ромко Семігіновский, як і ще один наш сусід Михайло Шеверня, вчилися в тій школі, що і я. А Юрка Воробйов у «другій» – рускій.

– У свій час там дійсно навчалися діти росіян, нащадки «високих шишок», тому й навчання велося російською. Відповідно, і називали ту школу «рускою».

А хто вчився з тобою в одному класі?

– Кучмій Володя, Луцюк Володя – вже помер, Коритовський Стьопа, Складанівський Алік, Григораш Орест. Вони були старшими від мене на рік.

– Григораш? Вперше чую таке прізвище в Ходорові. В університеті у мене був викладач Дем’ян Семенович Григораш.

– То пані Стефи Тарнавської син, Марійки Ухманки брат. Григораш – молдавська фамілія. У Молдавії національний герой Григораш.

– Чи був ти, як то прийнято говорити, старанним і чемним, учнем?

– Різне було. Дев’ятий клас починали з прогулювання уроків. «Гінтер», як тоді казали, ходили частенько. Тоді у нас керівничкою була Ломтєва Ніна Олександрівна. Вона сама з Полтавщини. Викладала хімію в першій школі, а «висіла» на загальноміській дошці пошани біля третьої. Жила навпроти міської ради у тій квартирі на другому поверсі, де потім мешкали Богдан Іванович і Лідія Іванівна Максимеї. А потім, не знаю за яких обставин, вона покинула Ходорів і поїхала на батьківщину.

– Захоплення спортом почалося змалечку?

– Власнє, всьо починалося з колєї, з того будинку, де ми жили.

– Ромко Семигинівський, Воробйов Юрко, Шеверня Михайло…

– Так. А ще Мурончик Олександр, Сергій Чучула, Завгородній, брати Чмирі. То ми якраз зробили і поставили в подвір’ї баскетбольні щити, які були досить довгий час. Один з них десь до 2005 року. Бо зараз ту площадку вже заасфальтували, а той стовп викопали. То був, фактично, самий спортивний двір в Ходорові. Всі приходили пограти в баскетбол, волейбол.

– З усіх названих я лише Чучулу пригадую і тебе. Бо вдалося позмагатися з вами на волейбольному майданчику. А який колись шикарний майданчик був у цукров’янському парку! Тепер там усе занепало, заросло.

– Мурончик ще й  дотепер грає волейбол.

– Це Наталки Стефановички вуйко? Тобто її мами рідний брат.

– Так, так. Людмила Володимирівна, а він Олександр Володимирович. Так, як і я. Живе зараз у Старому Селі, генерал у відставці. Він був спочатку в КГБ, потім в СБУ. А тепер працює, здається, вдома, але від банку «Аваль».

А музика? Казали, що в тебе в квартирі колійового будинку ціла виставка гітар була. Ти ж мені розповідав, що і Семигинівський, і Воробйов також мали відношення до музики.

– Власнє, ми разом і починали. Якось Воробйов приїхав з Одеси, де вивчив три акорди, тобто навчився грати на гітарі. Ну, і почав нам показувати. Зацікавились трошка. Навчили мене бумкати і пішли грати по танцях.

То ще починаючи зі школи?

– Так. В десятому класі ми вже грали на танцях.

– У міському клубі чи цукров’янському?

– Міському. Директором тоді ще був Дейнека. Через якийсь час Воробйов попросив, щоб ми помогли в другій школі Ростику Штиню, Нагнибіді Сашці, Шкілю Юркові. Ми апаратуру їм давали, і вони також починали грати.

– А на цукровні також танці були?

– Починалося всьо в міському клубі. А вже потім на цукровні, здається, Іванченко Сашка покійний починав. А потім Воробйов поїхав вчитися. Семигіновский тоже. То я лишився з Ігором Бараном. Потім Якимович Ігор прийшов. Йому руку відрізали – гангрена чи що. Хоча Ігор був безподобний акордеоніст. І на скрипочці вишивав класно. Але потім, як йому ампутували руку, то вже не займався музикою.

Sharikov-2

– Коли закінчується навчання в школі, перед кожним з нас постає питання куди податися. Що ти вирішив?

– Я закінчив школу в 15 років. На роботу ж не беруть. Але взяли на цукровню, бо сусідка, замдиректора комбінату Грищенко Катерина Василівна, посприяла. І я став ящики збивати. А в 1971 році поступив в колійове училище у Львові на вулиці Снопківській – ТУ-4. Там якраз нову групу придумали. За рік виходили готові помічники машиністів електровозів. Після закінчення направили в Чоп, де я працював. У 1974 році попав служити по спеціальності в армію. Спочатку в Харків в залізнодорожні війська направили, а звідтам рознарядка в … «Первый отдельный железнодорожный полк имени Ленинского комсомола» під Щолково Московської області. Досить «крутий» полк, а ще один був в Пітєрі. Там же була школа машиністів, в яку мені пропонували іти. Але я відмовився, бо вже були проблеми зі слухом. Правда, на комісії я проскочив. Коротше: скінчив училище і обдурив комісію.

– А після армії?

– Після армії поїхав далі у Чоп. Але так, як зір впав на 50 процентів, закинув колєю. Хлопці казали, що пройдуть за мене комісію. Але то до пори, до часу: зробиться якась аварія, тоді що?.. І я поїхав до Ходорова. Пішов спочатку на цукровню, а потім на «Поліграфмаш». Потім знову на цукровню.

– На «Поліграфмаші», наскільки я можу пригадати, ви з Василем Кобрином працювали заточниками. Це були, напевно, 1983-1984 роки. Тому що тоді і я там рік працював в бригаді монтажників Зигмунта Плахцінського. В другому цеху була відгороджена сіткою невеличка дільниця. І там з вами був Дзіндровський з Бортник.

– Так. Наш начальник Лев Дзіндровський. В бригаді були він, Коваль, ще один чоловік, якого не пам’ятаю, Василь Кобрин і я. То мене взяв Кудлик Ярополк, який начальником цеху був. То він, щоб я не йшов учеником, оформив мене відразу по третьому розряду. Але місяць проходив стажировку: дивився як то заточується. В результаті потім ми були кращими заточниками. Перше Кобрин, потім я.

– А з Василем ти вже знався до того?

– Так. Ми вже грали разом.

– Відколи?

– Того я не пам’ятаю, хоча… З армії вернувся в 1976-му. І він прийшов до мене, а ми якраз грали баскетбол на подвір’ї. Так і познайомилися. Він тоді спитав, чи не хотів би я пограти з ними. Сказав: давай спробуєм.

Розмову веде Любомир КАЛИНЕЦЬ.

 
Олександр ШАРІКОВ: «Ох, і покидало, поносило мене світами…» (Частина друга)