Ну, де ще зустрінеш наших горожан, якщо не на майдані?…

Ось і я, вперше після довгого проміжку часу, запримітив Ярославу Крупнак (з роду Сенишинів) у неділю, 24 листопада, біля представництва Європарламенту на одній з головних артерій іспанської столиці – бульварі Кастельяна.

Тут зібралося зо два десятки українських заробітчан, щоб підтримати європейський вибір. Яра прийшла туди з деяким запізненням, оскільки не знала завчасно про планований захід. Довідалась про нього в останні хвилини на площі Алюче, де зазвичай збираються вихідного дня наші співвітчизники, щоб відправити чи забрати передачу з бусиків, розпитати про житло чи роботу, просто погомоніти.

І тільки-но підійшла, й уздрівши мене, небораку, висловила масу претензій. Чому ніхто не попередив? Чому не виставили оголошення на «Однокласниках» в інтернеті? Чому так мало люду зібралося? Чому врешті-решт ніхто не прийшов на Алюче і не закликав звідтіля наших земляків?

Довелося розтовкмачувати, що організатори, до яких я не відношуся, не могли масово скликати народ. По-перше, часу було обмаль, щоб подати відповідний запит у поліцейські органи на організацію мітингу. Згідно тутешніх законів прохання на масовий захід подається, якщо в ньому візьме участь понад 20 осіб. Зрозуміло, що кількість наших мітингувальників передбачити ніхто не міг. По-друге, всі мастаки критикувати, прийшовши на все готовеньке, аніж самим організовувати (це не лише до Яри стосується). Як мовиться, легше терендіти, аніж мішки носити…

А вдруге з Ярославою ми побачилися вже на заздалегідь організованому другому мітингу на площі Колумба через три дні після попереднього – в четвер, 28 листопада. І тоді у нас уже був цілком інший настрій. Як і багатьох наших краян, а в цей прохолодний вечір їх зібралося майже 300 осіб, нас переповнювали почуття оптимізму, бадьорості, натхнення, впевненості в прийдешньому дні. Тоді ми ще не знали, що він, на жаль, вкотре принесе одні розчарування.

Там, неподалік від пам’ятника Колумбу, ми трішки розговорилися з Ярою. І я довідався, що вона приїхала в іспанську столицю у січні 1999 року, тобто на три місяці швидше за мене. Потім привезла сюди двох своїх діток. Вони вже виросли і… не хочуть їхати в Україну. Тут, в Іспанії, їм набагато затишніще. Тому Ярослава й виходить на мітинги, щоб і нашим людям у Ходорові, зрештою як і у всій Україні, відкрився шлях у Європу, щоб їм жилося не гірше, ніж іспанцям.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.