Один з Небесної Сотні, яка нас змінила: Роман Точин

Posted on Лют 23 2017 - 1:34pm by Любомир Калинець

З нагоди третьої роковини відходу у засвіти

Він думав про краще майбутнє не лише для своїх діток. Тому, як тільки почув, що у Києві постраждали студенти, не роздумуючи довго гайнув на Майдан. Роман Точин – мешканець мого рідного містечка Ходорів, що на Львівщині. Він понад усе вірив, що все закінчиться добре. Одначе 20-го лютого його лижний шолом пробила куля снайпера. У Романа залишилась дружина та дві доньки…

Сльози на очах, «камінь» поперек горла, невимовна туга й… небажання сприймати почерпнуту з інтернету інформацію. Ось перші мої відчуття від повідомлення про загибель у Києві Романа. Спершу ще закрадалися сумніви: а може помилка, а може якесь непорозуміння, – всяке ж трапляється. Та ні, мас-медіа, на превеликий жаль, видали достовірну новину.

Я не так вже й добре знав Романа, незважаючи на те, що той був моїм недалеким сусідом по вулиці Стуса. Мешкали ми в якихось ста метрах один від одного. В силу різних обставин не так часто приїжджав я до Ходорова. Але щоразу дивувався як швиденько, неначе на дріжджах, виростала його чепурна двоповерхова оселя. І практично завжди бачив його за роботою. Складалося враження, що він сам, без сторонньої допомоги, зводить житло для своєї сім’ї. Хоча, безумовно, інші люди там також працювали.

Якось мені знадобилася височезна драбина, і чомусь думка миттєво скерувала до Романа. До цього ми ніколи з ним не спілкувалися, проте думаю, що він знав мене в обличчя. А може його старший брат Сашко, з яким я добре знайомий, щось розказував йому про мене. Словом, без зайвих розпитувань і вагань сусід позичив драбину. Тоді ми трішки розбалакалися. Власне, мова зайшла про його старшого брата. Довідався, що Сашкові пощастило влаштуватися водієм вантажівки на далекі рейси. Скориставшись моментом, передав йому привіт. Потім повернув драбину. І все.

Ні, не все. Частенько бачив його на ровері, коли він проїжджав повз наш будинок додому, чи в сторону центру. Як і в храмі святих безсрібників Косми і Дам’яна. Що впадало у вічі? Він завжди був серйозним. Не можу навіть пригадати, щоб бачив його усміхненим бодай разочок. Одначе те, що вони з дружиною були привітними людьми, сумніватися не доводиться. Моя молодша донька Зоряна дуже любила бавитися на подвір’ї Точинів у товаристві як їхніх донечок, так і сусідських дівчаток. Мені навіть здавалося, що там для дітей, ніби медом намазано…

Звісно, що біль втрати безрозмірна. Проте є в ній, як на мене, і оптимістичні нотки. Прошу не вважати таке трактування блюзнірством, чи насміханням над померлими. Для мене ясно, немов Божий день, що Роман віддав своє життя, аби нам усім стало краще жити. Щоб Україна стала іншою, щоб ми всі змінилися…

З досьє

Роман Точин народився 6 серпня 1970 року у м. Ходорові, Жидачівського району, Львівської області. Він був сиротою: батько в раньому віці помер, а мати Леся, виховувала їх з братом сама. Роман був сповнений життя. Бігав зранку, купався в озері, возив дітей на лижі, всіх друзів намовив купити ковзани. А підлітком разом із товаришами навіть організував боксерський клуб.

Зі спогадів шкільного вчителя Василя Андрійовича Ковтала: «Він був душею компанії, діти об’єднувалися навколо нього. Роман із друзями обладнали спортивний зал, де займалися важкою атлетикою, боксом, іншими видами єдиноборств. Хлопців запрошували на змагання та турніри. Роман був авторитетом серед молоді.

Після технікуму пішов до армії, де служив у хімвзводі. Був всебічно розвиненим. Йому вдавалося освоїти безліч професій (слюсарну та столярну справи, будівельні роботи). Роман був обізнаним у всіх галузях та до будь-якої роботи ставився з неабиякою відповідальністю. Я не забуду ніколи, як ще у школі Ромко зацікавився арбалетом, а потім зробив його своїми ж руками».

Згодом він мав регулярний заробіток, „золоті руки”, якими збудував власний будинок. Його знали як чудового майстра – не одному зводив чи ремонтував оселю, бо ж працював у будiвельнiй бригадi. “Навiть у тому був iдеалiстом: все мало бути чiтко i правильно, – розказує його знайомий Ростилав Гапонюк . – Якось хлопцi плитку криво поклали, вiн змусив здирати i наново стелити. Але робив все спокiйно, був дуже скромним. Роман свого часу карате займався, але нiколи тих навичок не використовував – навпаки, був таким, про кого кажуть: i мухи не образить. Його всi запам’ятали як людину щиру, добру та життєрадiсну. А ще він був великий патрiот, революцiонер. Ще в часи Помаранчевої революцiї стояв у Києвi увесь час, був командиром. Пiсля того, як силовики побили дiтей у столицi, одразу зiбрався i поїхав. Вже 1 грудня був на Майданi. Згодом долучився до Першої сотнi – охороняв барикади на Iнститутськiй. Додому за весь час приїжджав лише раз – перед Новим роком. Захворiв, мусив пiдлiкуватися. Та пробув лише кiлька днiв – i це було його останнє побачення з рiдними.

“Ми вже там всi “засвiтилися”, нас усiх знають, – казав. – Тому не маємо iншого виходу, як стояти до кiнця, до перемоги”. Коли розпитував його про побратимiв, він вiдповiдав: “Там такi хлопцi! Такi люди!..” Не мiг про них говорити. У мене було вiдчуття, що хоч вiн сидить передi мною, але думками на барикадах”.

З інтерв’ю Романа Точина за кілька днів до смерті: «Ми захищаєм свою Незалежність, ту, яка є тут у нас на Майдані. Свою свободу, свою незалежність, своє волевиявлення своєї правди. Того, як ми хочемо жити. По-європейськи, в цивілізованому світі. Для того ми і збириаємо ці барикади, щоб закрити кусочок тої свободи, яка існує тут на Майдані. Беркут взагалі вже… Ми вважаємо, що такої сили взагалі не повинно бути. Вони повинні боротися з терористами, а не з мирними людьми. Тому, що тут люди всі мирно наставлені, то що зараз озброїлись кийками і різними желізяками, це через те, що просто людей вбивають в Києві. Люди пропадають, так як за давніх часів комуни. Я просто не можу зрозуміти тої позиції наших державних керівників, які до сих пір не чують нас і не бачать. І тому ми боремось за свою незалежність, за правильний уряд, за уряд який буде дослухатись до людей, який буде спілкуватись з людьми, який буде чути народ. За порядок. За зміни в державі. За чесний уряд, за нормальні, цивілізовані відносини. Щоб бути щасливим, треба мати родину, мати кохану дружину, дітей, я так думаю. То для мене щастя моє…»

Він пішов у вічність на 44-му році життя. Його вбив снайпер 20 лютого 2014 року, коли намагався витягнути з-під обстрілу поранених побратимів під час контратаки на вулиці Інститутській. Лижний шолом Романа пробила куля. Снайпер влучив у праву скроню.

20 лютого 2015 року в Києві під час вшанування пам’яті Героїв Небесної Сотні у Художньому Арсеналі Президент України Петро Порошенко вручив 107 орденів «Золота Зірка» Героя України рідним активістів Революції Гідності. Найвищу державну нагороду з рук Глави держави отримали дружина і дочка ходорівя’нина Романа Точина.
Його ім’ям названо вулицю у Ходорові та Ходорівську загальноосвітню школу №3, на фасаді якої 22 лютого 2015 року урочисто відкрили меморіальну дошку на честь Романа.

9 червня  2014 року в центрі Ходорова відкрили Алею Героїв Небесної Сотні Львівщини, де встановлено пам’ятний знак на його честь. А 17 липня 2016 року відбулось освячення пам’ятника Герою Небесної сотні, Герою України Р.Точину на його могилі на міському цвинтарі.

Наш спільний з Романом учитель Іван Григорович Пурій написав вірш, який підсумовує весь життєвий шлях нашого знайомого, приятеля, сина, брата, чоловіка, батька, і, таким чином, возвеличує його подвиг.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ

Посвята Точину Роману – випускнику 
Ходорівської ЗОШ № 3, Герою України

Вирує Київський розгніваний Майдан,
Жовто-блакитний стяг тріпоче.
З ним в бій іде наш дорогий Роман,
Наш легендарний вихованець Точин.

Лунають вибухи…Вогонь і дим…
Але назад нема дороги.
Упав від куль ворожих побратим –
Роман спішить йому на допомогу.

І знов вперед! Любов в душі палає
До матінки, до діток, до дружини…
Гуде Майдан: «Герої не вмирають,
Якщо життя дарують Батьківщині!»

Бандитська куля жалості не знає…
І ось душа його в Господнє царство лине…
Ми кричимо: «Герої не вмирають!
Героям Слава! Слава Україні!»…

Повз «третю» школу йдеш – на хвильку зупинись:
В ній Ромчик Точин вчився;
Служити Україні поклянись,
Роману і Небесній Сотні поклонися!

Жорстокий нелюд-найманець його убив –
Вірного мужа, тата, брата, сина –
Рідню свою безмежно він любив,
Але найбільше – неньку Україну.

Він нагород і слави не бажав,
Був мужнім сином славного народу.
І молоде життя своє віддав
За Незалежність, Гідність, за Свободу.

Любомир КАЛИНЕЦЬ.