Лариса Разінкова-Возницька: За якість музейної роботи відповідальність на владі

Posted on Сер 10 2016 - 6:33pm by Любомир Калинець

У вересні стане відоме ім’я нового генерального директора Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького. З 2012 року найбільшим музеєм України, до якого входять 17 відділів, керує Лариса Разінкова-Возницька. Із серпня 2015 Лариса Борисівна лише виконує обов’язки директора галереї. Однак зізнається, від зміни назви посади роботи не поменшало. Кожен відділ потребує постійної уваги.

Razinkova

– Ларисо Борисівно, можна сказати, що ви отримали від батька у спадок його найвеличніше творіння. Які були Ваші перші кроки на посаді гендиректора галереї?

– Так. Це була величезна відповідальність. Адже справа не тільки в кількості музеїв галереї, це колосальне надбання культури України, історично культурна спадщина нашого народу.

Був нелегкий період і нелегка місія. Відразу довелось включатися в роботу. На роздуми не було часу. Я мусила в першу чергу завершити ті завдання, які на щодень ставив батько і, особливо, ті, які були його переживанням в останні дні.

По-перше, розмістити у приготовлених батьком експозиційних залах наших замків великі і за розміром і за мистецькою значущістю батальні картини Альтамонте. Дуже складна була робота. Але вдалося.

Пізніше відкрити музей мистецтва і слави Жидачівщини, з якою Борис Возницький пов’язував багату історію нашого краю, зокрема, постать гетьмана України Івана Виговського і багатьох історично значущих постатей творення нашої культури. На створення експозицій пішло кілька років його жертовного життя.

Далі встановлення і відкриття пам’ятника Тарасу Шевченкові у Підгірцях, де відбулася перша панахида на західних землях України після смерті поета. Місце для пам’ятника і проект для встановлення накреслив сам Борис Возницький.

І відремонтувати після буревію 2011 року дах у Золочівському замку теж потрібно було вже мені. Допоміг Петро Писарчук, який завжди допомагав і Борису Григоровичу.

Вдалося завершити довготривалу проблему дослідження останків і перепоховання Івана Федоровича. Тут допоміг безкоштовно у пам’ять про Возницького, який довгі роки турбувався і оббивав пороги владних кабінетів для вирішення цього завдання, Вроцлавський медичний університет. До реалізації цього проекту приєднався і благодійний фонд Бориса Возницького. Власне, фонд зробив реконструкцію надгробної плити Івана Федоровича за матеріалами М.Гриневецького, ракії облаштування в Онуфрієвському монастирі місця поховання.

– Які, на Вашу думку, найважливіші досягнення музею за останній період?

– Є повсякденна клопітка музейна робота. Можна, звичайно, за безліччю результатів цієї роботи, виокремити найбільш резонансні значущі для розвитку і промоції наших мистецьких скарбів. Це, зокрема, підготовка та реставраційні роботи скульптур Іоана Пінзеля для експонування у Луврі. До речі, це теж було великою мрією Бориса Возницького. Виставка у Парижі відбулася з грандіозним успіхом і надзвичайним резонансом.

Повіска батальних картин Альтамонте «Битва під Віднем» та «Битва під Парканами» у замкових залах, які своїми руками підготував Возницький, що теж було мрією його життя. Сьогодні – це колосальні мистецькі шедеври, задля яких приїжджає величезна кількість туристів з різних країн і міст України. Буває так, що за день біля Олеського і Золочівського замків стоять в черзі на перегляд цих картин до 30 туристичних автобусів.

Освоєння і адаптовування їх до музейних виставок двох приміщень: колишньому костелі Капуцинів в Олеському замку, де сьогодні розміщена унікальна для української культури експозиція надгробків XVI-XVIII ст., які колись врятував від знищення Борис Григорович, а також виняткова європейська та українська порцеляна та фарфор.

І друга – це підвали Королівського палацу Золочівського замку, в яких показуємо вперше Лапідарій, освітлені самі підвальні приміщення, виставлена нафтова лампа.

У нас також експонуються інтерактивні виставки, над якими працюють молоді наукові співробітники галереї. Найбільш резонансні – це «Інтеграція», «Торкаючись – бачу» та цьогорічна «Музей – моє життя», присвячена 90-річчю від дня народження Героя України Бориса Возницького.

– Розкажіть про міжнародну співпрацю. З ким у галереї найтісніші зв’язки?

– Як не стало Бориса Григоровича, то перша виставка, яку терміново потрібно було відправляти у Францію – це «Скульптура бароко в Україні в середині XVIII ст.: Іоан Георгій Пінзель». Тепер твори Пінзеля просить галерея Бельведер в Австрії. Очевидно, цю виставку представлять і там.

Картина французького художника Жоржа де Латура «У лихваря» – це наша гордість. Вона об’їздила майже увесь світ. Ще Борис Григорович возив його двічі у Францію. Її бачили в Японії, США. Я вперше як директор була на відкритті виставки у музеї Прадо (Іспанія). Наша картина мала схвальні відгуки, бо має так званий «відгук часу». Якщо взяти інші картини Жоржа де Латура (а це можна порівняти лише на виставці, куди всі країни звозять його роботи), то всі вони мають більш сучасний вигляд: випрасувані, там зняті всі лаки, навіть авторські. А у нас ще є все. Тому в Іспанії до мене підходило дуже багато людей, навіть міністр культури Іспанії, мистецтвознавці, і говорили, що нашу картину не можна порівняти з іншими.

Ми давно дуже тісно співпрацюємо і з польськими музеями. Для обох сторін спільна робота дуже важлива, бо у нас найбільше зібрання польського мистецтва в Україні. Зараз у чотирьох польських музеях проходять виставки із наших фондових збірок.

– Якщо ви вже почали говорити про Польщу, то хотілося б згадати про батальні картини Альтамонте. Був конфлікт через них. Яка ваша позиція щодо цього?

– Моя позиція однозначна. Ці твори повинні бути саме у музеї! Вони музейного значення. По-перше, Європа не має творів таких масштабів кінця XVII ст. По-друге, у Золочівському замку (одну картину Альтамонте експонують у Золочіському замку, а другу в Олеському, – ред.) у травні, коли є великий прилив туристів, буває до дві тисячі людей. Багато з них спеціально їдуть, щоб побачити Альтамонте. Якщо ми віддамо картини у діючий костел (св. Лаврентія у Жовкві, – ред.), то там не буде забезпечена охорона полотен, крім того, представники не всіх конфесій зможуть оглянути ці твори – настоятель відкриватиме храм, коли йому заманеться.

– За таким величезним музейним комплексом дуже важко доглядати. Постійно потрібно здійснювати ремонти. Які роботи вдалось провести з 2012 року?

Ніхто нам не дає коштів на ремонт. Ми розуміємо, що в країні важка ситуація, тому намагаємося своїми силами рятувати все.

Нещодавно після буревіїв була досить складна ситуація у Підгірцях. Тоді там за ніч вітер зламав десять дерев і зірвав 40 м кв даху на Гетьманському заїзді. Тут потрібно було негайно все полагодити. Нас врятувала людина з управління залізниці. Керівник «Львівської залізниці» Іван Груник надав необхідну техніку, матеріали і людей. До вечора усі роботи були завершені. Пам’ятка архітектури врятована. Ми дуже вдячні тим людям, які хочуть допомогти культурі.

Якщо говорити про менш масштабні ремонти, то вони тривають завжди. Дуже важливо, що уже узгоджені усі документи для ремонту фасаду на вул. Стефаника.

У Золочівському замку завершені ремонтні роботи Китайського палацу. Там були відновлені сходи, двері, зроблено водовідведення і гідроізоляцію. Також плануємо ремонти у надбрамному корпусі, де знаходяться реставраційні майстерні, бібліотека.

В Олеському замку складніша ситуація. У приміщенні монастиря капуцинів, де унікальні фондосховища, дах у жахливому стані. У 2013 році ми виготовили кошторисну документацію. Коли будуть гроші, то приступимо до ремонту даху.

Крім того, у ремонтах нам дуже допомагає Фонд Бориса Возницького, який очолює Ігор Жук. Фонд привозить будівельні матеріали: вапно, цемент.

У Жидачеві до відкриття музею зроблені дуже великі роботи. Там працює Степан Ревуцький. Звичайно, йому допомагала районна адміністрація. Тепер у нас є цілий комплекс музеїв Жидачівщини. Туди входять три музеї: П’ятничанська вежа, Музей гетьмана Івана Виговського і Музей мистецтва та історії Жидачівської землі.

У Підгірцях весь час своїми силами проводимо ремонтні роботи. Так колись робив і Борис Григорович – брав лопату в руки чи кельню і працював.

Музей Пінзеля. Дякуємо місту, що нарешті перекрили дах установи. Тепер там постійно відбуваються виставки сакрального мистецтво. Зокрема, зараз у музеї представлені ікони з Академії мистецтв. Була представлена і цікава виставка із скульптурами Пфістера із наших фондів, а також з музею Тернополя.

Ми ніколи не перестаємо проводити ремонти. Як казав Борис Григорович, якщо ми освоїли якусь пам’ятку, то повинні постійно її охороняти, ремонтувати і реставрувати. Як цього не робити, то вона пропаде. Так сталося з Поморянами біля Золочева. Фактично на моїх очах замок впав. А пам’ятаю ще 20 років тому ситуація була зовсім інша. Причина у тому, що пам’яткою ніхто не опікується.

– У якому напрямку, на вашу думку, повинна розвиватися галерея мистецтв?

– Музей, який не має пам’яток, може бути інтерактивним і осучасненим. Зараз ми бачимо такі установи у різних країнах. Зокрема, у Вроцлаві відкрився музей «Пан Тадеуш». Вони знайшли рукопис Міцкевича і фактично на одному експонаті створили цілий музей, що розміщений на трьох поверхах. Але поляки також зібрали твори зі всіх музеї, там навіть експонується портрет Катерини Стаженської з нашої експозиції.

Ми ж маємо цілу величезну колекцію, яку ще людям не показували, а для цього потрібно відремонтувати музей, зробити нормальне освітлення, кліматизацію. Ми гордимося нашими реставраційними майстернями, але потрібні сучасні лабораторії при музеї.

Важлива, звичайно, комп’ютеризація. Треба змінити експозиції. Якщо поставимо інформаційні монітори, де кожна людина зможе проглянути нашу збірку, то це буде дуже добре. Особливо це стосується наших менших музеїв, де людина зможе не просити екскурсовода, а сама ознайомитися із тим, що показує установа.

Зазначу, що ми працюємо на зміни уже зараз. Розпочалась робота із дитячими садками. Дітки, які до нас приходять, уже самі можуть розповісти батькам, що таке краєвид, натюрморт і багато інших цікавих речей, з якими вони знайомляться.

У нас постійно також відбуваються шкільні уроки. У залах музею вчителі проводять, навіть уроки інформатики. Для мене це щось таке незвичне. Зізнаюсь, навіть сама приходила і слухала, що тут можна сказати про інформатику. Такі речі повинні бути в музеї!

Також ми проводимо різноманітні майстер-класи. Нещодавно у нас відбувався фестиваль «KAZ.KAR.», під час якого малеча сиділа посеред музею і малювала.

Зараз потрібно багато працювати з дітьми. Ми повинні дивувати і показувати музей по-новому. Тому має бути оцифрування нашої збірки. Це дуже дороге задоволення, але воно необхідне.

Однак оскільки це дуже великий музей, у першу чергу ми повинні відремонтувати усі установи і залатати усі дірки, які є. Тому для нас важливо, щоб влада повернулась до нас обличчям, бо вона відповідальна за якість музейної роботи. Адже без культури немає народу. Щоб знищити народ, потрібно знищити його культуру.

Надія САПІГА.

ZIK, 19 липня

 

…І КОМЕНТАР

На жаль, наш історико-краєзнавчий музей у приміщенні ЗОШ №1 надалі залишається поза орбітою загальної музейної справи. Більше того, стан його продовжує бути жалюгідним. Скільки не оббиває чиновницьких порогів його завідувач пан Роман Чорний, а все – без толку. Не так давно ми вже писали про диряву стелю, звідки просочується вода під час дощів. Тому доводиться прибігати до дідівського методу – відра підставляти.

Скільки не виходив з пропозиціями облаштування нормальної музейної експозиції заступник директора Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького наш земляк Володимир Пшик, а віз і нині на тому ж місці. Міська влада, а тепер керівництво об’єднаної громади наразі не змогло (чи не схотіло) сконцентрувати більш пристальний погляд на цій проблемі. Тому маємо те, що маємо. Проте, безперечно, хотілося б більшого.

А тим часом у близьких до нас Жидачеві, Пятничанах і Руді музейна справа набуває все більшого розмаху. І туди навідується все більше і більше туристів, краєзнавців, просто подорожуючих, яким не байдужа історія рідного краю. А також і іноземці прагнуть довідатися щось більше про нас. На превеликий жаль, наш Ходорів поки що опинився на узбіччі туристичних шляхів. Тому резонно постає питання: коли на цю проблему міська влада сконцентрує більше уваги? На разі це питання можна віднести до риторичних. Чи все-таки до неї візьмуться в найближчий час?..