ІГОР КАЛИНЕЦЬ: Я не ставлю останньої крапки

Posted on Лис 22 2016 - 12:36pm by Любомир Калинець

 

Розмова з Ігорем Калинцем, поетом, дисидентом, лауреатом Національної премії України ім. Тараса Шевченка

В одному зі своїх інтерв’ю нинішній мій гість зізнався, що «має минуле, яке постійно переслідує, стає на п’яти…». Мабуть, у кожного з нас є хвилі, коли ми теж схоже відчуваємо… І тоді проблема у тому, як замирити те своє минуле з нинішнім, актуальним, аби спробувати сконструювати майбутнє.

Усе обертається довкола миті, того, що тут і зараз, того часу, у якому нам випало жити.

Отже, сьогоднішній гість – відомий український поет, лауреат Шевченківської премії, совіцький дисидент і людина, яка й досі не йде на компроміс з власною совістю, – Ігор Калинець.kalynec_igor_1199

«По-різному мені довелося перебувати у цих часах…»

– Пане Ігоре, розпочну з проблеми часу. Яким він є для поета, людини Ігоря Калинця? Які його риси Ви вважаєте найбільш рельєфними, тими, що залишаться маркерами у майбутньому?

– Час – категорія, звичайно, філософська. У моїх віршах я часом дотикаюся до цієї проблеми, звісно, мені далеко до філософа (сміється).

Хочу сказати взагалі про час, який перейшов через мене. Мені здається, що я такий старий, так довго живу на світі, що й не пам’ятаю, як починалося все. Це, як ви розумієте, жарт… Для мене мій час ділиться на дві частини: совіцький, окупаційний час і час вільної України. Чому я так означив це для себе, – та тому, що по-різному мені довелося перебувати у цих часах, зрештою, кожен громадянин, мабуть, так відчуває це. Але для людини, яка є митцем, яка намагається відтворити свою епоху, скажімо, у поезії, такий поділ є дуже визначальним.

Мій час, однак, був поділеним ще на певні фази. 60-і роки до арешту 1972 року це був період «пробудженої музи» (зрозуміло, сподіваюся, – після «розстріляного відродження, післясталінських терорів). Я тоді писав переважно для самвидаву, інколи мої твори потрапляли за кордон. Тобто це час певного бунтарства, митця в опорі. Якщо не митця, то, принаймні інтелігента.

Наступний час моєї біографії – то час «невольничої музи». Я потрапив на дев’ять років в ув’язнення. Цей час має інший присмак, бо я хоч залишався у табірному опорі, але там вже були свої правила і особлива поведінка. І в поезії знайшовся інший спосіб, бо я зважав на цензуру, і в мене, в основному, превалюють підтексти. Аби не дати підстав знищити, конфіскувати те, що я написав. Я в уральському таборі був серед своїх людей, і тому той час не був таким вже й прикрим. Тяжкий, невольничий, я сумував, очевидно, за родиною, за дружиною, яка теж потрапила в ув’язнення, тільки у Мордовії… Але я, у всякому разі, той час не тратив. Писав для себе, дуже багато читав.

Третій період мого часу – це мовчанка. Я змовк як поет. 1981 року я вирішив більше не повертатися до поезії. Чому? Бо мені вже було нецікаво. Стан українського інтелігента, його духовний світ я вже передав у кількох збірках «Пробудженої музи» та «Невольничої музи». Я висловив свої мрії, сподівання та емоції, а також почуття до тих людей, які були поруч, і подумав, що на цьому слід ставити крапку.

Час мовчанки тривав до 1987 року. Ув’язався у громадське життя, не писав особливо поезії, це була громадянська муза, яка мені диктувала шляхи виборювання України. Оцих п’ять років (1987–1992) – для мене, можливо, найдорожчі.

– Годі, мабуть, питати поета про емоції, чому гадаю, що усе життя майстрів поетичного слова – суцільна емоція. Однак, – як Ви реагуєте на те, що відбувається у нас упродовж останніх трьох років? І ще. Українська спільнота доволі виразно поділена на прихильників тотальної перемоги і адептів зради. До якого табору належите Ви?

– Зараз я не висловлюю себе у творчості, дуже рідко, – може, якісь репліки для газет, якісь статейки, передмови до книжок. Безумовно, у них є моє ставлення до нашого часу, я не зовсім збайдужів чи відійшов на узбіччя.

Та, безперечно, що події останніх років є надзвичайно болісними, я їх переживаю, чую себе винним, що маю стільки років і не можу піти разом з молодими, стати до реального бою. Це – доля старого, пасивного митця, який не може долучитися до подій.

Ви запитуєте про поділ на прихильників перемоги і зради. Звісно, я завжди був серед тих, хто боровся за незалежність України, і незважаючи на свій пасивний стан, я духовно, серцем разом з молодими революціонерами, з нашими вояками. Безперечно, маю свої погляди на те, чому то така війна, а не інакша, але це тема, очевидно, для іншої розмови…

«Я встояв перед ренегатством, зрадою»

– Ви не раз казали про те, що «шістдесятники» – люди безкомпромісні. Однак чимало істориків кажуть про них як про «м’яку силу». Запитаю те, про що запитую багатьох своїх гостей, – про «червоні лінії», за які поет, людина Ігор Калинець не заступить за жодних обставин.

– Зарікатися, хоч мені 78 років, ще, мабуть, заскоро (сміється). Ще життя може випробувати людину так, що вона похитнеться… Але я маю досвід опору, досвід того, як встояти у найважчі роки. Найтяжчі роки – це, скажімо, кінець 60-х – 70-і, коли фактично нищилася моя сім’я, коли нам з дружиною (в’язням) погрожували забрати доньку на перевиховання. Це було дуже страшно… Сам я готовий був до будь-якої жертви, але щоб це діткнулося ще й доньки, – було жахливо.

Але своїх «червоних ліній» я не переступав. Встояв перед ренегатством, зрадою. В ув’язненні крилатим висловом усіх «політичних» були слова Шевченка: «Караюсь, мучусь, але не каюсь». Ми витримали. Без каяття, без якихось негарних вчинків, без зради ідеалів, відступу від них. Іспит витримали переважно всі, за поодинокими винятками…

Вважаю, що найголовніше – мати хребет, який формував Шевченко і не тільки він. Саме цей хребет дозволив дисидентам не заступати за «червоні лінії».

– Повернімося до проблеми компромісу. Як на мене, у нинішньому світі він стає трендом. Кажуть, що варто бути гнучким, тоді будеш успішним. Пане Ігоре, чи це так? І що насправді є шляхом до успіху?

– У цій справі є багато визначальних речей. Для мене, у першу чергу, це, як ми вже говорили, – вистояти морально і не впасти ганебно, так би мовити, не заламатися.

У приватному житті – вміти відстояти його, свою родину. Бути порядною людиною.

Є ще проблема літературного успіху, літературної слави. Для мене, це, звичайно, було важливим. Але заради неї я не йшов на жоден компроміс. Мені було байдуже, чи визнають мене таким чи сяким поетом, тобто і тут я прагнув бути порядним. Який вимір таланту мені дав Бог, з тим я й погоджуюся, і не хочу «надиматися» більше, ніж воно є.

Нині популярним є фінансове мірило успіху. Як літераторові здобути якісь маєтки мені, очевидно, не під силу було здобути, бо щодо моєї праці не було якихось преференцій чи можливостей. Ми жили доволі скромно, але мені не бракувало, і я не хитрував, не намагався бути гнучким перед владою, щоби здобути матеріального достатку. Мені вистачає того, що є, аби я міг видати твори своєї дружини, та й свої видаю поволі. І на прожиток мені достатньо.

«Я сам відповідаю за свою свободу»

– Пане Ігоре, дехто з Ваших колишніх соратників каже, що йому на волі значно складніше, аніж було у совіцьких таборах. Зокрема, так уважає Мирослав Маринович. Як Вам?

– Це було по-різному, мушу вам сказати. Наприклад, коли я опинився в ув’язненні, то потрапив серед людей подібних до мене, можливо, мудріших, енергійніших, більш революційних. Там я себе почував дуже добре, і мені було легше, аніж у передостанні місяці чи навіть роки, коли довкола згущувалася тяжка атмосфера… Я був на свободі, а Ірину взяли швидше. Отже, в ув’язненні я почувся справді вільніше. І не раз собі думав: от, чому тут немає, скажімо, Грицька Чубая? Він би тут спокійно вижив, писав би твори. Чи, до прикладу, мій товариш Роман Харкавий? Він, через те, що був близький з Калинцями, потрапив у дуже тяжку ситуацію. Його вигнали з роботи, не дали захистити дисертацію, він перебивався неймовірно важкими принагідними заробітками, аби прожити. Я теж думав: був би він там, з нами, то теж чувся б людиною. Ми би там разом творили, читали, писали. Звісно, нас там і карали, але ми чулися там людьми. Бо 70-і – 80-і роки були настільки важкими морально, і аби оминути долю, варто було посидіти у таборі.

От вже після 87-го – тоді вже хотілося жити, у тобі почала зростати свобода, яка й до того була у душі (але у таборі мусив часто приховувати це). Я міг висловити те, що я хотів, виявляв себе у відвертий спосіб, не цензурований, не остерігаючись бути покараним. І ще одне неповторне відчуття: я сам відповідаю за свою свободу.

– До питання свободи, волі. Маємо купу визначень, почасти цікавих, почасти – фальшивих, – того, якою насправді є вільна людина. Ігор Калинець – людина вільна? Які відчуття носить у собі вільний чоловік?

– Вільна людина має бути, перш за все, гідною. Вона має бути усвідомленою того, що мусить виповнити всі можливості, які їй надає Господь. Мені він дав трішки таланту, і я мусив той талант не закопати. В такий спосіб намагався жити…

– І знову ж таки традиційне для моїх розмов запитання. Воно про мрію. Чи є у Вас заповітна мрія, яку, не остерігаючись, можете озвучити?

– Гадаю, що всі люди мають мрію, бо без мрії не можна жити. Навіть якась пісенька така була популярна…

У багатьох своїх публікаціях я тепер згадую про національну мрію, яку нам сформулював Шевченко: «Коли діждемось Вашингтона з святим і праведним законом?». Отже, я досі очікую того «Вашингтона», здійснення цієї національної мрії. Бо аналізуючи всіх наших тих «вашингтонів» (а були дуже поважні мужі, були такі, що ми їх навіть називали мойсеями), але вони не спромоглися на втілення Кобзаревої мрії. Тому ще очікую на якесь чудо…

Це моя політична, громадська мрія. А мрія особиста – я її поволі здійснюю. Хочу залишити після себе щось доброго. Наприклад, після смерті дружини я видав вісім томів її творів у дванадцяти книжках. Це була для мене мрія, бо ж не знаю, скільки мені суджено жити.

Тепер здійснюю свою приватну мрію. Хочу видати своїх вісім книжок. Уже шість є, залишилось дві. Відтак буде ще якась мрія. Я не ставлю останньої крапки.

Розмовляв Ігор ГУЛИК, для IA ZIK.

ZIK, 17 листопада 2016

 

P.S. Цікаво, що кілька днів тому автор інтервю з уродженцем Ходорова Ігорем Калинцем, заступник виконавчого директора Львівської регіональної філії Національної телекомпанії України Ігор Гулик отримав звання «Заслужений журналіст України». Указ Президента України про нагородження №505/2016 від 15 листопада оприлюднено на сайті глави держави.

З мого досьє.

Ігор Гулик народився 22 жовтня 1962 року у смт. Товсте Заліщицького району Тернопільської області. В 1984 році закінчив з відзнакою факультет журналістики Львівського держуніверситету ім. І.Франка. В середині 1980-х почав працювати журналістом. Його запримітили ще в телекомпанії «Міст», згодом у першій масовій національно-демократичній газеті Галичини «За вільну Україну», де він керував відділом політології.

Пізніше працював головним редактором тижневика для української діаспори у США та Канаді «Міст» (власне, в цьому виданні мене й звела доля з Ігорем, де під його вмілим і натхненним керівництвом мені понад півроку пощастило працювати відповідальним редактором часопису для українців Іспанії).

2002 року Гулик став випусковим редактором, а у вересні 2006 року – головним редактором «Львівської газети». Проте 29 квітня 2008 року був звільний з формулюванням «не влаштовує власників». На його захист стали колектив «Львівської газети» та Львівська обласна організація Національної спілки журналістів України.

У квітні 2008 року стає головним редактором газети «Львівська пошта». Цю посаду обіймав до 2010 року. З 1 жовтня 2010 року його знову було призначено головним редактором та директором «Львівської газети».

З 7 вересня 2015 року Ігор Гулик обіймав посаду директора творчо-виробничого об’єднання телебачення ТРК «Львів», а у січні 2016-го його призначено заступником виконавчого директора Львівської регіональної філії НТКУ.

Ігор Гулик – лауреат премії Львівської обласної організації НСЖУ «Сучасність» імені Володимира Здоровеги за публіцистичні статті на актуальні теми сьогодення (2007). Лауреат премії «Золоте перо» НСЖУ (2011) «за вагомі багаторічні фахові, творчі доробки у провідних друкованих засобах масової інформації». Найкращий головний редактор газети у Львові (за результатами опитування порталу «Прес-центр», грудень 2009). Володар почесного знаку НСЖУ (червень 2015).

Ігор Гулик (третій зліва направо) разом з колегами-журналістами в Мадриді (2011 рік)

Ігор Гулик (третій зліва направо) разом з колегами-журналістами в Мадриді (2011 рік)

Від імені ходорівців щиро вітаю Ігоря з високим званням і бажаю подальших успіхів як на творчій ниві, так і в особистому житті!

Любомир КАЛИНЕЦЬ.