ЄПИСКОП-ПОМІЧНИК ЛЬВІВСЬКИЙ ВЛАДИКА ВЕНЕДИКТ: Не чекайте манни небесної чи чогось іншого: коли заробите гроші, коли будете мати хату, отримаєте громадянство, – живіть уже зараз! (Частина друга)

Posted on Тра 18 2017 - 6:50pm by Дорош Тарас

А тепер, ваше преосвященство, дозвольте дещо змінити перебіг нашої розмови. Як і мені, так і нашим вірним, було б цікаво довідатися про вашу постать з іншого боку. Тому запитаю про те, що запитую ще з часів часопису «Мета». Про ієрарха як особистість. Кожен є чимось цікавим не лише, так би мовити, в духовному вимірі, але і в людському. Ото ж поцікавлюся: на що ви витрачаєте свій вільний час? Тобто іншими словами, яке ваше захоплення?

– Читаю книжки.

– Якої тематики?

– Різноманітної. Не маю якоїсь конкретної спеціалізації, якщо так можна висловитися.

– І світської?

– Звичайно. Якщо мені попадає в руки якась цікава книжка, то прагну щось нове для себе відкрити, пізнати незвідане. Читаю багато книг, тому свій вільний час присвячую їм. Якщо ж їду поїздом, то слухаю аудіо-книжки. Вважаю, що кожна книга – це чийсь досвід. Читаючи її, ніби можеш з якоюсь людиною поговорити: почути щось від неї чи щось їй висловити.

Мені здається, що в сучасному світі читання книжок дуже занедбане. Ми ж тепер звикли до інтернету, а там дуже поверхова інформація. До того ж концентруємо увагу на заголовках, у яких, здебільшого, подано суть того, про що ідеться в дописі, а вже повністю його не читаємо. Крім цього на нас стільки інформації звалюється, що ми не здатні її переварити. З моєї точки зору, треба читати солідні книжки, добрі, найкращі.

– А як ви дивитеся на читання книг за допомогою найсучасніших засобів? Маю на увазі планшети. Для мене все-таки більш прийнятним є традиційний спосіб: читання «живої» книги.

– Я читаю книжки такі й такі. Якщо вдома, то, як правило, це – паперова книга. А під час подорожі, здебільшого, – на планшеті. Тому що нема змоги тягнути зі собою багато вантажу, Тим більше, що на планшеті можна читати і одну, і другу, і третю, черпаючи щось для себе.

Незважаючи на появу все нових і нових носіїв інформації, я переконаний, що вони ніколи не відкинуть книгу. Погляньмо на дійсність: розвиток інтернету не відкинув усе ж таки радіо, залишилося й телебачення. Воно зайняло своє місце. І книжка як займала, так і займатиме свою нішу.

Бачите: наша спільна проблема в тому, що ми перебуваємо в парадигмі свого суб’єктивного життя і бачення. А книжка відкриває щось нове. Є така приказка, здається, в англійців: «Бійся людини, яка прочитала одну книгу». Чому? Звісно: бо вона знає те, що лише ця книжка пише. А якщо прочитаєш другу чи третю, то довідаєшся чогось іншого. Тому дуже важливо здобувати нові знання, відкривати для себе щось нове.

– У цьому ракурсі таке питання. Чи читання книжок підтверджує ту думку, яка простежується у відомому вислові, як на мене, дуже доречному: тільки ідіот не змінює свої погляди? Тобто під тиском певних обставин людина може міняти свою думку. Так чи ні?

– Звичайно, що так. Дивіться: проблема в тому, що пункт бачення залежить від місця сидіння. Ми не розуміємо наскільки перебуваємо в полоні свого світогляду, своїх зашорених очей, своїх окулярів у лапках.

Чи нас спонукала до цього, скажімо, комуністична система, яка нав’язувала лише їй притаманні стереотипи?

– Ну, не думаю. Не звинувачуймо лише комуністичну систему. Всі перебувають у полоні якихось своїх певних стереотипів. От ми часто кажемо: «Я маю свої переконання». Чому? Та тому що поначитувалися книжок, наслухалися тих чи інших людей. То ж чергові знання, чергова інформація, черговий досвід завжди збагачують нас, роблять такими, кого ми називаємо багатогранною особистістю.

Ти, безперечно, можеш мати свій погляд, але в той же час повинен зважати на різні досвіди. Ось тут важливим є спілкування з якнайширшим колом осіб. Тому в мене, крім читання книг, є ще й таке захоплення як спілкування з людьми. Зустріч з ними, щира розмова також дають новий досвід.

Чому, наприклад, я вирішив зараз поїхати до Іспанії? Тому що також хотілося б набратися нового досвіду, пережиття. Вважаю, що це так чудово побувати в нових місцях, прочитати нову книжку, зустрічатися з людьми.

Попри це, скажімо, відчувається, що ви вже чимало побачили і поїздили світами. А ось мандрівка є вашим уподобанням? Знайомство з іншим краєм, для прикладу, вам цікаве?

– Колись раніше дуже любив подорожувати. Не скажу, що тепер мені це не подобається, але вже однозначно не так захоплює. Більше цікавлять люди, зустрічі з ними. Особливо з цікавими людьми, з особистостями. У нашому народі недаремно кажуть: з ким поведешся, того й наберешся. Мені цікаво щось нового здобути, з людьми поспілкуватися, щось нове для себе відкрити. Кожна людина – це, наче відкрита книжка. Кожен носить у собі велетенські поклади знань. Є така приповідка, і мені навіть здається, що вона іспанська: померла людина – згоріла бібліотека. І це суща правда. Адже  кожна людина – це глиба знань. І немає ніякої різниці, яку вона освіту має, адже володіє своїм багатющим життєвим досвідом.

– Владико, ще один поворот у нашій бесіді. Наступне питання стосуватиметься вашого зовнішнього вигляду, а саме бороди. Це данина студитській традиції? В цьому плані згадується передусім митрополит Анедрей Шептицький, його брат Климентій. Пригадуються деякі єпископи, зокрема владики Юліан Вороновський, Павло Василик й інші. Не всі вони, звісно, належали до Студійського уставу. Як ви самі оцінюєте цей атрибут зовнішності?

– Бачите, борода не робить людину ані кращою, ані гіршою. Передусім це було традицією в древніх подвижників, і носили вони її з різних причин. Одна з них полягає в тому, що людина  по-різному намагається прикрашати себе: жінка по-своєму, мужчина по-своєму. Один з елементів, аби добре виглядати чоловікові, – він мусить поголитися. Завдання бороди є чисто психосоматичне: приховати обриси тіла, зокрема обличчя. Вона не показує краси людської. Надзвичайно важливо, щоб ніхто не дивився на це, а бачив Господа.

Думаю, що я однаково міг би жити з бородою чи без неї. Не вважаю, що це щось конечно важливе чи потрібне. Проте вона, ніби частина моєї особистості.

– Дякую за те, що не ухилилися від відповіді на питання, яке можна вважати провокативним.

 

Нарешті, останнє, про що хотілося б запитати вас. Як правило, такі питання увінчують інтерв’ю. Що б ви побажали усім греко-католикам Іспанії?

– Хочу побажати всім нашим вірянам, щоб вони розуміли: проживаючи відміряні їм роки, вони не пишуть чернетку, яку в якийсь момент можна переписати. Усвідомте, що ви відразу пишете на чистовик. І нема різниці де: в Україні, в Іспанії, в Америці, в Канаді. Це – ваше життя. І тому зичу вам, щоб ви цінували його. Не чекали манни небесної чи ще чогось: коли заробите гроші, коли будете мати хату, отримаєте громадянство. Щоб ви жили вже зараз. Адже це – проблема, що ми завжди чогось очікуємо, сподіваємося на щось. Не чекаймо свят, а живімо вже. Не втрачайте намарно літа, не відкладайте нічого на той час, коли в Україну приїдете. То ж зичу всім просто жити.

– Неначе навздогін вашим побажанням, дозволю собі трішки продовжити вашу думку. Багатенько з наших краян, які тут перебувають, переконують, що коли в Україні надважка ситуація, коли практично триває війна, і гинуть люди, то не маємо права на веселощі, концерти, забави. Чи ваше побажання жити в дану хвилину включає такі поняття, як концерт, жарти, веселощі?

– Це – доволі складне питання. Хіба поділюся власним досвідом перебування в АТО. Знаєте, коли сидиш в окопі, а потім виходиш з нього і чуєш, що в радіусі 20-30 кілометрів люди поспішають на дискотеку, ідуть на концерт – то це якийсь недоречний дисбаланс. З іншого боку все-таки життя не припиняється. В цьому проблема сучасного світу.

Знаєте, як колись була війна? Лінія фронту пройшла через населений пункт, а через день-два посунулася ще далі, залишивши все у відносному спокої. А тепер ми немовби повсякчас на передовій. Цьому сприяють і радіо, і телебачення, й інтернет. Якщо висловлюватися по-науковому, то це – так званий посттравматичний синдром. Коли людина живе війною, то це не дає можливості жити у звичному ритмі. А реальне життя ж нікуди не поділося. Працювати треба, для прикладу, і в цих обставинах, що склалися. Тому це дуже складне питання, на яке нелегко знайти відповідь.

Одначе вважаю, що найважливіше полягає в тому, що потрібно бути там, де тебе Бог поставив. Привів тебе в АТО, то будь там. Призначив доглядати за дітьми, – доглядай. Може, з тих діток виховаєш майбутнього президента України, або ж, у вашому випадку, прем’єр-міністра Іспанії. Словом, працюй, чи будь волонтером: допоможи потребуючим грошовою збіркою, просто зателефонуй комусь і підтримай. Бо це частенько є дуже важливим для тих, хто перебуває в зоні воєнних дій. Їм украй необхідна підтримка ззовні.

Десять днів тому мені довелося побувати на випуску офіцерів у нашій Академії сухопутних військ імені гетьмана Сагайдачного у Львові. Один священик поділився зі мною таким  міркуванням: «Ті хто в АТО, а там є багато випускників цієї академії, завжди слідкують за тим, що робиться в стінах навчального закладу, який вони закінчили. Цікавляться будь-якою інформацією звідси». Тож дуже важливо їх підтримувати, щоб вони не почувалися самотніми. В нагоді стануть будь-які контакти: чи то телефонний зв’язок, чи есемеска, чи розмова по скайпу, чи повідомлення у фейсбуці.

Неспроста кажуть, що один – у полі не воїн. Власне, щоб будь-хто з наших захисників не був тим одиноким бійцем, а постійно відчував живу підтримку.

– Що ж, мені залишається лише подякувати вам за цікаву розмову, владико Венедикте. Мушу наостанок зауважити, що вона протікала в тому руслі, який дуже стрімко несе пліт за течією. Тобто, іншими словами, мої думки майже повністю збігалися з вашими, були, так би мовити, співзвучними. Сподіваюся, що це – не перша і не остання наша зустріч. Зрештою, буде так, як покерує Всевишній. Зичу вам благословення від Нього.

Бесіду вів Любомир КАЛИНЕЦЬ, Мадрид.

ДУМКИ ВЛАДИКИ ВЕНЕДИКТА, ВИСЛОВЛЕНІ НИМ У ЗМІ, Й ЯКІ НЕ МОЖУТЬ НЕ ВИКЛИКАТИ ЗАЦІКАВЛЕННЯ

Нинішня агресія до України викликана тим, що Росія боїться «заразитися» змінами, які відбулися в нас

Агресію має той, хто боїться. Тому нинішня агресія Росії до України викликана тим, що вона боїться, що зміни, які сталися в нас, можуть відбутися і в них. Росія боїться греко-католицької церкви, вони не мають стільки претензій навіть до римо-католиків, як до нас.

Поруч з нами є дві слов’янські держави, чому ж на їхньому фоні Україна є інакшою? На моє переконання, тому що Україна відрізняється, тому що має таку греко-католицьку церкву, а її феномен у тому, що вона має незалежність від держави. Янукович також мав страх перед греко-католицькою церквою, бо це сила, яка є неконтрольованою…

Священик не може йти у політику, бо, як кажуть, із вовками жити – по-вовчому вити

Коли, до прикладу, Церква входить у політику, їй можуть давати певні дивіденди. Але у цьому світі не буває нічого безплатного. Навіть сир у мишоловці і той, кажуть, став платним. А як у нас в народі говорять: хто платить, той і замовляє бал.

Церква має єдине покликання – не мовчати, свідчити правду, боронити її, говорити про неї. А коли вона входить у якусь політичну партію, то стає залежною. А самі знаєте: з вовками жити – по-вовчому вити. Так, коли наш капелан йшов працювати у Львівську міську раду, однією з моїх умов було, щоби він не отримував там зарплати.

Погляньмо, чи мали ми за всю історію України якесь велике пошанування від президентів. Завжди мали із владою конфлікти. Нам нема різниці чи це праві, чи ліві, до якої партії хто відноситься. Якщо роблять добре, то Слава Богу, а, якщо зле, – ­на це треба вказати.

Звісно, бувають екстремальні ситуації, коли Церква може входити в політику. Тут знову доцільно згадати про отця Омеляна Ковча. Під час німецької окупації він короткочасно був мером Перемишлян. Але, якщо у житті є винятки, то це ще не означає, що вони є правилами.

Можуть бути винятки, коли священик йде в політику – стає депутатом міської чи Верховної Ради. Але проблема в тому, що це не є покликанням Церкви. І небезпека у тому, що вона може почати виконувати невластиві їй покликання.