За вікном мете сніг. На Майдани знову збираються учасники протестів, у залізні бочки підкидають дрова. На вогнищах у котлах армійського типу вже готується борщ на обід. За життям на Майданах можна вивчати приблизний побут запорізької січі. Теж є свої патрульні, свої пости, що видивляються в усі боки в пошуках можливого наближення ворога. «Козацьке» життя йде. Але в ньому все більш і більш активну роль відіграють дівчата і жінки.
Звичайне і вже звичне життя масових українських протестів. Хоча цього разу все відбувається інакше, ніж у часи Помаранчевої революції 2004 року. Тоді в повітрі окрім усього іншого був присутнім страх. Чутки про висунення того чи іншого полку внутрішніх військ здавалися, та й були більш правдоподібними. Зараз чуток більше, але їх передають «із вух у вуха» як певний різновид усної народної творчості, обговорюючи, але не приймаючи на віру. Тоді у Майданів була одна мета – скасування сфальсифікованих результатів другого туру президентських виборів. Тепер – все інакше.
Почалися нинішні протести, як реакція на непідписання договору про асоціацію з ЄС, а після кривавого нічного нападу «беркутівців» на учасників майдану тема ЄС на деякий час відійшла на другий план. Після ночі на 30 листопада українці стали вимагати імпічменту президенту, відставки уряду, притягнення до відповідальності міністра внутрішніх справ Захарченка і всіх, хто мав відношення до «кривавої суботи». І таким чином протести трансформувалися із «безпартійних» у політичні.
Але для доброї половини протестувальників – для студентів університетів та молоді – ці протести залишаються «безпартійними». Депутат від «Свободи» Михальчишин не повірив своїм очам і вухам, коли львівська молодь прогнала його зі сцени Євромайдану і попросила усіх присутніх політиків утриматися від спроб виступати з трибуни. Це покоління, яке було занадто юним у 2004-му, щоб приймати участь у Помаранчевій революції, не вірить ні уряду, ні опозиції. Їм важливо, щоб їхня думка не була «запакована» в гасла опозиційних партій. Вони самодостатні і почуття власної гідності у них не відняти. Вони самі вийшли на майдани, без агітаторів і запрошень. І тому їхня мета – не привести когось до влади, а змусити будь-яку владу прислухатися до їхньої думки і насамперед – до їхнього бажанням жити в європейській цивілізованій Україні. У них більше майбутнього. Тому для нас майбутнє набагато важливіше, ніж для представників старших поколінь. Тому ми в своїх словах, думках і сподіваннях щиріші від будь-яких витончених і досвідчених політиків.
За останні кілька днів я побував на Євромайданах . І скрізь більшу частину учасників протестів становила молодь. Студенти учні колонами приходять на свій майдан . Збираються на площі . Але ж там на мерії вже висить прапор об’єднаної Європи. І таке відчуття, що своїм Євромайданом зі своєї «Європи», що вже відбулась, вони підтримують інші українські Євромайдани. Так, країна знову розкололася. Розкололася на тих, хто не боїться, на тих, хто боїться, і на тих, кому все одно. Десь на мітинг приходить сто осіб, десь – п’ять тисяч. Із Криму на мітинги протестів у Києві, у Львові та в інших містах дивляться, як з-за кордону.
Але, не дивлячись на конкретні політичні вимоги, що з’явилися в учасників протесту, питання, яке зараз зависло над країною, стосується не конкретних персоналій нашого політичного паноптикуму, а геополітичного вибору. І тепер зрозуміло, що питання це буде хвилювати більшу частину українців до тих пір, поки ця або інша влада не дадуть на нього відповідь.
Молодь хоче жити в майбутньому, і хоче, щоб воно було світлим і європейським. А особи похилого віку хочуть жити в минулому і намагаються нав’язати це «минуле», як норму всім іншим поколінням. Якщо «політичні старики» не відмовляться від нав’язування нам своєї ностальгії, то влада в один прекрасний момент «омолодиться» не найприємнішим для старшого покоління способом. Час іде швидко. Але в часи політичної та соціальної нестабільності він прискорюється і наближає зміни.
З повагою голова ГО”Ідея і чин”Роман Сметанський!